Юрій Слюсаренко я прийду незабаром… (трилогія)



Сторінка5/25
Дата конвертації23.03.2019
Розмір1.78 Mb.
#85594
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

18
Вийшовши з кабінету, Дмитро вже сам не бачив нікого й не чув нічого, навіть запитання рабина, з яким вони приємно спілкувалися та читали пророка Ісаю ще годину тому̀:

– Ну як, підписав?

Не одержавши відповіді, служитель синагоги збагнув: у нового знайомого з церковною справою не все гаразд, а тому зовсім не образився, коли той з ним ніяк не попрощався. Однак Дмитро несподівано обернувся й не лише рабинові, а й усім присутнім процитував вірша з книги Ісаї, якого вивчив уночі, коли не міг заснути:

Хто ж то ти, що боїшся людини смертельної й лю̀дського сина56, що подібний він до трави?57 – що̀ ж таке «риторичне питання», він тепер знав, прочитавши відповідну статтю у словнику-довіднику.

Швидко спустившись сходинками на другий поверх, Дмитро все-таки піддався невидимим силам, зупинився й, ставши обличчям до вікна, тихо молився Богу:

– Два з половиною роки я мужньо боровся, не вживав горілки, лише кілька ковтків вина під час причастя; не курив цигарок, не зраджував Ангеліну, кожної неділі двічі ходив на церковне служіння, крім того щосереди старанно навчався в Біблійній школі. І ніби досяг того, чого так прагнув, проте, як завжди, кінець мій безславний. Хоча, Господи, так воно й трапляється з тими, хто з Тобою уго̀ди складає, адже Тобі огидні людські ігри, – промовив Дмитро й дав собі слово більше ніколи до церкви не повертатися.

Хотів уже знайти на то̀му поверсі курѝлку, щоб «стрільнути» в когось цигарку, а вже ввечері в ресторані повернути у своє теперішнє життя те, що так беззастережно колись утратив. Аж раптом побачив статного чолов`ягу, що, не оглядаючись, упевнено йшов по червоному килиму; одягнений був у формений одяг, котрий інколи Дмитрові ночами снився. Безперечно, у чиновникові Дмитро впізнав Георгія Андрійовича, і в тій події знов убачив перст провиді̀ння…

Державний службовець майже його обійняв:

– А я тебе, бувало, їдучи до столиці, добрими словами згадував. Адже ти перший, – тут він озирнувся, – з ким я зрештою наважився бути відвертим, – і завів Дмитра до просторого кабінету, наказавши привабливій молодій секретарці принести напої та бутерброди.

– Я нікому ніколи за нашу розмову не розповідав. Навіть у церкві на сповіді, – похопився Дмитро його заспокоїти.

Вірю-вірю, – поблажливо сказав Георгій Андрійович, уважно розглядаючи доброго знайомого. – Щось у твоєму погляді змінилося, ти й на мою секретарку не глянув! – здивувався господар кабінету. – Розповідай, чого це ти раптом тут опинився, і чому про церкву та сповідь згадав?

– З вами також буду як ні з ким відвертим, кінець кінцем мені вже набридло постійно прикидатися! – вирішив Дмитро розкрити Андрійовичу (так Георгій дозволив себе називати під час їхньої спільної подорожі), найпотаємніші думки свого серця.

Георгій Андрійович Дмитра не перебивав, не кепкував з нього, коли той розповідав про поїздку до військового товариша Василя, не робив вразливого обличчя, почувши зміст Дмитрової молитви в тамбурі вагону. Слухав уважно, зовсім не так, як на нарадах, підливав оповідачеві справжній англійський чай, жестом пропонував ті̀стечка, привезені з тієї ж країни, одне слово, створював умови, щоб поважний гість почувався ніби в кращих домах Лондо̀на. У ту мить, як Дмитро перейшов до бесіди з Володимиром Федоровичем, він його зрештою зупинив:

– А це виявилось марнуванням часу. Чи не так? Слід було б мене відразу згадати!

– О Георгію Андрійовичу! Я ніколи не забував вас! Перед тим, як щось учинити, уявляв собі, як би ви повелися в цій ситуації. Сказати по правді, вивчаючи на Біблійній школі десять заповідей, зокрема одну з них – Хай не буде тобі інших богів переді Мною!58 – намагався закарбувати її у своїй пам`яті, однак мені чомусь цього ніяк не вдавалося! – не на жарт щиросердно захопився Дмитро.

– Це вже занадто, друже, – не підтримав його хоч і високого рангу, але все ж таки чиновник, – чути, певна річ, приємно, однак не годиться мою персону аж так підносити!

Після того Георгій Андрійович рішуче набрав номер уповноваженого з релігій і, почувши підлесливий голос, котрий переконливо свідчив про згоду залюбки виконати будь-який наказ, не привітавшись, суворо спитав:

– До вас нещодавно заходив заступник пастора церковної громади, що запросила до нашого міста всесвітньовідомого місіонера?

– Так, але ж… – спробував виправдатися Володимир Федорович, збагнувши, що його відмову начальник усіх відділів, котрі містилися на другому та третьому поверхах, не схвалив.

– Ось зараз Дмитро… – Андрійович зиркнув убік щойно призначеного на посаду «заступника пастора».

– Семенович, – спочатку затнувшись, допоміг йому Дмитро: по батькові його називали хіба що жартома.

– Дмитро Семенович знов принесе до вас клопотання, так ви вже його, будь ласка, підпишіть. Крім того, на то̀му релігійному за̀ході неодмінно будьте присутні, це входить до ваших прямих службових обов`язків! – і, поклавши на місце трубку, завершив вельми корисну для вповноваженого душецілю̀щу розмову.

– Нехай вас і вашу сім`ю Господь рясно благословить! За кілька днів у нас загальноцерковна молитва, так ми всі разом благатимемо за вас Бога! – не знаючи, як краще віддячити свого покровителя, піднявшись на ноги, вигукнув Дмитро.

– Моліться, – цілком серйозно відповів Георгій Андрійович.

Потім, деякий час розмірковуючи, додав:

– Виявляється, і справді та наша перша зустріч у люксівському вагоні не стала випадковою. З усього видно, тепер не раз доведеться не лише спілкуватися, як зараз, а й спільну справу робити. Колись і ти станеш мені в пригоді.

– Ви за будь-яких обставин можете на мене розраховувати! – запевнив його Дмитро.

– Зараз мої колеги ще не свідомі того, що з народом годиться дружити, а церква – це не просто скупчення одурманених людей, це є згусток масової свідомості, яким цілком можливо керувати. Звичайно, чимало було у світовій історії тиранів, котрі у своїх власних інтересах використовували прагнення людей об`єднатися навколо віри в прекрасне.

– Певен того, ви не з таких, – без лестощів промовив Дмитро, – хоч би там як було̀, чисту совість ви зберегли. Перебуваючи більше, ніж два з половиною роки в церкві, я вже дещо навчився розпізнавати, – дав зрозуміти, він так само на щось здатен.

Георгій Андрійович у відповідь нічого йому не сказав, провів Дмитра до кабінету вповноваженого, попрощався й, за своїм звичаєм, не озираючись, попрямував до сходів, що вели вниз на другий поверх – на четвертому в цій будівлі містився архів…


19
Минув ще один рік, Дмитрові вперше доручили вести вечірнє недільне служіння, котре, зважаючи на те, що він досить ретельно готувався, відбулося напрочуд вдало. Пастор своїм заступником був задоволений, справи громади швидко посувалися, отож він часом думав, чи не заснувати дочірню церкву в сусідньому адміністративному районі або в їхньому місті. Кого саме планував у ній настановити керівником, пастор уголос не казав, однак майже ніхто з прихожан не мав сумніву, що ним стане Дмитро.

Усе сприяло тому, щоб після дебюту він почувався цілком добре, але того вечора, як і в попередні, Дмитро додому не поспішав, аби там разом із близькою людиною потішитись новим успіхом. Ангеліна попервах виказувала своє задоволення тим, що чоловік нарешті став на праведну путь: не з`являвся напідпитку, до того, як призначили його професійним співробітником церкви, уникав службових відряджень навіть до Столиці, у котрі раніше пускався залюбки. Нетривала розлука сприяла поновленню стосунків з дружиною, котрі перед черговою його подорожжю незмінно давали таку тріщину, що непомітно б її заладнати й наймайстерніший тесля не спромігся. Аліса Сергіївна так само, спостерігаючи за тим, як внучка Іринка чи не кожного дня одягала в дитячий садок, а згодом до школи нове вбрання, принесене зятем із церкви, на диво, більше стала мовчати, ніж владним голосом говорити, і цим робила Дмитрові велику послугу.

Сімейна благодать проте довго не тривала: Ангеліна за однієї тільки поваги до нового, як вона вважала, хобі чоловіка, спочатку разом з ним постійно відвідувала недільні служіння. Щосереди вивчала Біблію з іншими жінками, де їх навчали (не пояснюючи навколишній контекст), що хоч і спасаються вони завдяки дітонародженню59, однак у Бо̀зі тепер «нема юдея, ні ѐліна, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі вони один у Христі Ісусі!60

Така заява апостола, безперечно, їй сподобалася, разом із тим поступово ця та інша науки стали набридати. Посилаючись на втому після роботи, та природне бажання відпочити у вихідні дні, як «усі люди», Ангеліна поблажливо відпускала чоловіка в церкву самого, проте все частіше, повертаючись додому, знаходив він у передпоко̀ї записку з таким текстом:

«Іринку забрала мама. Я у Свєтки, виконуємо термінову, не закінчену вдень роботу».

Спочатку на такий стан речей Дмитро не звертав особливої уваги, крім того, це його задовольняло: відпочивати в цілковитій тиші, не чуючи жіночу балаканину по телефону, та ридання доньки-першокласниці, що знов не може вивчити вірша, виявилось, – чудова насолода! Підозрювати Ангеліну в позашлюбних стосунках він не мав підстав, окрім випадку з капітаном корабля, у нього не було приводу вдаватись до ревнощів. Однак події останніх днів, котрі вони домовилися обговорити сьогодні ввечері, засвідчили ту річ, яку ботаніки помітили, а філософи справедливо зазначили: mа̀la hѐrba сìto crѐscit61. До того ж Дмитро навіть не припускав, наскільки справа зайшла далеко…

Іринку знов до себе забрала теща, а от дружина чекала його на кухні, хоча на столі вечѐрі чоловік не побачив. Звикши останнім часом сам собі готувати, Дмитро не обурився: над усе зараз його цікавив не обма̀нливий хліб (їжа для чѐрева), а що саме приготувала йому викласти вголос Ангеліна. Ще раз мовчки глянув на пустий кухонний стіл, поставив на газову плиту чайник і вийняв зі своєї сумки те, що приніс із церкви: кілька пакетиків чаю, бутерброди з уже твердою ковбасою та печиво, виготовлене на місцевій фабриці. Дружина, трохи зніяковівши, хотіла встати й підійти до холодильника, щоб теж покласти щось їстівне поряд, але Дмитро рішуче жестом її зупинив:

– Про це треба було заздалегідь подумати! Я тебе слухаю, говори, що хотіла, – стриманим тоном сказав і сів на стілець, намагаючись не дивитися в очі.

– Я ніколи тебе не зраджувала, і в цю мить чиста перед тобою душею й тілом, а от за тебе раніше такого не можна було б сказати, та й тепер мені достеменно невідомо, чим ти на ваших виїзних євангелізаційних служіннях займаєшся. Проте мушу тобі признатися, що вже майже півроку минуло, як познайомилася з однією вельми цікавою людиною. Він архітектор, наглядав за роботою інженерів і робочих, що реконструювали будівлю нашої контори, аби вони все виконували згідно з його кресленням. Юлій Августович, так він просить співробітників і знайомих себе називати, давно вже самотній, дружина передчасно померла, син у його батьків. Юлій має в центрі трикімнатну квартиру власного планування, але повір мені, не останнє насамперед мене привабило! – вигукнула Ангеліна.

Лише тут чоловік нарешті втямив, що̀ дружина наважилась йому пові̀дати в цей приємний осінній недільний вечір, коли ще достатньо людей різного віку гуляли на вулиці. І ось тепер такої пригоди, що він так само гуляв би з Іринкою та її мамою в їхньому чудовому районному парку, у майбутньому може ніколи вже не трапитися.

– Кажи далі, чого зупинилася? – підбадьорив її Дмитро й обернувся до неї всім своїм тілом, показуючи таким ро̀бом, що він свою, а можливо, колишню дружину дуже уважно слухає.

– Запросив якось після роботи в кафе, наступного разу на службовому авто повіз мене до тих споруд нашого міста, котрі будували за його проектами; безумовно, це незвичайний мужчина, цим він мене найбільше й привабив. Потім погодилась поїхати в його машині до нього додому, у квартирі також багато є що цікавого, замість шпалер, наприклад, малюнки на стінах, і все інше доволі незвичне, уявляєш себе ніби в музеї мистецтв! Запропонував якось у нього залишитись до сходу сонця, ти якраз їздив зі своєю церквою в дитячий сільський будинок-інтернат на два дні, але я, безперечно, відмовилася.

– Приємно знати, що твоя дружина залишається тобі вірною за будь-яких обставин, – іронічно помітив Дмитро. – Ну, і що тепер?

– Послухай, Дмитре! – майже заплакала Ангеліна, – ти ж сам мене ніколи по-справжньому не кохав, я це відчувала від першої нашої шлюбної ночі, хоча ти в мене був найпершим, про що ти добре знаєш. Коли ж уже через тиждень, забувшись, помилково назвав мене Людмилою, став виправдуватися, доводити, що все в минулому, тепер кохаєш лише мене одну, але ж то було не зовсім щиро!

– Неправда! Я зумів її забути, а після того як ти народила доньку, ще більше приліпився до тебе! – заперечив Дмитро, адже в цьому разі він був перед дружиною чесним.

– Вірогідно, проте, що̀ ти мені не кажи, згодом таки з`ясувалося: ми різні люди, а деякою мірою – чужі, - констатувала Ангеліна.

– Якби ти ввесь цей час у церкві була разом зі мною, то такого б ніколи не сталося! Однак це для тебе, на превеликий жаль, закрито, як і для будь-якої людини, що гине, – тут він хотів щось процитувати з Біблії, але з розпачем глянувши на дружину, цього не зробив.

– Спочатку так і відбувалося, однак не відчула я там Божої присутності й тієї жертовної любові, яку Ісус учням Своїм заповідав, через те й пішла звідти… Можливо, саме ти зі своїм пастором чогось недобачаєте або недочуваєте? – раптом зробила відкриття Ангеліна.

І в цьому разі Дмитро, як на нього, мав цілковите право вибухнути праведним гнівом, посилаючись на якогось старозавітного пророка, навіть устав зі стільця, що враз упав на підлогу, але в останню мить усе-таки роздумав, сів уже на підвіконня й, злегка заспокоївшись, сказав:

– Добре, що ти пропонуєш?

– Давай мирно розлучимось, я піду до нього, ти залишишся в цій квартирі, щоправда виписуватися поки не буду… Усе може статися, – не знаючи, як пояснити останнє чи то зауваження, чи то прохання, Ангеліна опустила голову.

Однак зовсім не житлові питання Дмитра бентежили, як припускала поки що дружина.

– Ангеліно, ти ж таки відвідувала Біблійну школу, навіть тоді була, коли приїжджав викладач із семінарії читати курс «Шлюбні стосунки віруючих-християн», отож не відкрию тобі таємниці, що коли ти отак просто від мене підеш, то мені це не минеться. Можна не сумніватися: зі служіння заступника пастора, а ти добре знаєш, як це мені важко далося, безперечно, знімуть! – уже діловим тоном проговорив Дмитро.

– Справді, я за це спочатку не подумала, – мусила погодитись Ангеліна, – але ти щось вигадай, я вже на все тепер згодна, аби розлучитися без биття посуду.

– «Вигадай»! А ти не «гадаєш», що, можливо, зробивши таку пропозицію, власними руками штовхаєш мене в прірву?

Ангеліна мовчала.

– Поговоримо завтра, – так само не виявив багатослівності Дмитро і впевнено попростував до спальні. Цього разу ночувати в тісній кухні коло газової плити була не його черга…
20
Заснути чоловікові не вдавалося довго, і зовсім не з тієї причини, що поряд не відчував звичного дотику жіночого тіла, його відсутність пригнітить Дмитра післязавтра. Як досвідчений гравець, намагався проаналізувати всі варіанти, але нічого путнього ніяк не знаходив. Розповісти все пастору Олексієві? Але той порадить будь-що зберегти сім`ю.

«Служитель церкви, – скаже пастор, – не повинен залишатись на своєму місці, даючи зачіпку прихожанам спокушатися, бо хто власним домом рядѝти не вміє, я̀к він зможе пильнувати про Божу Церкву?”62»і безперечно буде правий!

Тільки майже над ранок Дмитра осяяла думка, після чого вдалося йому кілька годин поспати, хоча сон не показався міцним; прокинувся розбитим і довго згадував, що̀ він власне за словом Ангеліни «вигадав».

На роботу до відділу матеріально-технічного постачання вже не ходив, як заступника пастора та за сумісництвом адміністратора його звільнили від необхідності, марнуючи час, заробляти гроші в господарів цього світу. Зарплату отримував із пожертв віря̀н і небайдужих громадян дотліваючого у звабливих пожадлѝвостях того ж самого світу. Отож, виконавши невідкладні церковні справи, які саме, нам уточнювати не час, подзвонив до законної дружини й наказав їй, вигадавши причину, терміново приїхати додому, щоб продовжити перервану важливу розмову.

Ангеліна стримано погодилась, коли ж увійшла до кімнати, то почула таке:

– Убачаю, дружино моя, лише одне розв`язання нашої проблеми, яку, до речі, ти сама й створила, – з деякою іронією, але з піднесенням мовив Дмитро, що, розкинувши руки й ноги, розмістився в кріслі,

– Це коли не рахувати того, що першопричиною нашого сімейного розладу є саме ти, милий та любий мій чоловіче! – не могла не захищатися Ангеліна.

Проте Дмитро аж ніяк не вважав за потрібне зберігати цілковитий спокій і виявляти толерантність:

– Досить базікати! Слід було б від самого початку мене сповістити, у чому я тебе власне не задовольняю, а не вже після того як з головним архітектором знюхалася. Цікаво мені знати, ти його й у ліжку кликатимеш Юлієм Августовичем?

– Неотесаний нахаба! – прошипіла дружина, котра цілком серйозно пишалася саме тим, що досі стійко зберігала своєму чоловікові фізичну вірність.

– Добре, я наостанок і ці образи перетерплю… Так от, що нам каже Святе Письмо, зокрема, Ісус Господь, – показово підвищив голос проповідник Дмитро й розгорнув Біблію на тій сторінці, де був важливий для нього уривок із Нагорної проповіді, котрий пригадав попередньої ночі:

– «А я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, – останні три слова промовець виділив, – той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною поберѐться, той чинить перелюб»63.

– От-от! Саме мій чоловік мене й довів, – уставила Ангеліна. – І до чого ти ведеш?

– А до того, моя люба, що повинна будеш мені дати адресу Юлія Августовича та час твоїх таємних відвідин його квартири. Тоді я зненацька прийду з двома доброзѝчливцями, котрі нібито не мали змоги далі безтурботно спостерігати, як ти мене зраджуєш, і ми, як то кажуть, «застукаємо тебе на гарячому»! – аж зціпив від удаваної злості свої ще міцні зуби Дмитро, уявляючи ту описану в багатьох романах і намальовану пензлем відомими художниками на полотнах картину.

– Та ти… – цього разу Ангеліна хотіла порівняти чоловіка з якоюсь твариною, але тут у неї фантазії не вистачило, бо зрозуміла: крити його козирну карту їй немає чим…

Наступного тижня прем`єрна вистава в житті невдалого професійного актора пройшла на «ура», на біс щоправда його не виклика̀ли. Того ж дня, коли він з великим розпачем усе розповів пастору Олексію, той йому нагадав про Ісусові слова з тої ж проповіді на горі:

«Бо як людям ви простите про̀гріхи їхні, то про̀стить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам про̀гріхів ваших»64.

Дмитро з ним безумовно погодився, однак із сумом пастора запевнив: зрадлива дружина не очікує від нього прощення: усе з її боку зроблено свідомо, тому повертатись до нього, щоб зберегти сім`ю, у неї немає бажання.

Обговоривши з керівним складом церкви не просту, але досить знайому для християнської історії подію, ухвалили рішення: зважаючи на категоричну відмову колишньої дружини розкаятися в гріху перелюбу та відновити подружнє життя зі своїм законним чоловіком, Дмитра на займаних служіннях заступника пастора й адміністратора залишити, Ангеліну ж із членів церкви виключити. Це нагадувало збори в державній установі, однак то ще питання, хто в кого запозичив процедуру, якщо пригадати, наприклад, Апостольський Собор у Єрусалимі, що відбувся приблизно в 51 році після Р. Хр.65

Вийшовши з Будинку Культури, де й досі церква орендувала актовий зал і службові приміщення, Дмитро почувався неоднозначно, адже перед Богом і людьми це було сплановане оду̀рюваня. Справді, церковну громаду ошукати він таки зумів, тільки не Господа Бога; Дмитро таку річ осягнув, проте ізнов згадавши безлюдний тамбур, виправдав себе тим, що вчинив це з благородною метою.

– Господи! – молився він тепер пізнього вечора в тролейбусі, де з пасажирів майже нікого не було, а ті, що їхали з ним, спокійно дрімали чи думали за своє під гудіння електромотора. – Гріх мій великий, він, як казав цар Давид, переді мною постійно, але ж іншого виходу я не мав, інакше не зміг би через людські постанови, звичаї та правила Тобі й далі активно служити та проповідувати Слово Твоє, можливо, по цілому світові.

Після молитви в потязі здалося йому, ніби хтось почув його приховані думки; а от у тролейбусі раптом пролунали невідомо ким озвучені слова біблійного вірша, котрі примусили небагатьох попутників пробудитись від солодких сновидінь або ж зупинили по̀ступ їхніх заповітних мрій. Той голос призначений був лише Дмитрові, йому й належало розрізнити в ньому звуки:

«Не обма̀нюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне! Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тлі̀ння пожне. А хто сіє для ду̀ха, той від духа пожне життя вічне66.

– Падаю я чи піднімаюсь? – щиросердо запитав у самого себе Дмитро, вийшовши з тролейбуса.

Ба̀жаною відповіддю задовольнятись не хотів, що свідчило про, імовірно, першу дію Божого Духа в його серѐдині…
21
Уже через тиждень пастор Олексій, не даючи Дмитрові надмірно розслабитися після трагічної, як він гадав, для його заступника події, сказав:

– Є принаймні два невідкладні питання, котрі негайно слід вирішити. Кінець кінцем ми назбирали суму грошей, необхідних для будівництва церкви; досить нам постійно кланятись перед директором Будинку Культури, коли знов треба продовжувати строк дії договору щодо оренди актової зали та інших приміщень. Однак з’ясувалося, що цього замало: слід спочатку отримати дозвіл на купівлю землі під майбутнє будівництво, а його можливо отримати лише в міськкомі, куди ти дорогу вже проклав.

– Так, є людина, котра нам здатна допомогти, про неї вам розповідав. Без прихильності того чоловіка провести євангелізаційне служіння закордонного місіонера нам би аж ніяк не вдалося, – потішений похвалою, Дмитро розсудив підвищити свою вагу. Однак духовний начальник не оцінив належним чином його тяжкий труд:

– Розмірковуєш так, ніби й справді від того чиновника щось надто багато залежало. Хай би він був і президентом країни, без волі Отця нашого Небесного нічого б тоді не вийшло. Чи не так? – несподівано коротким запитанням пастор вирішив перевірити міцність Дмитрової віри.

– Ваша правда, – ураз побліднувши на виду̀, видавив із себе Дмитро. - «Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава на вічні віки. Амінь»67 – написав апостол Павло.

– Амінь. Разом із тим, вивчити та проголосити недостатньо, для того щоб твої слова̀ мали дійову силу, слід бути міцно переконаним, що так і станеться, – напучував далі свого заступника пастор Олексій. – У тому випадку Сам Господь прихилив лише Йому відомим способом серце того державного службовця до тебе, через те й клопотання було підписано.

«Таке привертання трапилось і тоді, як чудово подорожували ми з Георгієм Андрійовичем у люксівському вагоні столичного потяга», – подумав про себе, а вголос промовив:

– Нехай Бог дасть Його об`явлення, а не лише людської мудрості, щоб більше я ніколи не розраховував лише на себе! – уже впевнено й чітко сказав Дмитро.

– Отак краще! – уже задоволено глянув на нього пастор. – Питання друге: солістка нашого хору вийшла заміж за віруючого з іншої республіки, отож дуже скоро полишить нашу церкву й переїде до його чудового будинку. Ледве вмовив її, щоб вона разом зі своїм чоловіком медовий місяць провела в нашому місті, а не в Парижі, як вони спочатку планували.

Дмитро надовго замислився, раптом згадав Людмилу, але спочатку із жалем промовив:

– Це вже складно, ми не маємо для неї гідної заміни… Хоча, є одна непогана кандидатура. Вона, можливо, за переконанням християнка, однак не була членом будь-якої церкви.

– Я так припускаю, що знайомі ви досить давно, тому запроси її на наше ранкове чи вечірнє недільне служіння, а ми молитимемось, і, як на то буде Боже ласка, вона навернеться до Спасителя й послужить Йому, – спонукав його пастор до активних дій.

– Спробую… – без особливого бажання погодився заступник.

– Знов одні сумніви, або ж хочеш нагнати собі ціну! - не підтримав такий настрій пастор. – Візьми піст, молися, для цього даю тобі три доби, щоб лишитися тобі на самоті. Не знаю, чи це тобі на добре, але в тебе така можливість тепер є. Отож з Богом! – завершив розмову пастор Олексій і правицею поплескав свого помічника по плечу.

Три дні Дмитро не виходив з дому, на триденний піст він не зважився, адже це означало зовсім не вживати їжі, проте молився, читав Біблію, по телевізору дивився лише новини та передачі філософського змісту й розмірковував, з чого власне почати. Розсудив - із більш приємного: поїхати до ресторану, де востаннє зустрівся з Людмилою та пригадав з нею в той гарний вечір романтичне минуле, і будь-що-будь її знайти. Цілком можливо, що захмеленим відвідувачам вона вже не співає, але швейцар, якого він чомусь закарбував у своїй уяві доволі чітко, працюватиме там до віку вічного.


Каталог: files -> content
content -> Програма курсу "Інформатика" для основної школи
content -> Інформація інформацію про стан малих та середніх підприємств (мсп) в Україні можна знайти у звіті «Малі та середні підприємства України: показники діяльності та стратегії розвитку»
content -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
content -> Програма /рівень стандарту/ для учнів 7-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів Київ 2004 Фізика
content -> 12-річна школа Фізична культура
content -> Лідія савченко випереджаючи час
content -> Програма /рівень стандарту/ для учнів 7-11 класів середніх загальноосвітніх навчальних закладів
content -> Доповідь VI соціальний діалог


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка