Запорізький національний університет


Поняття, предмет та система адміністративно-сп



Сторінка2/11
Дата конвертації23.10.2016
Розмір2.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
1.2. Поняття, предмет та система адміністративно-спортивного права

Зміцнення фізичного і духовного здоровя людини, формування здорового способу життя завжди матиме особливе значення для будь-якого суспільства.

На жаль, згідно з статистичними даними, в Україні лише 13 % населення залучено до занять фізичною культурою і спортом. Неврахування важливості оздоровчої і виховної ролі фізичної культури і спорту, недостатній рівень координації та взаємодії суб’єктів публічної адміністрації, що залучені до діяльності у сфері фізкультури та спорту, невідповідність нормативно-правової бази вимогам сьогодення, недостатнє бюджетне фінансування, незадовільний стан матеріально-технічної бази негативно позначаються на здоров’ї населення і, як наслідок, на соціально-економічному розвитку держави [58; 59, с.1].

Визнання України як соціальної, правової, демократичної держави вимагає запровадження ефективного законодавства, спрямованого на розвиток українського суспільства, економічної та соціальної інфраструктур. Зокрема, надання Україні права проведення чемпіонату Європи з футболу у 2012 році, наявність великих досягнень українських спортсменів у сфері боксу, плавання, гімнастики, параолімпійських іграх та інших видах спорту зумовлюють необхідність удосконалення законодавства, яким регулюються правовідносини у сфері фізичної культури та спорту [60].

Проте перш ніж перейти до безпосереднього вивчення питань, покладених у назву даного підрозділу дисертаційного дослідження, необхідним уявляється з’ясувати значення та співвідношення таких термінів як «спорт» та «фізична культура».

Великий тлумачний словник української мови визначає спорт як фізичні вправи (гімнастика, атлетика, спортивні ігри, туризм і т. ін.), які мають на меті розвиток і зміцнення організму [61, c. 1178]. Першоджерелом терміна «спорт» стало давньофранцузьке слово «disporter» – відносини. Науковці означений термін розглядали як один із засобів та методів фізичного виховання, спрямованого на всебічний гармонійний розвиток людини, зміцнення її здоров’я [62, с. 480].

Дана позиція була підтримана і у інших наукових працях, де відзначається, що спорт це не тільки засіб та метод фізичного виховання, але й система організації та проведення різних комплексів фізичних вправ і підготовчих навчально-тренувальних занять [63, c. 367].

На сторінках наукової літератури спорт розглядають також як комплекс фізичних вправ, необхідних для розвитку і укріплення організму людини, змагання із таких комплексів, а також системи організації і проведення змагань і навчально-тренувальних занять із таких комплексів [64, c. 286]. Іноді сюди ще додається, що спорт спрямовується на всебічний та гармонійний розвиток і зміцнення здоров’я дітей та дорослих [65, c. 317].

Деякі науковці підходять до тлумачення згаданої категорії ще з більш широких позицій, наголошуючи на тому, що спорт являє собою змагальну діяльність, спеціальну підготовку до неї (спортивні тренування), специфічні соціальні відносини, які виникають у цій сфері діяльності, її суспільно значущі результати. З огляду на це, виділяються три основні організаційні форми спорту: спорт як навчальна дисципліна, масовий самодіяльний спорт і спорт вищих досягнень. У межах названих форм спорту можуть бути виділені його окремі види, для кожного з яких характерний свій предмет, особливий склад дій і спосіб ведення спортивної боротьби [63, c. 397].

Отже, не дивлячись на різноманітність підходів до тлумачення категорії «спорт», усім їм притаманні і певні спільні ознаки, зокрема:

- спорт – це фізичні вправи або їх комплекси окремих видів, які здійснюються на різних рівнях (аматорський спорт, масовий спорт, професійний спорт тощо);

- спорт – це один із засобів та методів фізичного виховання людини, спрямований на розвиток та зміцнення її здоров’я.

Зазначені характеристики спорту доповнюють одна одну, дозволяючи, як наслідок, отримати максимально повне уявлення про сутність та зміст даної категорії.

Поряд з терміном «спорт» у науковій та публіцистичній літературі вживається також і поняття «фізична культура». Іноді зазначені дефініції використовуються як синоніми, іноді вживаються послідовно, подекуди протиставляються одна одній. Зрозуміло, що така ситуація вимагає свого розв’язання, оскільки чіткість формулювань є запорукою досягнення необхідного результату у науковій сфері.

Під фізичною культурою розуміється всебічне вдосконалення й загартування людського тіла за допомогою фізичних вправ із дотриманням правильного режиму у житті [61, c. 1321]. Іноді цей термін пов’язують з частиною культури суспільства, представленою сукупністю спеціальних наукових знань і матеріальних засобів, необхідних для розвитку фізичних здібностей людини відповідно до потреб суспільної практики. Основними елементами фізичної культури називаються фізичні вправи, їх комплекси та змагання з них [66, с. 576]. Окремі автори підкреслюють, що фізична культура спрямовується на фізичне виховання людини [65, с. 345].

Фізична культура визнається іноді і як одна з сфер соціальної діяльності, спрямованої на укріплення здоров’я і розвиток фізичних особливостей людини. До основних показників фізичної культури в суспільстві віднесено:

- рівень здоров’я населення;

- рівень фізичного розвитку людей;

- рівень використання фізичної культури у сфері виховання, побуті, структурі вільного часу громадян;

- розвиток масового спорту;

- розвиток спорту вищих досягнень тощо [63, c. 397].

Як бачимо, у переважній більшості випадків фізична культура пов’язується з фізичними вправами, через зайняттями якими досягаються суспільно значимі результати, необхідні для повноцінного розвитку суспільства.

Порівнюючи сутність та зміст категорій «спорт» та «фізична культура», слід зауважити, що вони багато у чому співпадають. Як спорт, так і фізкультура являють собою діяльність людини, пов’язану з виконанням фізичних вправ або їх комплексів. Діяльність, яка здійснюється у межах спорту та фізкультури, є суспільно корисною, оскільки має на меті: виховання населення у дусі здорового способу життя; покращення рівня емоційного та фізичного здоров’я громадян; формування спортивного резерву нації. Однак викладене не означає, що між наведеними поняттями немає відмінностей. Вони є і полягають у тому, що спорт, поряд із фізичними вправами та їх комплексами, представлений також і системою організації, проведення вказаних вправ (змагань), підготовкою та проведенням навчально-тренувальних занять. Отже, на підставі вказаного можемо констатувати, що спорт, маючи спільні із фізичною культурою складові, володіє притаманними лише йому елементами. Означене цілком обґрунтовано наштовхує на думку про те, що дефініція «фізична культура» є вужчою, ніж «спорт». Інакше кажучи, спорт являє собою найвищу ступінь організації та здійснення фізичної культури. Таким чином, спорт – це комплекс фізичних вправ, які мають на меті вдосконалення, розвиток та загартування людського тіла (фізична культура), а також система організації і проведення змагань та навчально-тренувальних занять із означених комплексів фізичних вправ. З огляду на викладене, для потреб даного дисертаційного дослідження, ми будемо послуговуватися не двома термінами, а одним, більш ширшим з них, тобто терміном «спорт».

Спорт вже давно перестав бути справою громадською, зайнявши, як наслідок, місце серед тих видів діяльності, розвитком яких опікується як держава, так і органи місцевого самоврядування. На підтвердження даного висновку можна навести положення ч. 4 ст. 49 Конституції України, де зазначено, що держава дбає про розвиток фізичної культури та спорту [35]. Інакше кажучи, держава взяла на себе зобов’язання вжити відповідні правові, організаційні, технічні та інші заходи, які забезпечать реалізацію громадянами нашої держави права на зайняття спортом. Розвиваючи дану думку, наголосимо, що діяльність держави у згаданому напрямку, з огляду на положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України. Це означає, що державна підтримка розвитку фізичної культури та спорту повинна здійснюватися на підставі певної сукупності спеціальних правових актів, покликаних, з одного боку, визначати правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у реалізації названого завдання, а з іншого, – закріплювати права та обов’язків приватних осіб, які вступають у відповідні правовідносини з суб’єктами публічної адміністрації.

У попередньому підрозділі дисертаційного дослідження ми дійшли висновку, що однією з підгалузей особливого адміністративного права є адміністративно-спортивне право. Така точка зору висловлена у науковій літературі вперше, тому, вочевидь, вимагає додаткового пояснення та обґрунтування. І лише після цього можна буде перейти до визначення поняття, предмета та системи адміністративно-спортивного права.

Розмова про існування певної сукупності правових норм (підгалузі, галузі права), які регулюють суспільні відносини у галузі спорту, лише започаткована на сторінках української наукової літератури, на противагу нашим зарубіжним колегам, які вже досить давно займаються зазначеною проблематикою [67, 68], розглядаючи її, зокрема, на сторінках відповідних наукових видань, наприклад, журналу «Спортивное право» [69].

Аналіз наукових напрацювань, які мають місце щодо названої проблематики, свідчить, що питання правового регулювання суспільних відносин, які виникають у галузі спорту, розглядаються у вітчизняній правовій науці переважно з позиції комплексної галузі права. Зупинимося на даному аспекті детальніше.

Огляд наукової літератури показує, що доволі багато вчених наголошують, що в Україні існують складнощі з визначенням правової природи чималої кількості галузей національного права, тобто віднесенням їх до системи приватного або до системи публічного права. Це має місце особливо щодо нових галузей права, тобто тих, які сформувалися вже після руйнації системи радянського права. З огляду на це, виникла доволі проблематична ситуація, пов’язана з тим, що правова природа старих галузей українського права визначається доволі легко, тоді як правова природа «нових» продовжує залишатися невизначеною. Показовими у цьому плані є результати наукової творчості А. Шевченка, який, досліджуючи систему українського права, до системи публічного права відносить теорію держави та права, конституційне (державне право) право, кримінальне право, міжнародне право. Систему ж приватного права, на його думку, утворюють цивільне право, сімейне право, міжнародне приватне право, трудове право. Водночас автор вводить до системи національного права категорію «комплексні галузі права» (екологічне право, інформаційне право тощо), особливість яких полягає у тому, що вони несуть у собі елементи як приватного, так і публічного права [70, c. 114].

Думка щодо наявності комплексних галузей права підтримується також і іншими науковцями [71, с. 513; 72, с. 272280], зокрема й тими, які займаються дослідженням спортивного права. Так, наприклад, Г. Ю. Бордюгова вважає, що спортивне право перебуває на стику багатьох галузей і включає у себе велику кількість елементів з інших правових утворень [73]. Цей висновок зроблено авторкою з огляду на визнання нею поділу права на приватне та публічне. Проте спортивне право вона не відносить ні до приватного, ні до публічного права, оскільки йому, на її думку, властиві елементи кожної з названих підсистем. Г. Ю. Бордюгова робить висновок, що спортивне право є комплексною галуззю права, яка має елементи конституційного, цивільного, трудового, міжнародного, адміністративного та кримінального права [74].

Подібна точка зору, висловлена як щодо спортивного права, так і щодо інших «нових» галузей українського права (інформаційного права, екологічного права, медичного права тощо), видається нам необґрунтованою, позаяк система вітчизняного права розкладається не на дві, а на три підсистеми, – підсистему приватного права, підсистему публічного права та підсистему комплексних галузей права. Такий підхід абсолютно не узгоджується з європейськими концепціями побудови системи права, у межах яких виділяються лише перші дві з названих підсистем. Тому ми повністю підтримуємо твердження Р. С. Мельника, що категорія «комплексна галузь права» є штучною теоретичною дефініцією, виробленою радянськими вченими-правознавцями на фоні невизнання європейської теорії поділу права на приватне та публічне. Виникнення й розвиток ідеї комплексних галузей права було пов’язане з неможливістю розмежування галузей права на підставі предмета та методу правового регулювання у радянському праві [17, с. 325]. Проте сьогодні концепція комплексних галузей права повністю втратила своє значення, оскільки вона не тільки не сприяє проведенню подальших наукових досліджень у сфері системи українського права, але й знижує ефективність правозастосовної, зокрема судової діяльності. Адже визнання існування комплексних галузей права призводить до неможливості розмежування судових юрисдикцій, зокрема юрисдикції адміністративних та господарських судів.

Отже, викладене дає підстави для висновку, що система українського права складається з підсистеми приватного права та підсистеми публічного права, кожна з яких, у свою чергу, наповнюються відповідними галузями права. Не може галузь чи підгалузь українського права входити одночасно до обох підсистем. Очевидно, що й правову природу спортивного права слід визначати з огляду на такий висновок. Разом з цим, ми свідомі того, що наші опоненти матимуть контраргументи, оскільки у сфері спорту об’єктивно існують суспільні відносини, які вимагають свого регулювання як нормами приватного, так і нормами публічного права. І це дійсно так, однак аж ніяк не суперечить зробленому нами висновку. Пояснимо нашу позицію більш докладно.

Зі схожою проблемою свого часу зіткнулися німецькі автори, вивчаючи правову природу господарського права. Ними було встановлено, що дана галузь права, як у нашому випадку і спортивне право, регулює подекуди принципово різні за своєю правовою природою суспільні відносини. З огляду на це, а також враховуючи базову теорію поділу права на приватне та публічне, вони зробили висновок про необхідність поділу господарського права на наступні складові елементи: адміністративно-господарське право, приватногосподарське право, міжнародне господарське право та кримінально-господарське право. Перший, третій та четвертий елементи, відповідно, входили до підсистеми публічного права, тоді як другий, – підсистеми приватного права [75, c. 13].

Зазначений висновок є надзвичайно принциповим і корисним для нас, оскільки дозволяє здійснити диференціацію спортивного права України. На нашу думку, спортивне право можна поділити на спортивне приватне право (сукупність норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини у сфері спорту між громадянами та юридичними особами, а також між юридичними особами), спортивне міжнародне право (сукупність норм, які регулюють відносини з приводу підготовки, організації та проведення міжнародних спортивних заходів) та адміністративно-спортивне право, яке спробуємо розглянути більш детально.

Але насамперед варто надати стислу характеристику адміністративного права, оскільки воно щодо адміністративно-спортивного права є категорією більш загального порядку. Такий крок, як видається, дозволить зробити виклад матеріалу більш логічним та послідовним.

Слід зазначити, що адміністративне право наразі перебуває у стані свого реформування, пов’язаного у тому числі з пошуком його визначення, яке б у повній мірі відображало призначення останнього в Українській державі [76, с. 31–35; 77; 78; 42]. Не вдаючись до аналізу даної проблематики, оскільки це виходить за межі предмета нашого дослідження, вважаємо за доцільне підтримати точку зору Р. С. Мельника, який вважає, що адміністративним правом є галузь публічного права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та приватними особами, а також відносини, що складаються всередині публічної адміністрації, і відносини між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами публічного права [17, с. 327]. Тобто норми адміністративного права визначають насамперед способи та межі функціонування публічної адміністрації.

Обсяг правового регулювання адміністративного права є величезним, що природно обумовлює виділення у його змісті загальних та особливих норм, які об’єднуються, відповідно, у межах загального та особливого адміністративного права. До загального адміністративного права відносять норми (у тому числі правові принципи), що діють у всіх сферах організації і функціонування публічної адміністрації. Воно об’єднує найбільш типове, загальне в правовому регулюванні зазначеної сфери [49, с. 127]. Особливе адміністративне право має будуватися, зважаючи на перелік функцій (обов’язків) публічної адміністрації. Порядок реалізації кожної з таких функцій, а відповідно регулювання відносин, що будуть виникати у цій сфері між публічною адміністрацією та приватними особами, має здійснюватися за рахунок окремої підгалузі особливого адміністративного права [17, с. 327328].

Подібний підхід до внутрішньої побудови адміністративного права підтримується і німецькими вченими, які виділяють у межах особливого адміністративного права такі складові, як будівельне право, промислове право, дорожнє право, поліцейське право тощо [79].

Одним із напрямів діяльності публічної адміністрації є фізична культура і спорт, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 49 Конституції України держава зобов’язана дбати про розвиток цієї сфери. Виконання зазначеної функції покладається як на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке відповідає за формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері фізичної культури та спорту [54], так і на органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [55] до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить управління закладами фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення.

Названі нормативні акти підтверджують існування окремого напрямку діяльності публічної адміністрації, зміст якого конкретизується у чималій кількості інших правових актів, насамперед Законі України «Про фізичну культуру і спорт» [56], Законі України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» [57] та інших.

Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що адміністративно-спортивне право, виступаючи складовим елементом особливого адміністративного права, являє собою підгалузь українського права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та спортивними утвореннями різних форм власності, а також фізичними особами, які виникають у галузі спорту [80, с. 624]. Інакше кажучи, названа підгалузь права має нормативно визначити усі «точки перетину» діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування з фізичними й юридичними особами у названій сфері.

Необхідним кроком на шляху пізнання сутності адміністративно-спортивного права є визначення його предмета. Проте зазначене завдання може бути вирішено знову ж таки лише після з’ясування предмета адміністративного права.

Аналіз наукової літератури показує, що питання предмета адміністративного права відноситься до числа найбільш актуальних у вітчизняній науці адміністративного права. Адже предмет галузі права окреслює межі її правового регулювання, дозволяючи, як наслідок, визначити ті види та групи суспільних відносин, які мають регулюватися нормами адміністративного права. З огляду на це, предмет адміністративного права є важливим та значимим як для законодавця, так і для вчених, оскільки треба розуміти межі своєї діяльності та своїх завдань у відповідній сфері.

Звісно, визначення предмета адміністративного права завжди було надзвичайно складним завданням, оскільки, як вже зазначалося, майже постійно виникали труднощі з виділенням тих суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права [81, c. 375]. Розмаїття наукових поглядів на питання про предмет адміністративного права багато у чому пов’язана з тим, що його визначення доволі часто формулюється з «нерадянських» позицій, тобто без врахування тих змін, які відбулися у суспільстві та державі після припинення існування СРСР. На жаль, далеко не усі сучасні автори готові цілковито відмовитися від надбань радянської адміністративно-правової науки, яка формувалася та розвивалася виключно під впливом комуністичної ідеології, проникнутої ідеями панування держави над особистістю. Проте сучасний стан суспільних відносин, позиціювання України як демократичної, соціальної та правової держави, визнання та закріплення на конституційному рівні прав та свобод людини і громадянина, усе це зобов’язує науковців не реформувати предмет адміністративного права, а визначити його заново.

Вирішенню такого завдання, на наш погляд, заважає низка чинників, які можна поділити на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх чинників ми відносимо недосконалість українського законодавства, яке у чималій кількості випадків містить норми, які надають можливість суб’єктам публічної адміністрації впливати на приватних осіб у позаправовий спосіб. Типовим прикладом у даному разі може бути ситуація стосовно процедур реалізації громадянами України права на масові зібрання. Нині в Україні не розроблено законодавчого акта, який би деталізував порядок реалізації названого права приватними особами, що дозволяє суб’єктам публічної адміністрації, як наслідок, блокувати небажані для неї масові заходи [82]. Що ж до внутрішніх чинників, то вони пов’язуються нами насамперед з неготовністю провідних вчених-адміністративістів до сприйняття європейської концепції адміністративного права [83, с. 116–122].

Нині у літературі відомо багато підходів до тлумачення предмета адміністративного права. Розглянемо окремі з них.

Так, на думку В. Б. Авер’янова, під предметом адміністративного права необхідно розуміти управлінські відносини, проте не всі, а лише ті, які виникли у зв’язку із виконанням органами публічної, насамперед державної влади своїх виконавчо-розпорядчих функцій. Особливістю вказаних відносин, зазначає автор, є те, що: вони виникають лише внаслідок владної діяльності, діяльності від імені держави; в них завжди бере участь відповідний виконавчо-розпорядчий орган. Означені відносини виникають у різних сферах державного управління: економічній, соціальній, політичній, але всі вони поєднані захистом публічного інтересу [84, c. 81].

У свою чергу Ю. П. Битяк предмет адміністративного права визначає як широкий комплекс суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу виконавчої та розпорядчої діяльності [85, с. 22]. Але це визначення предмета адміністративного права є повтореним у новій редакції визначенням предмета радянського адміністративного права, під яким розумілися суспільні відносини, які складалися між людьми у сфері державного управління [86, с. 24].

Аналогічним вбачається і визначення предмета адміністративного права, сформульоване В. К. Колпаковим та О. В. Кузьменко, які під названою дефініцією розуміють сукупність правових відносин, що виникають у сфері публічного (державного і громадського) управління [87, c. 34].

Дещо ширше визначає предмет адміністративного права С. Т. Гончарук: це суспільні відносини управлінського характеру, які утворюються переважно у сфері державного управління у процесі здійснення завдань, функцій виконавчої влади, пов’язаних із внутрішньою організацією діяльності державних органів, інших державних організацій та органів місцевого самоврядування, застосування адміністративного примусу, реалізації й захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, а також здійснення окремими недержавними формуваннями делегованих їм повноважень і функцій виконавчої влади [88, c.89]. У цьому визначенні предмета адміністративного права вбачаємо також певні недоліки, головним з яких є те, що автор фактично нівелював різницю між правовими статусами органів виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Роблячи проміжний висновок, зазначимо, що усі з наведених вище визначень предмета адміністративного права побудовані навколо категорії «державне управління». Проте такий підхід до тлумачення названої категорії за сучасних умов виглядає невиправданим. Оскільки, по-перше, сфера державного управління на сьогодні порівняно з радянськими часами суттєво звужена. Це сталося за рахунок передання доволі значного обсягу управлінської діяльності на виконання органам місцевого самоврядування. Відтак поряд з державним управлінням існує також і муніципальне управління, правовою основою якого, як наголошується у літературі, також є норми адміністративного права [89, с. 31–36]. По-друге, не можна не згадати і про появу інституту суб’єктів делегованих повноважень [90], де під останніми розуміються юридичні особи приватного права та приватні особи, яким передаються на виконання (делегуються) публічні функції. З цього випливає, що поряд з державним та муніципальним (самоврядним) управлінням в Україні існує також і «делеговане» управління.

Зазначені види управлінської діяльності, кожен з яких, зрозуміло, характеризується власними особливостями, об’єднує той факт, що усі вони здійснюються на підставі норм адміністративного права. З викладеного, як наслідок, можна зробити висновок, що у предметі адміністративного права мають бути виділені три основні сфери суспільних відносин, які регулюються нормами останнього:

1) суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління;

2) суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері муніципального управління;

3) суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері «делегованого» управління. Разом з цим, необхідно наголосити і на тому, що кожна з названих сфер суспільних відносин має бути піддана також і подальшій диференціації, у підґрунті якої спосіб реалізації управлінських повноважень. Тут варто згадати В. Б. Авер’янова, який писав, що у предметі адміністративного права мають бути виділені дві основні складові: владно-примусова та публічно-сервісна [78, с. 239], у межах яких, власне, і проявляються відповідні способи реалізації управлінських повноважень. Необхідність їх розмежування та окремого розгляду очевидна, оскільки вони несуть у собі принципово різний рівень загроз для приватних осіб, а отже, вимагають різного правового регулювання. Будь-які примусові заходи (дії, рішення) публічної адміністрації, з огляду на конституційне положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, мають, як наслідок, знайти максимально повне адміністративно-правове регулювання.

Викладене уможливлює висновок, що кожна з виділених нами форм управлінської діяльності здійснюється або у владно-примусовому, або публічно-сервісному порядку.

Таким чином, предмет адміністративного права складають суспільні відносини владно-примусового або публічно-сервісного характеру, які виникають у сфері державного, муніципального (самоврядного) та «делегованого» управління.

Цей висновок щодо предмета адміністративного права рівною мірою може бути поширено і на його підгалузі, зокрема і на підгалузь адміністративно-спортивного права. Це пов’язано з тим, що кожна з підгалузей особливого адміністративного права являє собою спеціальну «частину» адміністративного права, виділену залежно від існуючих напрямків діяльності (функцій) суб’єктів публічної адміністрації. Одним з таких напрямків, як вже зазначалося вище, є спорт. Отже, предметом адміністративно-спортивного права є сукупність суспільних відносин владно-примусового або публічно-сервісного характеру, які виникають у сфері державного, муніципального (самоврядного) та «делегованого» управління з приводу реалізації суб’єктами публічної адміністрації функції підтримки та сприяння розвитку спорту.

Важливим кроком на шляху пізнання сутності адміністративно-спортивного права є з’ясування також і його внутрішньої побудови (системи). Але для цього варто спершу окреслити зміст категорій більш загального порядку, якими є система, система права, система адміністративного права.

Термін «система» (грец. «systema» – складене з частин, сполучене) вжито ще у працях XVIII століття, у яких дану категорію розуміли як єдність багатоманітних знань, об’єднаних однією ідеєю [17, c. 12].

Питанням сутності та змісту категорії «система» цікавляться також і юристи, які доволі часто вживають її у словосполученні «система права». Аналіз наукової літератури показав, що з цього приводу висловлено доволі багато думок. Розглянемо окремі з них.

Так, у навчальному посібнику з теорії держави та права за загальною редакцією В. В. Копєйчикова та С. Л. Лисенкова систему права визначено як внутрішню побудову (форму), структуру певного права як системи правових норм. На думку авторів, внутрішній формі права притаманні певні особливості, а саме:

  • єдність складових частин системи права, яка спричинена системою суспільних відносин, що характеризують зміст правових норм, їх утворення та чинність на основі загальновизнаних принципів;

  • відбувається диференціація певного права на відносно відокремлені складові частини, які проявляються у вигляді об’єднань певних правових норм у галузі права та його інститути;

  • існує різноманітність видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (наприклад, соціальні, юридичні, ідеологічні та інші) [91, c. 199].

Інші вчені систему права розуміють як сукупність норм, покликаних регламентувати суспільні відносини у певній сфері діяльності людей, якій притаманна принципова своєрідність [92, c. 46].

О. Ф. Скакун під системою права розуміє об’єктивно обумовлену системою суспільних відносин внутрішню структуру права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами [2, с. 239].

Аналіз наведених визначень, а також інших, не згаданих тут, свідчить, що доволі часто систему права розглядають виключно із структурних позицій, тобто як утворення, яке складається з певних елементів. Такий підхід виглядає дещо механічним, оскільки за його межами залишаються ті численні фактори та зв’язки [93], які впливають на формування будь-якої системи, у тому числі й системи права. Це відбувається через те, що вітчизняні автори далеко не завжди звертають увагу на сутність та зміст категорій більш загального порядку. Таким чином, формулюючи визначення системи права, насамперед необхідно враховувати існуючі у літературі підходи до тлумачення категорії «система» і вже на їх основі будувати відповідні похідні дефініції.

Доволі вдалим виглядає визначення системи, сформульоване Р. С. Мельником, який під останньою розуміє цілісний, відмежований, взаємопов’язаний і взаємодіючий один з одним комплекс елементів, що утворює особливу єдність із середовищем та є одночасно елементом системи більш високого порядку [17, c. 15]. Цінність такого підходу у тому, що автор, по-перше, показав зв’язок системи із зовнішнім середовищем, яке впливає на її формування; по-друге, чітко наголосив на наявності внутрішніх зв’язків між елементами системи; по-третє, заклав розуміння того, що система є ієрархічним утворенням, яке складається з певних підсистем. Зазначене є надзвичайно важливим для формулювання визначення системи права, яке ми й пропонуємо. Система права – це обумовлена соціальним середовищем структурована єдність взаємопов’язаних та взаємодіючих між собою елементів, представлених нормами, інститутами, підгалузями та галузями права, кожен з яких є одночасно структурним утворенням системи більш високого рівня.

Складовим елементом системи права є система адміністративного права, яка вже впродовж тривалого часу вивчається на сторінках наукової літератури. Перші погляди на систему цієї галузі права зустрічаються ще у дореволюційній літературі. Так, наприклад, під системою адміністративного права розуміється сукупність правових норм, об’єднаних в інститути, розміщені у межах його загальної та особливої частин [94, c. 9].

Доволі багато уваги зазначеному питанню приділяли також і радянські автори, які розуміли під системою радянського адміністративного права таке: сукупність загальних та спеціальних (особливих) норм адміністративного права, об’єднаних у загальну та спеціальну (особливу) частину [95,с. 3536]; послідовне розподілення норм всередині даної галузі права за окремими адміністративно-правовими інститутами, залежно від специфіки змісту суспільних відносин, що регулюються цими нормами. Складовими елементами системи адміністративного права є його загальна та особлива частини [86, с. 34]. Подібні погляди поділяла переважна більшість радянських вчених [96; 97; 98, с. 1819; 99].

Варто зауважити, що погляди сучасних авторів на систему адміністративного права не дуже різняться від попередників. Для прикладу наведемо кілька визначень системи українського адміністративного права: внутрішня єдність цієї правової галузі, яка відображає послідовне розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів (частин) підгалузей права і правових інститутів, що складаються із певних сукупностей однорідних норм. Побудована система передбачає виокремлення правових інститутів, що об’єднуються в загальну й особливу частини адміністративного права [100, с. 126, 127]; це внутрішня побудова галузі. Для детермінації внутрішніх складових галузі найчастіше застосовуються два критерії: масштабність дії норм та правова природа норм. В адміністративному праві виділяють загальну, особливу і спеціальну частини [87, с. 52]; це внутрішня побудова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів – інститутів і норм, які її утворюють, їх єдність та структурний взаємозв’язок. Вона складається з двох частин: загальної та особливої, що обумовлено сутністю та специфікою державного управління, його міжгалузевим характером та необхідністю постійного удосконалення [101, с. 29].

Як бачимо, усі ці визначення системи адміністративного права об’єднує щонайменше два моменти: по-перше, переважно механічний підхід до визначення системи адміністративного права, тобто такий, що не враховує концепцію категорії «система», сформульовану у філософії, та, по-друге, виділення у межах системи адміністративного права загальної та особливої частини, елементами останньої з яких визнаються не підгалузі права, як це мало б бути з огляду на тлумачення категорії «система права», а інститути управління в окремих сферах державного управління. Крім цього, такий підхід до побудови системи адміністративного права не враховує сучасні тенденції розвитку українського права, пов’язані з формуванням його «нових» підгалузей та галузей (соціальне право, право публічної служби, поліцейське право, природоохоронне право тощо). Особливість названих правових утворень полягає у тому, що усі вони «вийшли» з Особливої частини адміністративного права.

Викладене, а також підходи до систематики адміністративного права, які існують в європейській адміністративно-правовій літературі [102, с. 55–59; 103, с. 49–59], дозволяють підтримати позицію Р. С. Мельника, який вважає, що Особлива частина адміністративного права має трансформуватися в особливе адміністративне право, яке, у свою чергу, має складатися з окремих підгалузей права [36, с. 25], однією з яких є адміністративно-спортивне право.

Адміністративно-спортивне право також має свою систему, під якою варто розуміти обумовлену соціальним середовищем структуровану єдність взаємопов’язаних та взаємодіючих між собою елементів, представлених нормами та інститутами. Як бачимо, система адміністративно-спортивного права, на відміну від системи адміністративного права, є дворівневою. У ній відсутній такий елемент як підгалузь, з чим, власне, і пов’язаний той факт, що адміністративно-спортивне право є не галуззю, а підгалуззю права.

З огляду на сформульоване визначення системи адміністративно-спортивного права, можна зробити висновок, що первісним елементом його системи є норма адміністративно-спортивного права. Характеризуючи норму права як структурний елемент системи, варто звернути увагу, що норма права може стати елементом системи лише у тому випадку, коли її регулюючий вплив за своєю метою буде співпадати із метою функціонування усієї системи відповідної галузі права [17, с. 70].

З огляду на викладене, норму права можна визнати елементом системи адміністративно-спортивного права лише у тому разі, коли її регулюючий вплив за своєю метою буде співпадати з метою функціонування усієї системи адміністративно-спортивного права, яка полягає у регулюванні особливого виду суспільних відносин, які виникають у сфері публічного управління спортом.

Норми адміністративно-спортивного права, виступаючи підвидом норм адміністративного права характеризуються усіма особливостями останніх [104, с. 3940; 105, с. 8796], проте мають і власні характерні риси, які полягають у наступному:

- вони є загальнообов’язковими правилами поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають між публічною адміністрацією та приватними особами у сфері спорту;

- норми адміністративно-спортивного права спрямовані на забезпечення реалізації публічного інтересу у сфері спорту;

- завдяки їм забезпечується функціонування суб’єктів публічної адміністрації, покликаних реалізовувати державну функцію сприяння та розвитку спорту в Україні;

- вони є досяжними для застосування виключно органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та суб’єктам делегованих повноважень, оскільки в їх основу покладено виконання публічних функцій.

Норми адміністративно-спортивного права може бути поділено на окремі підвиди залежно від характеру їх впливу на учасників адміністративно-спортивних відносин. З огляду на це, можуть бути виділені наступні їх групи:

- примусові. До зазначеної групи норм адміністративно-спортивного права віднесено ті, які покладають на учасників відповідних суспільних відносин обмеження або додаткові обов’язки (наприклад, норми, які регламентують порядок дисциплінарного покарання спортсменів);

- сприяльні. Норми зазначеного виду є основою публічно-сервісної діяльності публічної адміністрації у галузі спорту. Завдяки ним розширюється правовий статус, наприклад, спортсменів (присвоєння звання «Заслужений майстер спорту»);

- заохочувальні норми. Несуть у собі заохочення за певну модель поведінки (наприклад, норми, які передбачають можливість призначення стипендії Президента України для видатних спортсменів та тренерів України з олімпійських видів спорту [106];

- рекомендаційні. Норми даного виду передбачають моделі бажаної поведінки суб’єктів адміністративно-спортивного права (наприклад, норми, які містяться у рекомендаціях Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України [107].

Норми адміністративно-спортивного права утворюють велику кількість комбінацій, деякі з яких можуть характеризуватися високим рівнем стабільності та цілісності, здатністю регулювати окремі підвиди суспільних відносин, які виникають між суб’єктами адміністративно-спортивного права. Подібні комбінації норм адміністративно-спортивного права є його інститутами.

Аналіз правових актів, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері спорту між суб’єктами публічної адміністрації та приватними особами, дозволяє виділити наступні інститути адміністративно-спортивного права:

- інститут регулювання функціонування навчальних закладів спортивного профілю;

- інститут регулювання підготовки спортсменів з олімпійських видів спорту;

- інститут ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності;

- інститут атестації тренерсько-викладацького складу, педагогічних та науково-педагогічних працівників з фізичного виховання навчальних закладів;

- інститут присвоєння спортивного розряду та звання тощо.

Таким чином, система адміністративно-спортивного права являє собою складне, дворівневе утворення, наповнене нормами та інститутами адміністративно-спортивного права. Така система, будучи залежною від систем більш високого рівня – системи права та системи адміністративного права, перебуває у стані постійного реформування, активність та глибина якого залежать насамперед від рівня державної підтримки спорту. Тому перелік та види як норм, так і інститутів адміністративно-спортивного права може мати продовження.

Підсумовуючи зазначимо, що сьогодні в Україні об’єктивно існує велика група суспільних відносин, у межах яких відбувається реалізація однієї з функцій держави, а саме функції підтримки та розвитку спорту. Оскільки у названих відносинах провідним, обов’язковим учасником є суб’єкти публічної адміністрації, то діяльність останніх, як того вимагає ч. 2 ст. 19 Конституції України, має отримати належне правове регулювання. Норми права, якими керуються у названій сфері суб’єкти публічної адміністрації, з огляду на процеси диференціації галузі адміністративного права, доцільно об’єднати у межах спеціальної підгалузі ― адміністративно-спортивного права. Термін «адміністративно-спортивне право», на наш погляд, доволі чітко відображає те, що у її межах об’єднуються норми адміністративного права, покликані регулювати окремий напрямок діяльності публічної адміністрації. Адміністративно-спортивному праву властиві усі ознаки, якими володіє будь-яка визнана сьогодні галузь (підгалузь) права, що, власне, і дозволяє говорити про можливість її існування у системі вітчизняного адміністративного права.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка