Юрій Слюсаренко я прийду незабаром… (трилогія)



Сторінка3/25
Дата конвертації23.03.2019
Розмір1.78 Mb.
#85594
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

9
Зайвий раз потрапляти на очі начальника відділу Дмитро бажання не мав, через те вирішив з роботи не відпро̀шуватися, а до Василя їхати в п`ятницю ввечері. Знайома касирка поблажливо вибила Дмитрові квиток, хоча іншим відмовила: перед вихідними завжди з цим виникає проблема, але Дмитро, подорожуючи з Георгієм Андрійовичем у двомісному «люксі», уже отримав змогу доторкнутися до «вищої касти».

У плацкартному вагоні (своїх звичок, як справжній ортодокс, Дмитро не побажав занехаювати, через те їхати в купейному відмовився) знайшлося на диво достатньо вільних місць, на які провідники милостиво підсаджували безбілетних пасажирів за договірну плату. Його сусідами виявилась молода пара, четвертий зайшов до купе на наступній станції, але ще через дві – вийшов.

Веселі молодята від початку намагались привернути до себе увагу безпосереднім поводженням, із зовнішнього вигляду здавалося, що їм буде до вподоби, якщо Дмитро стане співучасником їхнього товариства. Через деякий час Дмитро, згадавши Георгія (як ми помітили, він став для Дмитра справжнім кумиром), витягнув пляшку горілки, проте відразу сховав її під стіл, щоб не дратувати пильне око транспортної міліції; уздрі̀вши задоволенні обличчя, виклав також перед ними закуску.

– І ми не з порожніми руками! – виголосив хлопець, тицьнувши пальцем на пакет, звідки виглядала пляшка непрозорого напою домашнього виробництва.

– Наше знайомство розпочинається з досить приємних подій! – ввічливо відповів Дмитро, хоча й із певною підозрою глянув на місткість, призначену не для шляхетного використання, яку супутник уже встиг поставити по другий бік стола біля своїх ніг.

– Петро! – назвав своє ім`я хлопець і першим подав спітнілу руку старшому за віком.

– Тоді ми майже тезки! Дмитро! – без ПІБ відповів «третій», саме так Дмитра про себе назвав «Петру̀ша».

Усе йшло своїм звичаєм, до того ж Дмитрові було особливо приємно, що дівчина з доволі гарною зовнішністю виявляла до нього неабияку прихильність. Петро, який мав би її пильнувати, принаймні удавав, що така поведінка подруги його не хвилює, а через деякий час раптово щез і повернувся щонайменше через півгодини.

Добряче захмелівши, що сталося напрочуд швидко, Дмитро, помітивши нового знайомого, знітившись, прибрав з плеча дівчини свою руку й ледве вимовив:

– Зараз і я піду покурити, – і, хапаючись за поручні, у такт коліс потяга поплентався до тамбуру.

Коли ж повернувся, своїх супутників не застав, на що тоді не звернув уваги, яку зосереджувати стало занадто важко. Відчувши, що вимикається (наші п`ять чуттів – без шостого – не зраджують нас у найскрутніших ситуаціях), ліг на нижню лаву…

Ранком його розбудив провідник, біля якого стояв працівник транспортної міліції, що не міг утримати посмішки. Потяг на кінцевій зупинці спрямували в депо, як потім з`ясувалось, разом з Дмитром, що міцно спав, але долі між столом і лавою, куди він на початку подорожі ховав пляшку з горілкою. Василь Дмитра зустрічав, однак, не здогадавшись зайти в середину вагона, із розпачем самотою повернувся додому…


10
Даючи відповіді на запитання в кабінеті слідчого, Дмитро зрозумів: для старшого лейтенанта транспортної міліції така його пригода була досить звичною, а про його супутників – молоду пару – читав він у заявах багатьох потерпілих. От тільки вирахувати зухвалих злочинців, зважаючи на стан обікрадених, ніяк не вдавалося; і у випадку з Дмитром на справедливий фінал старший лейтенант не грів у серці надію.

Дмитро, залишившись без документів і грошей, що він їх заощадив, відмовившись від курсів екстрасенсів, не обкладав прокльонами «Петрушу» (якщо того й справді так мама в дитинстві називала). Згадував собі, як улюблена теща в таких випадках відмовляла йому в допомозі та злорадно проказувала:

«Сам винуватий!» – однак по декількох днях через Ангеліну передавала, шкодуючи онуку, гроші.

Так само в голові його прозвучали останні слова заступника нащадка великого магістра Ігоря Марсовича:

«Ще залишається час…», – від яких Дмитрові стало ще гірше, ніж від важкого похмілля.

Тут навіть на Алісу Сергіївну не варто йому сподіватися, крім того, Василева адреса зараз, мабуть, разом із пустим портмоне валяються на якомусь смітнику. Добре хоч власного номера телефону з розпачу не забув, отож з третьої спроби додзвонившись до Ангеліни, нічого їй не пояснюючи, наказав знайти в шухляді зошита, у якому на аркуші з друкованою літерою «В» записаний номер його товариша, котрий вже не плекав надії колись Дмитра побачити. Старший лейтенант особисто подзвонив Василеві й, пересвідчившись, що тимчасово затриманий і справді той, за кого себе видає, дозволив йому приїхати до відділку транспортної міліції, для того щоб забрати бідолашного друга.

Тієї хвилини військові побратими саме стояли біля своїх місць застеленого столу, а Василь за правом господаря виголошував завчений тост за їхню незламну дружбу. Передчасно ніхто з них трагічних висновків щодо Дмитра не робив, тому вільного місця для нього, – де б стояла чарка горілки, на якому кусень хліба, – не залишали. В руці Василь тримав фужер навіть не з шампанським: колишні воїни з неприхованим подивом на своїх ще свіжих обличчях помітили, що налив собі він лимонад, а дружині Галині негазовану мінеральну воду.

Виявляючи повагу до потерпілого товариша, поривалися всі разом поїхати на залізничний вокзал, проте Василь зрештою зумів переконав їх, що це зайве – не слід лякати цивільне населення, котре й так не має спокою через столичні мітинги…

– Наступного разу накажу своїм підлеглим вашого друга не забирати. Так і поїде з депо до самісінького дому, щоб потрапити в ніжні обійми вірної дружини! – напівжартома, а може цілком серйозно сказав майбутній капітан. Ховаючи пакет, наповнений харчами зі святкового столу, додав:

- «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому»31

Дмитра ні про що ввічливо не розпитували, чекали, аж поки він сам, трохи випивши вина, наважиться повідати про такі несподівані для нього пригоди. Крім «сухого» (наслідки вчорашнього дня надихали його на роздуми32) Дмитро нічого не вживав, більше налягав на салати, консервовані помідори та квашену капусту. У спогадах про військову службу майже не брав участі, лише, ретельно пережовуючи їжу, уважно слухав та посміхався. Увечері Василь усіх відвіз ночувати на простору двоповерхову дачу, що її отримала в спадок від померлих батьків Галина; Дмитра, як найбільш постраждалого, помістив у кімнаті сина: на зимові канікули поїхав той до діда та мав приїхати в неділю.

Повернувшись, Василь помітив, що всередині кімнати ще горить світло, крім того, чути було захриплий голос футбольного коментатора, тому вирішив якомога відвертіше поговорити з другом. Дмитро, здригнувшись від стуку в двері, відчув ніяковість, – що він, лежачи в ліжку сина господаря та дивлячись спортивну передачу по телевізору, – повинен дати згоду, щоб до нього могли завітати.

Трохи помовчали, Дмитро, зрештою, вимкнув телеприймач і розпочав розмову:

– Коли ти вперше дзвонив, щоб запросити мене на зустріч, то процитував текст із Біблії й натякнув, що до церкви став ходити. Тепер, спостерігаючи за тобою – алкоголю не вживаєш, цигарок не смалиш – починаю розуміти, що це досить серйозно. Яким чином я̀ до такого свого життя дійшов, розповім тобі іншим разом, повідай мені тѝ за своє, якщо, звичайно, є в тебе настрій.

– Буває, людина, наговоривши неприємних, навіть образливих слів, а то й скоївши справжній злочин, виправдує себе тим, що хтось із ранку зіпсував їй чудовий настрій, або, прокинувшись, устала не на ту ногу, і вже не важливо на яку саме, чи на ту нещасну кінцівку в автобусі хтось ледь не навмисно наступив. Що̀ казати, тут у кожного спрацьовує власна фантазія, – зауважив Василь.

Дмитро невесело всміхнувся:

- Твоя правда, бувало, безпідставно ображав навіть Людмилу, оту, про котру розповідав тобі в армії. Особливо тоді, коли сказала, що їде до консерваторії. Потім вигадував різні нісенітниці. Мовляв, по радіо казали, що сьогодні магнітні бурі, а на творчу натуру різні випромінювання впливають негативно, – і, знову притихши, став чекати на Василеву розповідь.
11
– Після демобілізації вступив до технічного училища, де отримав диплом автомеханіка; стали в пригоді й водійські курси, закінчені ще до армії. Ця прибуткова професія попервах мене надзвичайно захопила, навіть мріяв побудувати автомобіль власної конструкції. Більше того, щоб із чогось розпочати, купив на базарі кермо, котре мені дуже сподобалось.

І цього разу Дмитро не втерпів та вставив своє:

– Моїй Ангеліні ще до заміжжя один залицяльник із братньої південної країни подарував корабельний штурвал, ця штука тепер найулюбленіша іграшка нашої доньки Іринки. Коли починаю шукати молоток, щоб цвяха забити, вона чомусь той штурвал зразу несе. Цікаво знати, чи сподобалося б фанатові морських подорожей таке застосування його подарунка? – проте, глянувши на Василя, збагнув, що це той випадок, коли його жарти зовсім не до речі. – Пробач мені, але ж пам`ятаєш, як гумор допомагав нам у несприятливих умовах виживати, – виправдався Василів товариш і до певного часу сидів мовчки.

– Галя, моя майбутня дружина, – ніби нічого не сталося, вів далі Василь, – проходила практику в нашій місцевій школі, і так трапилось – це не випадок – мій племінник у її класі навчався. Рідний брат Іван попрохав замість нього на батьківські збори піти, там я з нею й познайомився. Галю не засмутило, а це мене, сказати відверто, бентежило, що після роботи від мого тіла машинним мастилом та соляркою тхне, отож через деякий час ми одружилися. Після закінчення педінституту переїхала жити до моєї квартири, хоча директор сільської школи Володимир Остапович погрожував судитися: Галя мала повернутися додому, адже, крім усього іншого, радгосп їй без затримки виплачував підвищену стипендію. Справу владнали дипломатично, до того ж сина його, Галиного товариша по школі, у загс за свідка взяли.

Василь зупинився, пішов на кухню, приніс собі чаю, Дмитрові – кави, печива й, зачекавши, поки його друг ретельно розмішає в чашці цукор, розповідав далі:

– Нічим від інших особливо я не відрізнявся, працював у місцевому автосервісі, заробляв достатньо, Галина була цілком задоволена, незважаючи на те, що частенько додому приходив напідпитку: постійні клієнти мене, як гарного спеціаліста, поважали й особисто віддячити не забували. Зо мною товаришував Володька – хлопець, котрий заслуговував на те, що про нього казали: майстер від Бога. Ще з дитинства він дружив з Оксаною; зустрічались, покохалися – звичайна історія! Бувало, Володька з нею сварився, ревнуючи, привід для цього вона таки давала, але все ж одного дня наважився запропонувати їй вийти за нього заміж. Оксана погодилась – і ось… Я й тепер уважаю себе винним. Знаю, що Господь Бог у ту саму мить, коли всім серцем до Нього навернувся, попередні мої гріхи кров`ю Сина Свого змив, але й досі остаточно заспокоїтися не можу…

Був тоді мій день народження, отож важко мені саме сьогодні про ті жахливі події згадувати. Володька прийшов до мене, як і годиться, з Оксаною, до весілля залишалось два тижні, але останній місяць вони вже жили під одним дахом. Після свята я вмовив Володьку піти до ресторану, щоб у суто чоловічій компанії завершити початий «процес». Оксані ж він порадив допомогти Галині прибирати; адже привітати мене прийшли багацько родичів і друзів. Коли ж повернулись, зрозуміло, у якому стані, Галя повідомила, що Оксані набридло Володьку чекати. Додому вона пішла з Максимом, який нещодавно повернувся з армії й перед усіма вихвалявся, що привіз звідти дещо цікаве.

«Це я їй не подарую! Зрадниця!» – не на жарт розлютився Володька, подався до виходу й, на кілька хвилин витверезившись, майже побіг до Максимової хати, щоб помститися обом.

Я також його підбурював:

«Справді, тут треба діяти! А ти чого її відпустила? – напав я на Галину й вийшов, щоб наздогнати Володьку.

На наші горлання та лайку господар хати не відповідав, і це нас ще більше роз`ярило, через те ми стали ломитися в двері хати, що раптом відчинились і звідки без усякого попередження пролунали постріли… З гвинтівки Максим поцілив у мої груди, також влучив Володьку – якраз у голову. У реанімації з моїх легенів хірурги витягли кулю, потім перевели в загальну палату:

«Дякуй Богові, за всіма показниками, ти не повинен був би вижити!»

Володьку ж, що перебував у комі, затримали надовго, точніше на чотири з половиною місяці, щоб уже, коли він, не прийде до пам`яті й помре, відвезти в найжахливіше лікарняне місце – морг.

– А що̀ ж Оксана? – не витримавши, запитав Петро – і тут несподівано впіймав себе на думці, що не сприйняв останні речення Василевої оповіді за реальні події.

– Дівчина, після страшного горя врешті-решт зізналася в тому, що майбутні наречені старанно намагались приховати. Справедливо сказано: «Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається та не вийде ная̀в»33! – і тільки ми винні, що часто відкриття відбуваються за трагічних обставин. Виявилося, що Оксана вагітна, і тоді, отямившись від першого шоку, її батьки перейнялися вже тим, щоб вона народила здорового внука чи внучку.

Дмитро, співчутливо подивившись на друга, промовив:

– Уявляю, як мучив ти свою душу, відчуваючи й власну провину. Проте Володька також не був безневинним анголом, – зрозумівши, що сказав недобре, схаменувся: – Хоча про мертвих не можна погано згадувати.

– Не можна, але ж у тому й річ, що довгий час він, хоч і в комі, а все ж таки був живий! Згадка про його стан, а не мій сухий кашель мене всього розривала, а також те, що зовсім недалеко, на першому поверсі лікарні, нерухомо лежить близький друг, якому хочеться так багато сказати, що зміцнило б нас обох. Щодо Оксани, то вона ридма̀ ридала й примовляла:

«Я постійно прошу в нього вибачення, але ж він мене не чує, і якщо так і помре, не прийнявши мого каяття, несила буде мені жити!»

І досі ніхто, крім священика, якому вона сповідалась, не знає, яка саме таємниця її так мордувала.

– І що ж після Володчиної смерті? – випереджаючи події запитав Дмитро.

Проте Василь не обурився, навпаки, дав взнаки, щоб цим Дмитро йому тільки допомагає:

– Хоч як дивно, звістка про його смерть усіх заспокоїла. Невизначеність – найгірше, у цьому я вже не раз і не двічі переконувався. Мене розрадило те, що Галя не докоряла, навпаки, запевнила в тому, що й далі, як людина і як жінка кохатиме – бо по-іншому не здатна – незважаючи на те, що видаливши пів легеня, виписали її чоловіка інвалідом. Оксані ж пояснили, з чим зрештою погодилася: майбутній матері буде для кого жити, крім того, новонароджена дитина потішить, а родичі та друзі, безперечно, усім необхідним забезпечать… Однак цілковитого спокою в глибині свого серця я не знаходив.

Василь, випивши чаю, підійшов до вікна; Дмитро так само мовчав та зрештою сказав:

– Краще б тобі було всього не згадувати, не роз`ятрювати душу. Ніколи б не подумав, що в тебе проблеми зі здоров`ям, а з легенями й поготів. Поки ми йшли від зупинки до твого дому, захекався я, а не ти! – спробував змінити тему Дмитро.

– Того дня після твоєї «захопливої» подорожі зі здоров`ям не все гаразд якраз було в тебе! – щиро, без іронії посміхнувся Василь. І згодом серйозно додав: – А чого так сталося, що забув я вже й про жорстокий кашель, і постійний страх за передчасну смерть, розповім тобі завтра, коли ти добре відпочинеш; сьогодні достатньо: занадто багато для тебе вражень, а для мене хвилювань. Далі все буде веселіше, отож висипайся, і нехай насняться тобі найкращі дні твого життя!

– Дякую… От тільки ось зараз ніяк не можу пригадати такі чудові дні, – сумно, ніби самому собі вголос промовив Дмитро й також побажав Василеві доброї ночі…
12
А таки спав Дмитро напрочуд міцно, сновидінь, правда, не бачив, що й добре: саме в цю зимову ніч після зовсім не очікуваної подорожі боявся кошмарів. Ще в теплому ліжку згадав: Василь перед тим, як вийти з кімнати, спитав дозволу помолитися за нього. Деякі рядки біблійного псалму, які молитвеник натхненно цитував, нагадали йому стареньку його бабусю, яка так само промовляла, коли він ще зовсім дитиною, нагулявшись, засипав у дідовому ліжку:

«Не будеш боятися стра́ху нічного,



ані стрілѝ, що вдень пролітає,

ані зарази, що в тѐмряві ходить,

ані моровѝці, що нищить опівдні…

Тебе зло не спітка̀є,

І до намѐту твого вдар

не наблизиться,

бо Своїм А́нголам Він [Господь] накаже

про тебе,

щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх…»34

Прокинувся Дмитро о дванадцятій годині, таку річ Василь заздалегідь передбачив, через те не запрошував товариша на ранкове церковне служіння. Галя приготувала смачний обід, точніше, виклавши з холодильника їжу, якої після святкової зустрічі побратимів залишилось удосталь, підігріла та виставила в кухні на стіл. Інші чоловіки, що ночували на дачі, поснідавши, устигли вже пороз`їжджатися по домівках.

Дмитро сам зайшов на кухню, щоб привітати господарів з добрим ранком, але вчасно схаменувшись, змінив останнє слово привітання на більш прийнятне слово «день». Після звичних запитань на кшталт: «Як спалося?» або «Вам, добродію, чай; чи, може, бажаєте кави?», – умився у ванні холодною водою й сів нарешті з Василем за післясвятковий стіл. Галя, трохи з ними посидівши, пішла зустрічати сина, що мав скоро приїхати додому. Безперечно, то був привід, щоб чемно піти й не заважати друзям продовжити перервану розмову…

– Ну, так що ж, Василю, як воно було далі? Зупинились ми на тому, що легені твої працюють краще, ніж мої! – цілком серйозно сказав Дмитро.

Василь також не посміхнувся, вираз обличчя ж його видавав упевненість і спокій.

– Ще коли перебував я в реанімації, – згадував вагомі для нього події Василь, – під вікнами палати молилася за мене вже немолода пара, тітка й дядько Галини, які приїхали з села, після того як узнали про мій жахливий стан, що майже не подавав надії на порятунок. Вони давно вже ввірували в Бога, дружина ж моя, безперечно, згодна б була тоді звернутись за допомогою до будь-кого. Добре, що – у цьому я абсолютно певен – Сам Господь направив до неї Своїх людей! Особисто познайомився з ними, як мене перевели, правильно сказати, перенесли в загальну палату. Там і сталося моє навернення до Бога, завдяки чому отримав прощення гріхів у той самий час, коли визнав Ісуса своїм Господом і Спасителем.

У цю мить Дмитро, не стримуючи свого, як уважав, щирого обурення, іронічно промовив:

– Тобто, хочеш мені довести, ніби Сам Бог уздоровив тебе, з тої самої причини я й не помічаю всіх наслідків твого жахливого поранення?.. До речі, Максима тоді посадили?

– Почну з останнього запитання, – незважаючи на невдоволення співрозмовника, Василь залишався спокійним. – Ураховуючи те, що я й Володька перебували майже в останній стадії сп`яніння, а також, що буцімто Максим захищав свою приватну власність, прокурор вимагав для нього три роки позбавлення волі в колонії загального режиму. Однак, виголосивши заповідь Ісуса:

«Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто вас переслідує»35, – я зумів таки переконати суддів, щоб вони не засуджували Максима суворо. На них це зрештою подіяло, отож отримав він умовне покарання.

– І цим ти потішив своє самолюбство, виставивши себе милосердним Самарянином?36 – уже не здатен був зупинити себе Дмитро.

Василь незворушним тоном відповів:

– Уважай, як тобі до вподоби. Одразу скажу, не сподівайся, що з тобою сваритимуся! Ти мій друг, ним завжди й лишишся.

Ці слова Дмитра вгамували:

– Пробач мені, Василю; але ж моє шкільне виховання зобов’язує бути атеїстом.

– Ти хочеш сказати, що ти «атеїст»? Тоді відкрию тобі походження цього слова.

– Настав, звичайно, на добрий розум дурну голову свого непутящого товариша! – таким чином підбадьорив Василя Дмитро.

Однак той не перейнявся Дмитровим гумором:

– Не треба, ти більш освічений, ніж я. Передам тобі тільки те, що сам почув від викладача нашої біблійної школи…Усе почалося в перший день Опрі̀сноків, тобто під час святкування єврейської Пасхи, яка насправді в юдеїв зветься Песа́х. Того вечора Ісус узяв чашу та, подяку вчинивши, подав її учням і сказав:

«Пийте з неї всі, бо це – кров Моя Нового Запові́ту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!»37

Через п`ятдесят днів після тієї, як ще кажуть «таємної» вечері в день паломницького свята Шавуо́т, коли кожен благочестивий юдей повинен був прийти на поклоніння Богові в Єрусалимський Храм, на апостолів зійшов Дух Святий. Така історична подія, що фактично подарувала людям початок нової ери, дала змогу першим послідовникам Ісуса з великою силою та сміливістю проповідувати Добру Новину:

«Кожен, хто покличе Господнє Ім`я – спасеться!»38 – і ця звістка також для тебе, Дмитре!

Після проповіді апостола Петра до Ісусових учнів приєдналося приблизно три тисячі чоловік, таким чином і була заснована перша громада віруючих – Церква, яка з того часу постійно зростала та дедалі зміцнювалася, поширюючись по всіх найважливіших містах і провінціях Римської імперії. Римляни досить толерантно ставилися до різних віросповідань у тих країнах, які вони до себе приєднували. Так само імперія офіційно прийняла християнство, надавши їй статус religio lacita – тобто дозволеної релігії. У 54 році після Різдва Христового до влади прийшов жорстокий Нерон, а влітку 64–го…

– У Римі виникла пожежа, - узяв ініціативу Дмитро, – і тоді імператор звинуватив у цьому лихові християн. Їх кидали в ями та клітки до голодних хижих звірів, а ще обмазували дьогтем і підпалювали, щоб освітлювати сади, де Нерон розважався. І я̀ про ці події в книжках читав та в кіно дивився!

– Справді, так воно й було!39 – не ображаючись, підтримав співрозмовника Василь. – У 67-му році апостолові Павлу, що мав статус Римського громадянина, поблажливо стяли голову, адже це був привілей римлян! А от галілея̀нина Петра розіп`яли, тільки вгору ногами: апостол не бажав бути вбитим так само, як Господь Ісус. Щодалі, то більше, 91-го року імператор Домініціан став вимагати, щоб до нього зверталися «dominus et deus» – «пан і бог». Саме в той час за Слово Боже апостол Іван перебував на острові Па̀тмос40, де він написав книгу Об`явлення. Цей апокаліпти́чний твір у всі роки надихав і розраджував християн, яких переслідували, жорстоко катували, а потім убивали тільки за те, що за будь-яких обставин залишались вірними Богові.

– Навіть якщо й справді такі речі відбувалося з тими, хто повірив у казку про воскресіння Ісуса, особисто я в цьому глибоко сумніваюсь, нічого й казати, для нас така їхня поведінка – символ справжнього благородства та мужності! – мусив був визнати Дмитро.

І тут Василь не мав наміру з ним сперечатися:

– У 95–му році Домініціан засудив свого двоюрідного брата Флавія Клемента на смерть, звинувативши його в «атеїзмі»! Християни сповідували єдиного Бога, через те ніяк не могли вклонятися греко-римському пантеону. Нагадаю тобі, що грецький префікс «а» означає заперечення, переклад слова teos – Бог. З цієї причини послідовникам Христа Ісуса закидали «безбожність» – «атеїзм».

– Отже, ти мені переконливо довів, що атеїст саме тѝ! – розвів руками Дмитро.

– Виходить, що так, – посміхнувся Дмитро. – Більшість людей вигадують собі власних ідолів – божків, і це не обов`язково живі істоти або, наприклад, фарфорові статуетки із зображенням потворних тіл чи облич! Кар`єра, влада, гроші так само стають предметами беззастережного поклоніння, з цією метою розумні мешканці землі створюють закони, котрі вимагають виконання певних правил. Найголовніше серед них «я тобі – ти мені»: принось у жертву свої гідність, честь, навіть душу, інакше не отримаєш від своїх «покровителів» нагороди. А спочатку було не так, коли Господь Бог насадив в Едемі рай й оселив там чоловіка. Дві тільки були вимоги до нього: доглядати Едемський сад і не їсти від дерева знання та зла. Однак і цього перші люди Адам і Єва не захотіли виконати, і все через те, що самі жадали стати богами.

– Щось подібне відбувається також у християнстві! – задоволено констатував Дмитро.

– Помиляєшся, друже! Серед вірних послідовників Ісуса Христа такого неподобства не може бути за визначенням! Адже Він заповідав: «Чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви…», а також: «Любіть один о̀дного! Як Я вас полюбив, так любіть один о̀дного й ви! По то́му пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою»41. А те, що й серед християн, на жаль, можна знайти пристосуванців, котрі в церкві шукають для себе однієї тільки вигоди чи людської слави, то й про них апостол Павло писав.

Василь розгорнув Біблію, що лежала біля нього поряд, та, знайшовши потрібну сторінку, прочитав:

- «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха вле́щували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахи́ляться»42.

– У цьому з апостолам я цілком згоден, – угамувавшись, спокійно сказав Дмитро. – Ангеліна задоволена мною не тоді, як докоряю їй за пересолений борщ або як навчаю її бути ласкавою та ніжною дружиною. Вона відверто радіє, коли сам я стою біля плити, зручно сівши в принесене з кімнати на кухню крісло та переповідаючи, що саме в той день вона прочитала в журналі на роботі:

«За кордоном найкращі кухарі – чоловіки. Краще б ти записався на курси ко́ків! Мій давній знайомий – капітан корабля; думаю мені неважко було б його переконати, що ти здібний і дуже старанний учень».

– Після того, припинивши чистити картоплю, ти, вчасно прибираєш ногу, кидаєш на підлогу ніж і починаєш з`ясовувати, що то за капітан… – у свою чергу допоміг співрозмовнику Василь.

– Ти ніби був свідком тієї розмови! – відверто здивувався Дмитро. – Ще б тобі знати, що три роки до того скандалу Ангеліна за профспілковою путівкою пустилася була в морську навколосвітню подорож. Збагнувши, що необачливо проговорилася, стала багато розповідати мені про існування платонічного кохання, яке нічим не зобов`язує й аж ніяк не провокує на близькі взаємини. Однак того вечора, принісши розкладачку, ночувати я залишився на кухні й чинив так протягом двох місяців.

– А ти, виявляться, витривала й мужня людина! – спробував Василь пожартувати.

У цьому плані Дмитро його підтримав:

– Особливо, як стою в черзі, чого дуже не люблю… Багато що доброго в моєму житті пішло нанівець саме через те, що не навчився чекати – і це вже серйозно!

– Може й справді на тому лайнері нічого особливого не відбувалося? Зовсім не обов`язково, що ореол морського вовка збив її з пантелику, – уже таким чином заспокоював друга Василь.

Дмитро невпевнено кивнув головою:

– Я теж так думаю. До того ж, сам… – пригадав він у ту мить події останніх днів. – Досить про це. Що будемо робити ввечері? Швидкий потяг, на який купив ти мені квиток, рушає об одинадцятій вечора?

– Сьогодні в церкві, крім ранкового, також вечірнє недільне служіння; як щодо того, щоб піти разом? – спитав Василь і, побачивши вагання Дмитра, додав: – Зразу тобі обіцяю: ніхто тебе там не «грузитиме», усі висновки зробиш самостійно!

– Це мені подобається! – схвалив чоловіче слово Дмитро.

Василь знову звернувся до Біблії, що Дмитра стало вже трохи дратувати, і тільки через кілька днів збагнув, з якої причини він тоді не мав спокою.

«Ми проповідуємо Христа розп`ятого – для юдеїв споку̀са, а для ѐллінів – безумство, для самих же поклѝканих юдеїв і греків – Христа, Божу силу та Божу мудрість!» – написав у своєму листі апостол Павло до віруючих Коринфа43 приблизно в 57 році після Різдва Христового. Минуло більше ніж 1950 років, проте суть нашої проповіді не змінилася. Якщо ти вважаєш, що ми несповна розуму, то можеш лишатися зі своєю думкою.

– Добре, піду, – погодився Дмитро. – У рідному місті, де кожна собака мене знає, можливо б не наважився – це ж не святкове служіння. Тільки ти все ж таки не забувай свою обіцянку! – цілком суворо наказав Василеві, згадавши свої таємні наміри, які навіть про себе не бажав називати підступними.

– Пам`ятатиму! – про щось розмірковуючи, відповів Василь і пішов до своєї шафи, щоб приготувати Дмитрові одежу: того дня ні хімчистка, ні універмаг не працювали…


Каталог: files -> content
content -> Програма курсу "Інформатика" для основної школи
content -> Інформація інформацію про стан малих та середніх підприємств (мсп) в Україні можна знайти у звіті «Малі та середні підприємства України: показники діяльності та стратегії розвитку»
content -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
content -> Програма /рівень стандарту/ для учнів 7-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів Київ 2004 Фізика
content -> 12-річна школа Фізична культура
content -> Лідія савченко випереджаючи час
content -> Програма /рівень стандарту/ для учнів 7-11 класів середніх загальноосвітніх навчальних закладів
content -> Доповідь VI соціальний діалог


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка