Запорізький національний університет


Джерела адміністративно-спортивного права



Сторінка3/11
Дата конвертації23.10.2016
Розмір2.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

1.3. Джерела адміністративно-спортивного права

Визнання адміністративно-спортивного права підгалуззю адміністративного права породжує думку про те, що в нього є свої джерела, у межах яких зосереджено норми останнього. З’ясування сутності та видів джерел будь-якої галузі чи підгалузі права є важливим та необхідним кроком на шляху пізнання її змісту. Проте перш ніж перейти безпосередньо до аналізу системи джерел адміністративно-спортивного права, розглянемо зміст категорій більш загального порядку, якими є джерела права та джерела адміністративного права.

В юридичній енциклопедії під джерелом права розуміється спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість [108, c. 171]. Інші автори даний термін визначають як форму зовнішнього виразу правових норм [109, c. 425; 110, c. 29; 111, с. 86]. Іноді можна зустріти думку, що джерелом права є не тільки початкова форма правової норм, але й спосіб матеріального закріплення юридичних норм, який засвідчує загальну обов’язковість останніх [112, c. 42].

Дещо інакше до питання про сутність категорії «джерело права» підходить учений-цивіліст Р. Б. Шишка, який вважає за необхідне розглядати назване поняття у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні автор до джерел права зараховує усі можливі форми (документи), в яких знайшли закріплення норми права. Що ж до вузького розуміння, то його сенс зводиться до того, щоб під джерелом права розуміти лише позитивне законодавство, представлене законами, прийнятими Верховною Радою України [113, с. 70].

Отже, як бачимо, багато вчених пов’язують категорію «джерело права» з певним документом, в якому знаходить вираження (закріплення) норма права або їх сукупність. Такий підхід, на наш погляд, можна назвати формальним, зміст якого полягає у тому, що джерело права зводиться до певної форми (документа). Щодо сформульованої позиції вважаємо за необхідне висловити певні свої застереження.

Дійсно, у переважній більшості випадків норми права знаходять закріплення у певних документах, створених суб’єктами публічної влади. Цим нормам права надається формальна визначеність та юридична обов’язковість. Їх виконання забезпечується засобами публічного примусу. Такий підхід до розуміння названої категорії можна назвати ще традиційним, який вже протягом багатьох років є панівним у межах вітчизняної правової доктрини. При цьому необхідно відзначити, що він започаткований ще за радянських часів, коли під джерелом права розумілася специфічна форма вираження волі панівного класу [114, c.39]. Інакше кажучи, право зводилося до законодавства (нормативних актів), в якому, власне, і знаходила закріплення та зовнішнє вираження згадана воля. Зрозуміло, що за таких вихідних позицій інших джерел права, ніж акти-документи, просто не могло існувати. Проте виникає питання, настільки зазначений підхід влаштовує нас сьогодні? Відповідаючи на поставлене запитання, варто згадати рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. у справі про призначення більш м’якого покарання [5], в якому зазначено, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

З наведеного положення можна зробити висновок, що правові акти є лише одним з можливих видів джерел права. Подібне розуміння як права, так і його джерел є вкрай необхідним для дійсного визнання та гарантування принципу верховенства права, без якого не може існувати жодна країна, яка називає себе демократичною, соціальною та правовою. Отже, на проблематику джерел права нині треба дивитися трохи ширше, не обмежуючись аналізом системи нормативних актів.

У ракурсі викладеного вище слід зупинитися також і на науковій позиції Р. Б. Шишки, яка викликає у нас певні критичні зауваження. На наш погляд, широке та вузьке розуміння категорії «джерело права» не несе у собі майже ніякої практичної користі, оскільки з формальних позицій немає жодної різниці, в якому документі знайшла закріплення та або інша норма права. З цієї точки зору усі форми зовнішнього вираження норм права є рівнозначними. Певного значення це питання набуває лише в аспекті юридичної сили норм права, однак воно не має безпосереднього відношення до проблематики джерел права як такої.

Отже, зазначимо, що викладені вище думки на предмет розуміння сутності категорії джерело права виглядають дещо застарілими, оскільки не робиться «поправка» на сучасні тенденції розвитку як теорії права, так і практики правозастосування. Більшість авторів фактично не звертають увагу на ті напрацювання з теорії права, які були зроблені дореволюційними вченими-правознавцями. Значимість цих наукових доробок, як справедливо наголошується [115, с. 103–106], важко переоцінити, оскільки у ті часи вітчизняна правова теорія розвивалася за прикладом та на базі найкращих європейських традицій.

Не вдаючись до детального аналізу дореволюційних робіт з теорії права та теорії адміністративного права, слід підкреслити, що доволі часто під джерелами права автори розуміли не форму зовнішнього вираження (закріплення) норми права, а ті сили, причини, які викликали формування та появу норм права [116, с. 336]. Ними був та, до речі, й продовжує виступати народний дух, життєвий уклад, який існує у межах певної території (країни). У цьому розумінні можна сказати, що норми права породжуються самим життям, вони є невід’ємним складовим елементом людського буття. Подібна концепція у повній мірі відповідає сучасному праворозумінню, заснованому на ідеї існування природних прав людини, які не вимагають ані їх визнання, ані їх фіксації державою [117].

До джерел або форм права дореволюційні автори, поряд з правовими актами, зараховували також і звичаї [118, с. 64].

Принагідно варто відзначити, що з подібних позицій питання джерел права взагалі та джерел адміністративного права зокрема розглядається і у європейській правовій науці. Європейські правники вважають, що право може існувати і реально існує поза межами законодавства; джерела права утворюють розгалужену систему, у межах якої виділяються правові акти, судові прецеденти (судове право), загальні принципи права, звичаї та традиції. Окрема увага у названій системі приділяється актам Європейського Союзу [119, с. 172–185; 79, с. 63–81].

Підсумовуючи, слід зазначити, що підходи, які склалися у вітчизняній правовій науці до розуміння джерел права, вимагають ґрунтовного переосмислення, вихідними началами якого мають стати:

- визнання того факту, що держава є лише другорядним (неосновним) творцем права. Держава може створювати норми права лише за двох умов: по-перше, у разі якщо для регулювання суспільних відносин не вистачає норм природного права та, по-друге, за умови, що норми права, створені державою, не суперечать та не порушують норми природного права. У даному випадку мова йде про пріоритет природного права над позитивним правом, який покладено у підґрунтя принципу верховенства права;

- розмежування категорій «джерело права» та «форма права», які відображають, у першому випадку, причини, котрі викликають появу права, а у другому, – способи матеріального закріплення норм права;

- збільшення кількості форм закріплення норм права;

- проведення історичних та порівняльно-правових досліджень названої проблематики.

Викладені вище проблеми та неточності щодо розуміння сутності категорії «джерело права» проявляються також і на галузевих рівнях. Показовими у зв’язку з цим виглядають слова В. Б. Авер’янова, який писав, що у науковій літературі відсутнє єдине розуміння терміна джерела адміністративного права [100, с.309].

Аналіз літератури з адміністративного права показує, що вітчизняні автори доволі одностайні у тлумаченні названої категорії. Так, на думку Т. О. Коломоєць, джерелами адміністративного права є зовнішні форми вираження адміністративно-правових норм [120, с. 20]. С. Г. Стеценко вважає, що джерела адміністративного права являють собою форми зовнішнього вираження і закріплення норм адміністративного права [121, с. 35]. У підручнику «Адміністративне право» за загальною редакцією Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй під останнім розуміються прийняті уповноваженими органами акти правотворчості, які цілком складаються із адміністративно-правових норм чи містять хоча б одну з таких норм [122, с. 52]. Проте зустрічаються й дещо інші підходи до розуміння джерел права, які привертають до себе увагу з огляду на свою наукову новизну. Наприклад, О. В. Константний пропонує під джерелом адміністративного права розуміти певні зовнішні форми встановлення та прояву загальнообов’язкових правил поведінки, що врегульовують суспільні відносини, які виникають у сфері державного управління, акти правотворчості державних органів (законодавчих, виконавчих, судових, господарського управляння), місцевих рад та їх виконавчих комітетів, й часом громадських організацій (у випадках коли вони виконують функції виконавчої влади) [123, c.23]. Продовжуючи далі, автор доводить необхідність розгляду джерел адміністративного права у соціальному та правовому аспектах. У першому випадку під джерелом адміністративного права він розуміє сукупність об’єктивно існуючих економічних, політичних, демографічних, духовних та інших обставин суспільного розвитку, свідомості й волі народу нашої держави, що є визначальними факторами при визначенні змісту нормотворчої діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування із встановлення загальнообов’язкових правил поведінки у галузі державного управління. У другому мова йде вже про способи, форми встановлення норм адміністративного права [124, c. 8].

Зазначимо, що така точка зору, на наш погляд, виглядає найбільш наближеною до сучасних тенденцій розвитку вітчизняної правової науки, хоча окремі вади у наведених визначеннях все ж мають місце. Згадавши про недоліки, одразу підкреслимо, що ми не можемо погодитися з О. В. Константим у тому, що джерела адміністративного права містять норми адміністративного права, які регулюють суспільні відносини, що виникають виключно у сфері державного управління. На сьогодні регулюючий вплив норм адміністративного права поширюється також і на сферу муніципального (самоврядного) управління, а також управлінської діяльності, яка реалізується суб’єктами делегованих повноважень [125]. З огляду на це, стає очевидним, що джерела адміністративного права є формою зовнішнього закріплення норм права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері публічного управління.

Позитивним у науковій позиції О. В. Константного є те, що автор згадує також і про ті сили (причини), які викликають появу норм адміністративного права (соціальний аспект), що, як наслідок, дозволяє розглядати проблематику сутності джерел адміністративного права з більш широких позицій.

Що ж до конкретного переліку видів джерел адміністративного права, то названі вище науковці знову ж таки демонструють спільність поглядів, стверджуючи, що система останніх має наступний вигляд: Конституція України; закони України; постанови та розпорядження Верховної Ради України; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції керівників центральних органів виконавчої влади; накази керівників державних підприємств, установ, організацій; нормативні акти місцевих рад та їх виконавчих органів; міжурядові угоди, ратифіковані Верховною Радою України; акти союзного законодавства, якщо вони не суперечать Конституції та законодавству України до прийняття аналогічних документів органами України [120, с. 20; 100, с. 141–147; 77, с. 109–113].

Узагальнення викладених вище позицій дозволили окремим авторам сформулювати особливості, якими характеризується джерельна база адміністративного права, як-от:

- наявні різноманітні та величезні за обсягом джерела адміністративного права у великій кількості;

- відсутні загальні кодифіковані акти;

- містять як матеріальні, так і процесуальні норми права;

- часте внесення змін і доповнень;

- особливе місце посідають підзаконні нормативні акти, що видають органи публічної адміністрації. Незважаючи на загальне визнання необхідності та пріоритету регулювання публічної адміністрації законами, роль підзаконних нормативних актів є дуже великою [120, с. 20]. Погоджуючись у цілому з наведеною позицію, відзначимо, що вона, однак, має бути розширена за рахунок ще декількох ключових моментів, які характеризують джерела адміністративного права та їх систему.

Насамперед необхідно наголосити на тому, що джерела адміністративного права утворюють ієрархічну систему, сутність якої полягає в нерівності, підпорядкованості елементів, що її утворюють. У системі джерел права одне джерело підпорядковане іншому. Отже, між ними виникає залежність [126, с. 155–159], яку можна назвати ієрархічною.

Ієрархічність виступає як принцип побудови системи джерел права в межах певної правової системи, обумовлюється змістом повноважень суб’єктів правотворчості, що їх приймають, є вираженням різної юридичної сили окремих видів джерел права і пов’язаної з цим наперед встановленої співпідлеглості джерел права в цілісній системі [127, с. 193]. Погоджуючись, у цілому з наведеною думкою, зазначимо, що про юридичну силу джерел адміністративного права можна вести мову лише як про другорядне явище, оскільки юридична сила є категорією, яка характеризує норму права, а не джерело, в якому ця норма знайшла фіксацію. Крім цього, варто пам’ятати також і про те, що про супідрядність (ієрархічність) джерел адміністративного права можна говорити лише щодо формалізованих джерел, якими, як вже було наголошено вище, останні не обмежуються.

Даючи характеристику сучасним уявленням про джерела адміністративного права та їх систему, не можна не згадати також і про те, що до останніх доволі часто не зараховуються рішення (роз’яснення) вищих органів судової влади України, представлених Конституційним Судом України, Верховним Судом України та вищими спеціалізованими судами України. Такий підхід, на наш погляд, пов’язаний з тим, що тривалий час теза, що судовий прецедент не є джерелом права, в Україні вважалася практично беззаперечною. Водночас, згідно з Кодексом адміністративного судочинства, суд при вирішенні справи застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (ч.2 ст. 8) [90]. При цьому одним із пріоритетних завдань судів загальної юрисдикції ще на початку 2005 р. було проголошено узгодження судових рішень з нормами Конвенції, рішеннями Європейського Суду з прав людини та іншими міжнародними угодами, ратифікованими Україною [128, с. 14–17]. Тобто суди мають застосовувати у своїх рішеннях не лише норми Конвенції, а й рішення Європейського Суду з прав людини, в яких надано тлумачення Конвенції. Зрозуміло, що така еволюція уявлень про джерела права і впровадження в теорію та практику правозастосування України певних елементів доктрини прецеденту є неможливою без перегляду суто позитивістського підходу до поняття «джерело права», за яким, зокрема, категорія «система джерел права» заміщається категорією «система законодавства» [129, с. 20].

Підтримуючи наведену тезу, зазначимо, що, на наш погляд, нині безумовно склалися усі передумови для того, щоб розглядати судову практику [130, с. 100] як джерело права взагалі та джерелом адміністративного права зокрема. Проте тут варто застерегти, що далеко не усі судові рішення можуть бути віднесені до джерел права. Такими не можуть виступати, на наш погляд, рішення судів, прийняті за результатами розгляду окремих справ, адже вони цілком і повністю є, так би мовити, індивідуальними, оскільки стосуються конкретної особи і конкретних правовідносин. З огляду на це, варто підтримати думку В. І. Цоклана та В. Л. Федоренка, які вважають, що рішення Вищого адміністративного суду та Верховного Суду України, а також окремих рішень Пленумів Верховного Суду України можна відносити до джерел права за умови, що:

- вони містять норми-приписи, які безпосередньо впливають на регулювання суспільних відносин, котрі виступають предметом відповідної галузі права;

- дія цих рішень поширюється на значне коло суб’єктів відповідних галузевих правовідносин;

- чітко відстежується причино-наслідкові (детермінічні) зв’язки між волевиявленням суду та змінами в поведінці або діяльності суб’єктів, для яких рішення суду має відповідне значення [131, с. 145].

У межах розмови про судовий прецедент не можна не згадати також і про звичаєве право, яке також часто визнається джерелом права [132, с. 33]. Принагідно відзначимо, що якщо раніше, особливо за радянських часів [133, с. 23–33; 134, с. 19–25], це розглядалося виключно з теоретичних позицій, то останнім часом доволі активно закріплюється на нормативному рівні. Для прикладу можна назвати ст. 7 Цивільного кодексу України, де зазначено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту [135]. З цього можна зробити висновок, що якщо можливим є регулювання цивільних правовідносин звичаєвим правом, то останнє, теоретично, може знайти своє застосування і у сфері функціонування публічної адміністрації. Зрозуміло, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у першу чергу мають керуватися у своїй діяльності Конституцією та законами України, проте це не виключає можливості застосування ними і норм звичаєвого права, у разі якщо останні є правовими за своєю сутністю. Варто підкреслити, що такий висновок поділяють і представники європейської науки адміністративного права [136, с. 22–23; 137, с. 88].

Отже, цілком очевидно, що загальноприйняте в українській науці розуміння джерел адміністративного права потребує свого ґрунтовного переосмислення. Зазначений крок є вкрай необхідним, оскільки без цього неможливим є ані розширення переліку джерел адміністративного права, ані узгодження теорії адміністративного права з потребами правозастосування. Таким чином, під джерелами адміністративного права ми пропонуємо розуміти формалізовані (нормативні акти, міжнародні договори) та неформалізовані (судове рішення, звичаєве право тощо) способи закріплення та виявлення норм адміністративного права. Позаяк адміністративно-спортивне право є підгалуззю адміністративного права, можна зробити висновок. що джерелом адміністративно-спортивного права є формалізовані (нормативні акти, міжнародні договори) та неформалізовані (судове рішення, звичаєве право тощо) способи закріплення та виявлення норм адміністративно-спортивного права.

Переходячи до наступного етапу вивчення джерел адміністративно-спортивного права, пов’язаного з їх безпосереднім аналізом, зазначимо, що першою та найбільш широкою групою останніх є нормативно-правові акти, під якими у літературі розуміються офіційні письмові документи, які були прийняті (видані) відповідним уповноваженим суб’єктом правотворчості, що діяв у чітко визначеному законом порядку та який містить правові норми [138]. Усім нормативно-правовим актам властиві загальні риси, що однак не заважає нам сформулювати специфічні ознаки, якими характеризуються ті нормативно-правові акти, які містять у собі норми адміністративно-спортивного права. У даному випадку мова йде про те, що останні:

- містять норми адміністративно-спортивного права;

- приймаються суб’єктами публічної адміністрації, відповідальними за розробку та реалізацію державної політики у галузі фізкультури та спорту;

- приймаються у відповідній правовій формі, яка визначається наперед організаційним рівнем суб’єкта видання такого акта.

Як відомо, нині українська держава перебуває у стані адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, юридичною основою якої є низка нормативних актів, зокрема: Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [139], Постанова Кабінету Міністрів України № 1365 від 15 жовтня 2004 р. «Про деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [140] тощо. Аналіз наведених актів, а також низки інших, які стосуються згаданого питання, показав, що адаптація українського законодавства до законодавства Європейського Союзу здійснюється у значній кількості напрямків, окремі з яких опосередковано стосуються сфери фізкультури та спорту. Зазначений факт, зрозуміло, не може не вплинути і на систему джерел адміністративно-спортивного права, які мають тенденцію до «європеїзації».

Центральне місце серед усіх нормативно-правових актів України посідає Конституція [35], яка є основним документом держави. У Конституції знаходять своє відображення й закріплення основні засади державного та суспільного ладу, державно-територіальний устрій та адміністративно-територіальний поділ, права і свободи людини і громадянина, форми здійснення народовладдя, поділ і організація державної влади та місцевого самоврядування [141, с. 5]. Конституційні норми визначають межі правового регулювання, закріплюють вихідні положення, конкретизація яких знаходить потім своє відображення в інших правових актах. Необхідно зазначити, що Конституція України безпосередньо не регламентує адміністративно-спортивні відносини, які складаються в державі, проте у ст. 3 наголошено, що життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю у державі, а у ч. 4 ст. 49 закріплено положення, що держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту [35]. На нашу думку, означені положення створюють сприятливі умови та закладають фундамент для розвитку спеціалізованого законодавства у галузі фізкультури та спорту.

Наступним елементом в ієрархії нормативно-правових актів, які є джерелами адміністративно-спортивного права, є закон, тобто нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства – безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, встановлює права і обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури [2, с. 343]. У зарубіжній літературі закон визначають як сукупність усіх принципів, правил і рішень, які були прийняті у судовому порядку та забезпечуються (гарантуються) державою [142, c. 71].

Основним законодавчим актом, у сфері, що розглядається, є Закон України «Про фізичну культуру і спорт» [56], який визначає правові, соціальні, економічні й організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту. Окрім того, у ст.ст. 20, 23 вказаного нормативного акта передбачена можливість здійснення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури і спорту, а також відповідальність у разі порушення законодавства у цій сфері. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що цей закон регулює основні аспекти, необхідні для виникнення відносин у сфері фізичної культури і спорту, закладає основи для подальшого розвитку законодавства в цій сфері, що й підтверджує нашу думку про його базовість.

Не можна не назвати також і Закон України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» [57], спрямований на регулювання відносин, пов’язаних з розвитком олімпійського та параолімпійського руху в Україні. Статтею 2 даного закону гарантується державна підтримка в особі центральних органів виконавчої влади, Головного управління Державного казначейства України та інших органів всім учасникам зазначеного руху.

Доволі важливим для належного функціонування адміністративно-спортивних відносин є і Закон України «Про антидопінговий контроль у спорті». У ньому визначено умови (правові, організаційні) здійснення антидопінгового контролю у нашій державі, залучення та участь відповідних установ, організацій у профілактичній діяльності, а також діяльності стосовно попередження застосування і розповсюдження допінгу у спорті [143]. Означений нормативний документ до того ж визначає повноваження Кабінету Міністрів України стосовно створення Національного антидопінгового центру з лабораторією антидопінгового контролю у його складі, на яку покладено завдання щодо організації та здійснення антидопінгового контролю в спорті (ст. 3 Закону України «Про антидопінговий контроль у спорті»). До повноважень Національного антидопінгового центру належить розроблення програми діяльності щодо профілактики, попередження застосування і розповсюдження допінгу в спорті, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.

Отже, як бачимо, Закон України «Про антидопінговий контроль у спорті» встановлює відповідні повноваження та завдання центральних органів виконавчої влади стосовно діяльності щодо попередження, припинення вживання антидопінгових речовин та порядок їх виявлення.

Дуже актуальним та важливим серед джерел адміністративно-спортивного права є і Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про організацію та проведення фінальної частини чемпіонату Євро 2012 року з футболу в Україні» щодо забезпечення здоров’я уболівальників та спортсменів і створення сприятливої атмосфери для перегляду матчів Євро-2012 [144].

Положеннями вказаного нормативного документа встановлено заборону вживання, продажу, міни, дарування та іншого виду розповсюдження тютюнових виробів на території на всіх без винятку приміщеннях і відкритих зонах всієї території спортивної споруди. Отже, даний нормативно-правовий документ закріпив певний вид поведінки, який забороняється на територіях і прилеглих до них спортивних спорудах.

Оскільки йдеться про публічну складову адміністративно-спортивного права, не можна обійти увагою ті законодавчі акти, які визначають повноваження відповідних суб’єктів публічної адміністрації, відповідальних за реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту. Це випливає з того, що публічна складова адміністративно-спортивного права має своїм головним призначенням регулювання взаємовідносин між владою та спортсменами. У зв’язку з цим велике значення має закон України «Про Кабінет Міністрів України» [51], особливо його п. 2 ч. 2 ст. 21, який регулює повноваження Кабінету Міністрів України у сфері спорту.

Отже, законами України регулюються найбільш значимі та принципові суспільні відносини, які складаються між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами у сфері фізкультури та спорту. Зазначені законодавчі акти є яскравим свідченням тієї важливої та принципової ролі, яка відводиться фізкультурі та спорту у нашій державі.

Наступним елементом у системі джерел права є нормативно-правовий договір, під яким розуміють добровільну згоду двох і більше сторін, яка містить норми права [12, c.63]. Особливе місце тут посідають міжнародні договори (угоди), ратифіковані Верховною Радою України. Вони є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства [145]. У такому разі держава бере на себе зобов’язання перед міжнародною спільнотою і зобов’язується їх виконувати. До цих документів належать, наприклад, Загальна декларація прав людини, Європейська культурна конвенція.

Отже, якщо Україна підписала, приєдналась або ратифікувала певний міжнародний договір у сфері фізкультури та спорту, тим самим вона дала згоду на його загальнообов’язковість на території нашої держави. Одним із таких міжнародних документів, який був ратифікований на території України, є Постанова Міжпалатної асамблеї держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав «Модельний закон про студентський спорт». У даному документі встановлюються: основні права студентів; система фізичного виховання студентів; організаційні аспекти виховання та спорту серед студентів; студентські спортивні громадські об’єднання; джерела й порядок фінансування загалом та порядок фінансування у закладах освіти зокрема, матеріально-технічна база студентського спорту; розглядаються основні принципи та порядок міжнародного співробітництва та зовнішньоекономічна діяльність студентських громадських організацій та ін. [146].

Таким чином, ратифікувавши даний міжнародний договір, наша держава взяла на себе зобов’язання, які вона повинна виконувати заради досягнення позитивних результатів у сфері студентської фізкультури та спорту.

Поряд з викладеним, слід назвати також і Міжнародну конвенцію про боротьбу з допінгом у спорті, яка була ратифікована Верховною Радою України Законом України від 3 серпня 2006 р. № 68-V [147]. Цим документом Україна взяла на себе зобов’язання сприяти міжнародному співробітництву у сфері фізкультури та спорту між державними органами та провідними організаціями у сфері боротьби з допінгом у спорті, зокрема, з Всесвітнім антидопінговим агентством. Україна зобов’язана у рамках свого бюджету виділяти кошти для фінансування національної програми антидопінгового тестування в усіх видах спорту, надавати різного роду субсидії і дотації антидопінговим організаціям; застосовувати усі необхідні заходи щодо припинення фінансової підтримки, пов’язаної зі спортивною діяльністю тих спортсменів, їх допоміжного персоналу, яких у відповідному порядку було відсторонено від діяльності у сфері спорту через порушення вимог антидопінгового законодавства; припиняти повне або часткове фінансування тих антидопінгових та інших організацій, які не дотримуються положень антидопінгового законодавства.

Заслуговує на окрему увагу також і міжнародний документ під назвою «Спорт як засіб сприяння у вихованні, здоров’ю, розвитку та миру», ратифікований на території України 3 листопада 2005 року [148]. Україна у цьому акті підтвердила, що спорт та фізичне виховання можуть створювати умови для розвитку та вияву солідарності й співпраці з метою заохочення терпимості, культури світу, соціальної та статевої рівності, відповідного задоволення особливих потреб чоловіків і жінок, встановлення гармонії та порозуміння. Україна погодилась із необхідністю створення відповідних основ для подальшого розвитку спорту як одного із засобів, що сприяє вихованню, здоров’ю, розвитку та миру [148].

Міжнародні договори, які були ратифіковані Верховною Радою України, можуть бути укладені й на рівні окремих міністерств різних країн. Так, було підписано Угоду між Міністерством України у справах молоді і спорту і Секретаріатом у справах молоді при Кабінеті прем’єр-міністра Угорської Республіки про співробітництво молоді і молодіжні обміни [59]. У даному міжнародному документі вказується (ст. 1), що Україна та Угорська Республіка дійшли згоди стосовно підтримання різноманітних форм співпраці й контактів, а також обміну школярами, студентами, молодими робітниками, членами молодіжних товариств і організацій, представниками інших верств молоді та особами, що здійснюють роботу з молоддю, використовуючи при цьому принцип взаємності [149]. У ст. 2 вказаної угоди встановлюються галузі співпраці між Міністерством України у справах молоді і спорту та Секретаріатом у справах молоді при Кабінеті прем’єр-міністра Угорської Республіки, зокрема: здійснення організації спільних заходів, які рекламують і поліпшують стан поінформованості молоді про іншу країну; організація співпраці та обміну молоддю між організаціями і товариствами, навчальними закладами тощо; співпраця парламентів, представників органів державної влади та місцевого самоврядування обох країн з питань фізкультури та спорту серед молоді тощо.

Подібні договори (угоди) не тільки закладають основи для міжнародної діяльності публічної адміністрації, але й виступають основою для її правотворчої діяльності. Інакше кажучи, мова йде про те, що міжнародні договори, ратифіковані Україною, здійснюють вплив на національне законодавство, визначаючи його зміст та спрямованість. Разом з цим, варто наголосити і на тому, що наша держава, на жаль, ратифікувала далеко не усі міжнародні договори (угоди), які стосуються спорту. Зазначена ситуація вимагає свого неодмінного виправлення, оскільки, з одного боку, це не надто позитивно характеризує українську владу, яка через подібну бездіяльність показує світу свою неготовність повністю та безапеляційно підтримати світові стандарти розвитку спорту, а з іншого, – негативно позначається на українських спортсменах, статус яких, з огляду на нератифікування відповідних міжнародних договорів, у разі якщо вони беруть участь у відповідних міжнародних змаганнях, визначено неналежним чином. Прикладом таких міжнародних документів можна назвати Кодекс спортивної етики Ради Європи «Справедлива гра – шлях до перемоги», який було прийнято на рівні Ради Європи. Даний документ забезпечує міцну етичну основу для боротьби з негативними проявами у сучасному суспільстві, які підривають традиційну основу спорту, збудовану на справедливій грі, товаришуванні і добровільному русі [150].

Окрім законів та міжнародних договорів, адміністративно-спортивні відносини регулюються підзаконними нормативно-правовими актами, під якими в теорії права розуміють акт, що видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм [2, с. 334]. Ці акти є обов’язковими для виконання, але вони не мають такої юридичної сили, якою характеризуються закони. До даної групи нормативно-правових актів необхідно зарахувати постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.

Верховна Рада України, поряд із здійсненням законотворчої діяльності, видає також і постанови, діючи у даному разі більше не як орган законодавчої влади, а як суб’єкт публічного управління. Подібні управлінські функції Верховна Рада України виконує також і у галузі фізкультури та спорту. Прикладом можна назвати Постанову Верховної Ради України «Про недопущення закриття та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів» [151], в якій відбито офіційну державну позицію щодо неприпустимості закриття та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів. Крім цього, даною постановою було поставлено завдання Кабінету Міністрів України вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення мережі закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів, а також стосовно відновлення діяльності зазначених об’єктів із визначенням джерел їх фінансування.

Серед актів Президента України, які стосуються регламентації адміністративно-спортивних відносин, можна назвати Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту» [152]. У цьому нормативно-правовому акті закріплено намагання держави: підсилити роль фізичної культури і спорту в суспільстві; створити умови для всебічного розвитку громадян, залучити дітей до занять такими видами діяльності; скоординувати зусилля заінтересованих державних, громадських, приватних організацій та широких верств населення для визначення стратегічних напрямів розвитку сфери фізичної культури і спорту; підвищити інтерес громадян до заняття такою діяльністю [152].

Відповідно до цієї доктрини держава бере на себе певні зобов’язання, які стосуються фінансування сфери фізичної культури і спорту, розширення та підтримання контактів з міжнародними спортивними організаціями, удосконалення системи фізичного виховання в закладах освіти.

Отже, наша держава намагається взяти до уваги інтереси, потреби та мотиви конкретної людини, що сприятиме соціальній активності громадян. Але слід зазначити, що доктрина представляє собою сукупність ідей та поглядів, реалізація яких можлива лише за наявності конкретних скоординованих дій як органів влади, так і представників спортивних організацій, спортсменів, що, у свою чергу, вимагає розробки та прийняття не програмних, а конкретних нормативних актів.

Доволі активною є нормотворча діяльність Президента України також і у інших напрямках, зокрема у сфері фінансової підтримки спортсменів [153], сприяння вдосконалення системи фізичного виховання дітей та молоді у навчальних закладах і розвитку дитячо-юнацького спорту в Україні [154], стратегічного розвитку державної політики у галузі фізичної культури та спорту тощо [155].

Наступну групу джерел адміністративно-спортивного права утворюють постанови уряду та його розпорядження, у разі якщо останні містять норми права. Так, Кабінетом Міністрів України було видану Постанову «Про утворення центрів фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх»» [156], спрямовану на: залучення громадян до занять спортом, створення умови для оздоровлення населення шляхом обладнання та утримання фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд; організацію та проведення змагань, конкурсів, показових виступів, фестивалів, спортивних свят та інших заходів за місцем проживання і в місцях масового відпочинку населення; формування у громадян потреби рухової активності та створення умов для їх задоволення; організацію проведення просвітницької роботи з питань оздоровлення населення. Зазначеним юридичним актом передбачено створення Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» як державної бюджетної організації, яка діє з метою створення сприятливих умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, а також задоволення їх потреб в оздоровчих послугах за місцем проживання та в місцях масового відпочинку населення [156].

Варто відзначити також і Постанову Кабінету Міністрів України «Про встановлення винагороди спортсменам України – чемпіонам, призерам спортивних змагань міжнародного рівня та їх тренерам» від 22 березня 2000 р. № 539 [157], якою було встановлено розміри та порядок виплати винагород спортсменам.

Заслуговує на увагу також і Розпорядження Кабінету Міністрів України «Питання Державної служби молоді та спорту» від 11 квітня 2012 р. № 193-р. [158], яким Державній службі молоді та спорту було передано повноваження Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, що припиняються, у частині реалізації державної політики у сфері молоді, фізичної культури та спорту. На нашу думку, надання згаданих повноважень Державній службі молоді та спорту сприятиме більш ефективній реалізації завдань у сфері фізкультури та спорту.

Велика кількість правових норм, які регулюють відносини у сфері спорту, міститься у відомчих нормативних актах Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (колишнього Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту). Серед них можна назвати насамперед наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, яким визначено умови та порядок присвоєння спортивних звань та розрядів спортсменам [159]. Центральним органом виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері фізкультури та спорту було прийнято також і інші нормативні акти, якими регулюються суспільні відносини з приводу: присвоєння кваліфікаційних категорій спортивним суддям [160]; фінансування підготовки спортсменів [161]; організації фізичного виховання та масового спорту в освітніх закладах [162]; рейтингу з олімпійських видів спорту в України [163]; забезпечення спортсменів спортивним одягом, взуттям та аксесуарами, спортивним інвентарем індивідуального користування [164] тощо.

На місцевому рівні відносини, які складаються у сфері фізичної культури і спорту, регулюються розпорядженнями голів місцевих державних адміністрацій та/або нормативними рішеннями органів місцевого самоврядування, розпорядженнями керівників підприємств, установ, організацій спортивного спрямування. Ці правові акти повинні прийматися у відповідності до Конституції України, законів України, нормативно-правових актів Президента й Уряду та не суперечити їм. Як приклад таких актів можна назвати Міську комплексну цільову соціальну програму розвитку фізичної культури та спорту на 2012-2016 рр., затверджену рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання [165].

Важливим джерелом адміністративно-спортивного права, на наш погляд, є і правовий звичай, санкціонований державою, який набуває внаслідок цього загальнообов’язкового значення [2, c.63]. Серед останніх можна виділити такі звичаї, як ведення чесної гри, змагальність, рівність. Європейські правознавці, такі як Д. Панайотополус (університет Афін, факультет фізичного виховання та спорту), Е. Шторм (президент Брюссельського інституту фізичного виховання та реабілітації), Й. Моір (Вища школа спортивних наук при університеті м. Бірмінгема), дотримуються думки, що звичаєве регулювання питань спорту було би чи не найкращим способом соціального регулювання, оскільки високоморальні засади та звичаї гармонійно корелюють із основним прагненням спорту – до гармонії духу та тіла. Однак комерціалізація спорту, а також інциденти останніх найбільших спортивних форумів недвозначно демонструють, що звичаєве регулювання не є досконалим, а звичаї можуть розумітися істотно по-різному [166]. Тому звичаї не можуть повністю замінити інші джерела права.

У системі джерел права виділяють також судовий прецедент – джерело права, що виражене в об’єктивному рішенні органу держави, містить юридичне положення або дає тлумачення спірного питання, чи вирішує в певному розумінні не передбачене в законі питання, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ [127, c.157]. Це джерело права є характерним для англосаксонської правової системи, але воно деколи застосовується й в країнах романо-германської правової сім’ї, серед яких є Україна. Переважно мова йде про Європейський Суд з прав людини, рішення якого є обов’язковими для країн, які ратифікували Європейську Конвенцію з прав людини й основних свобод. Однак не лише рішення Європейського Суду з прав людини мають загальнообов’язкову силу на території нашої держави. Визнання Європейської Конвенції зумовлює появу правового прецеденту в правовій системі України, тобто має обов’язкову силу для українських судів [127, c.159].

У ракурсі розмови про судовий прецедент не можна не згадати також і про практику діяльності Спортивного арбітражного суду в Лозані (Швейцарія) [167], одним із рішень якого було вирішено позов українського арбітра Олега Орєхова. Позивач звернувся із позовом щодо оскарження заборони займатись будь-яким видом діяльності, пов’язаним із футболом, яке було винесено Апеляційною інстанцією УЄФА 18 березня 2010 р. Спортивний арбітражний суд відмовив позивачу у задоволені його вимог та залишив рішення, прийняте Контрольно-дисциплінарною інстанцією УЄФА про дискваліфікацію позивача, без змін. Попередньо арбітра визнали винним у порушенні правил дисциплінарного статуту [168], коли той не повідомив про незаконну пропозицію щодо участі у проведенні договірного матчу.

На наш погляд, справа О. Орєхова має прецедентний характер, оскільки винесене рішення стосовно арбітра у зв’язку із участю у договірних матчах стало першим в юридичній практиці європейського футболу. Раніше означені санкції застосовувались лише до тренерів та гравців.



Отже, роблячи висновок з викладеного, зазначимо, що наразі в Україні діє велика кількість нормативних актів, які містять норми права, що регулюють суспільні відносини, які виникають між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами у галузі фізкультури та спорту, це положення Конституції України, міжнародні договори, закони України, а також підзаконні нормативні акти. Певна кількість норм адміністративно-спортивного права зосереджена також і у неформалізованих джерелах права. Викладене доволі яскраво демонструє, що адміністративно-спортивне право має власну джерельну базу, а це додатковим аргументом для можливості віднесення його до підгалузі адміністративного права України.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка