Запорізький національний університет


Суб’єкти адміністративно-спортивних правовідносин та їх система



Сторінка6/11
Дата конвертації23.10.2016
Розмір2.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

2.2. Суб’єкти адміністративно-спортивних правовідносин та їх система

Невід’ємним елементом складу адміністративно-спортивних правовідносин, як і будь-яких правовідносин, є їх суб’єкти. Питання щодо визначення суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин та їх системи має важливе теоретичне та практичне значення, оскільки від його вирішення залежить ефективність правового захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів учасників досліджуваних правовідносин. З огляду на це, перш ніж перейти до з’ясування категорії «суб’єкт адміністративно-спортивних правовідносин» та їх системи, вважаємо за необхідне зосередитися на аналізі дефініції більш загального порядку, якою є суб’єкт правовідносин та суб’єкт адміністративних правовідносин.

Слід зазначити, що сутність суб’єкта правовідносини вивчали чимало науковців [228; 229; 230; 231]. Аналіз названих, а також інших праць, присвячених даній проблематиці, показує, що нині існує два основних підходи до тлумачення поняття «суб’єкт правовідносин»: у першому випадку суб’єкт правовідносин визначається як носій прав, у другому, – як носій обов’язків [232, с. 26]. Проте, на наш погляд, суб’єктів правовідносин краще характеризувати комплексно, тобто як носіїв прав та обов’язків одночасно.

Принагідно відзначимо, що у науковій літературі окремі вчені звертають увагу на ототожнення понять суб’єкт правовідносин та суб’єкт права [232, c.26]. Дефініція «суб’єкт права» включає в себе як потенційні можливості, так і їх реалізацію. Тобто, суб’єктом права є особа, яка може бути учасником правовідносин, або вже є ним. З цього приводу О. Ф. Мельничук вказує, що названі поняття є хоча і рівнозначними, проте певні відмінності, які між ними є, враховувати все-таки необхідно. Так, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може бути одночасно учасником всіх відносин; новонароджені, малолітні, недієздатні особи, будучи суб’єктами права, не є суб’єктами більшості правовідносин; правовідносини – не є єдиною формою реалізації права [233, c. 49].

Отже, правова категорія «суб’єкт права» ширша, ніж «суб’єкт правовідносин». Тобто, суб’єкт правовідносин є суб’єктом права, проте другий, у свою чергу, суб’єктом конкретних правовідносин може і не стати. Таким чином, суб’єкт правовідносин – це носій конкретних юридичних прав та обов’язків, що бере участь у певних суспільних відносинах.

На підставі викладеного, а також враховуючи зміст наукових досліджень, присвячених аналізу категорії «суб’єкт адміністративних правовідносин» [234, с. 129; 120; 122; 235, с. 648] можна дійти висновку, що суб’єктом адміністративних правовідносин є учасник (фізична або юридична особа) суспільних правовідносин, який наділений відповідним суб’єктивними правами й юридичними обов’язками, передбаченими нормами адміністративного права.

З огляду на це, під суб’єктом адміністративно-спортивних правовідносин можна розуміти фізичну або юридичну особу, що є учасником суспільних відносин та наділена згідно з нормами адміністративно-спортивного права суб’єктивними правами та обов’язками. Суб’єктивні права – це передбачена законодавцем та гарантована державою міра дозволеної (вірогідної) поведінки. Суб’єктивні ж обов’язки необхідно тлумачити як покладені державою та передбачені у нормах адміністративно-спортивного права обсяги належної поведінки суб’єкта відповідних правовідносин.

Аналіз суб’єктів відповідних правовідносин у жодному випадку не відбувається поза межами розгляду правосуб’єктності [236]. Не є у цьому плані винятком і наша робота.

Правосуб’єктність як правова категорія вже неодноразово ставала предметом наукових досліджень [237; 238; 239 тощо], однак остаточно сутність цього поняття так і залишилася не з’ясованою.

Вчені правосуб’єктність визначають як можливість фізичних та юридичних осіб у передбаченому законом порядку бути суб’єктами права, тобто володіти суб’єктивними правами та юридичними обов’язками У певних випадках правосуб’єктність включає й деліктоздатність. У юридичних же осіб ця здатність виражається у їх компетенції, тобто сукупності прав та обов’язків, які надаються їм для виконання відповідних функцій [236]. З викладеного стає очевидним, що названа категорія є складною за своїм змістом, у межах якого зазвичай виділяють:



  • правоздатність;

  • дієздатність [239, c. 214];

  • деліктоздатність [232, с.27];

  • осудність [240, c. 94].

Висловлюючи власне ставлення до названих складових елементів правосуб’єктності, зазначимо, що ми схильні підтримати думку тих вчених [232, с. 28; 240, с. 94], які відзначають, що останні елементи охоплюються такою категорією, як дієздатність. Це пов’язано з тим, що деліктоздатність включає у себе здатність особи (фізичної чи юридичної) нести юридичну відповідальність за порушення певних норм. У свою чергу осудність передбачає повну здатність особи керувати та усвідомлювати свої дії. Вказані поняття цілком охоплюються тлумаченням терміна дієздатності, що передбачає можливість певної особи керувати своїми діями, набувати юридичні права, самостійно їх здійснювати, а також можливість створювати для себе юридичні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність [241; 242].

На нашу думку, основоположними складовими елементами правосуб’єктності доцільно визнати правоздатність та дієздатність. Отже, правосуб’єктність – це здатність особи (фізичної чи юридичної) володіти передбаченими законом правами і обов’язками та реалізовувати їх. Продовжуючи думку вкажемо, що адміністративна правосуб’єктність, у свою чергу, повинна розглядатись як здатність певної особи мати та реалізовувати самостійно або опосередковано через представника передбачені адміністративно-правовими нормами суб’єктивні права та обов’язки. Відповідно, складовими елементами адміністративної правосуб’єктності є: адміністративна правоздатність (здатність мати суб’єктивні права і обов’язки ); адміністративна дієздатність (здатність реалізовувати надані права і обов’язки).

Сформульовані вище висновки щодо сутності адміністративної правосуб’єктності стосуються насамперед фізичних осіб, що ж до юридичних осіб, то правосуб’єктність останніх має певні особливості. У зв’язку з цим слушно зауважує В. І. П’ятковський, що у суб’єктів публічної адміністрації адміністративна правосуб’єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції, тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов’язків), якими вони наділені задля виконання поставлених перед ними завдань та передбачених законодавством функцій. Означене безпосередньо пов’язане також й з іншими юридичними особами – підприємства, установами, організаціями [243, с. 649]. Зазначимо, що нині, характеризуючи адміністративну правосуб’єктність юридичних осіб, автори часто використовують різну термінологію. Так, в одному випадку мова йде про компетенцію [244], в іншому, – про повноваження [245], ще в іншому, – про права та обов’язки [243] названих суб’єктів. На наш погляд, подібному різночитанню необхідно покласти край, оскільки використання різних термінів для позначення одного і того ж явища є неприпустимим і може бути свідченням або нерозвиненості української юридичної науки, або неготовності її представників до наукового компромісу у виробленні єдиного погляду на ту чи іншу проблему. Висловлюючи власне ставлення до сформульованого питання, зауважимо, що до юридичних осіб взагалі та суб’єктів публічної адміністрації зокрема варто вживати термін «повноваження», не виокремлюючи при цьому в його змісті права і обов’язки. Адже у переважній більшості випадків щодо органів влади насправді неможливо встановити, де закінчуються їх права та де починаються обов’язки. Доказом цього є поява терміна «правообов’язки» [246, с. 87], який як раз і відображає наявність нерозривного зв’язку між правами та обов’язками суб’єктів публічної адміністрації.

Розглядаючи правосуб’єктність, не можна не звернути увагу на доволі цікаву точку зору Т. С. Ківалової, яка пише, що враховуючи пов’язаність правосуб’єктності з можливістю (здатністю) суб’єкта права мати права та обов’язки певного роду, слід вести мову не про правосуб’єктність взагалі, а про правосуб’єктність галузеву [232, с. 27]. Ця думка є доволі важливою також і для нашого дослідження, уможливлюючи висновок про існування адміністративно-спортивної правосуб’єктності, яку можна визначити як передбачену нормами адміністративно-спортивного права передумову (можливість) для вступу фізичних або (та) юридичних осіб в адміністративно-спортивні правовідносини.

Слід зазначити, що у юридичній літературі мають місце доволі різні погляди на предмет системи суб’єктів правовідносин [247], аналіз яких є необхідним кроком на шляху формування нами системи суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин.

Так, О. Ф. Скакун пропонує виділяти чотири групи суб’єктів правовідносин, зокрема:

- індивідуальних суб’єктів (тобто фізичних осіб), а саме:

а) громадяни України;

б) іноземні громадяни;

в) особи без громадянства (апатриди);

г) особи з подвійним громадянством (біпатриди);

- колективних суб’єктів, якими є:

а) державні ограни, організації, установи, підприємства;

б) органи місцевого самоврядування;

в) комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми – національні, міжнародні та іноземні);

г) громадські об’єднання (партії, профспілки тощо);

д) релігійні організації;

- до третьої категорії віднесено:

а) державу;

б) державні утворення;

в) адміністративно-територіальні одиниці – області, міста, села та ін.;

- до четвертої групи входять соціальні спільноти – народ, нація, етнічна група та інші [2, c. 369–390].

У зв’язку з наведеною класифікацією суб’єктів правовідносин у нас виникають небезпідставні сумніви, що суб’єктами правовідносин дійсно можуть бути народ, нація, етнічна група. Проблема полягає у тому, що у правовідносинах завжди бере участь конкретний суб’єкт, який може бути виділений поміж інших суб’єктів на підставі певних ознак (властивостей). За рахунок цього, зокрема, і досягається така особливість правовідносин, як конкретність. Народ, нація, етнічна група такими властивостями не володіють, що, відповідно, робить неможливою їх участь у правовідносинах. Доволі наочно зазначена проблема була проілюстрована вченими на прикладі інституту власності Українського народу на землю. Автори, які досліджували дану проблематику, абсолютно справедливо вказували, що Український народ не може бути повноправним власником, оскільки він, як сукупність громадян України, не володіє низкою юридично обов’язкових ознак, необхідних для вступу у відносини власності [248, с. 69]. Від імені Українського народу, як наголошено у Конституції України (ст. 13), права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Подібні сумніви у нас виникають також і на предмет можливості держави, а також адміністративно-територіальних утворень брати участь у правовідносинах. Від імені держави чи адміністративно-територіальних утворень участь у правовідносинах беруть відповідні державні органи, органи місцевого самоврядування або їх посадові чи службові особи. Це пов’язано з тим, що як держава, так і територіальні утворення не мають статусу юридичної особи, тому не можуть набувати своїми діями відповідні права та реалізовувати обов’язки.

У науковій літературі зустрічаються також і інші підходи до класифікації суб’єктів правовідносин. Так, наприклад, О. С. Захарова виділяє дві групи суб’єктів правовідносин, зокрема:

- фізичні особи;

- юридичні особи [249, с. 22].

На нашу думку, цей підхід, не зважаючи на його локанічність, є, фактично, більш вичерпним, оскільки вміщує у себе усіх потенційно можливих суб’єктів правовідносин. Крім цього, він, на відміну від попереднього, є більш практично придатним, тобто таким, що зорієнтований на реалії сфери правозастосування.

Отже, з огляду на викладене, суб’єктами адміністративно-спортивних відносин пропонуємо розглядати насамперед фізичних та юридичних осіб. Однак зазначена класифікація, з огляду на особливості адміністративно-спортивного права, вимагає подальшої конкретизації. У межах першої групи суб’єктів адміністративно-спортивних відносин необхідно вести мову про: фізичних осіб з необмеженими можливостями та фізичних осіб з обмеженими можливостями. У свою чергу вказані категорії можуть поділятись на підгрупи:


  • фізичних осіб, що є професійними спортсменами;

  • фізичних осіб, що є спортсменами-любителями;

  • фізичних осіб, які на непостійній (тимчасовій) основі реалізують приватні інтереси у галузі фізичної культури та спорту.

Необхідність розподілу фізичних осіб відповідно до їх фізичних здібностей випливає з того, що фізичні особи з обмеженими можливостями не можуть брати участь в адміністративно-спортивних відносинах нарівні з фізичними особами, не обмеженими у своїх можливостях. Доказом цього є розвиток та державна підтримка паралімпійського і дефлімпійського спорту в Україні, прийняття нормативних актів, які регулюють участь в адміністративно-спортивних відносинах саме фізичних осіб з обмеженими можливостями або (та) їх представників [250; 251 тощо]. Зазначені кроки, як справедливо наголошується у літературі, є важливим чинником гуманізації суспільства, адаптації до повноцінного життя великої кількості неповносправних осіб, потужним засобом використання спорту в реабілітаційних цілях тощо [252].

У межах другої групи суб’єктів адміністративно-спортивних відносин необхідним є виділення:

- суб’єктів публічної адміністрації;

- інших юридичних осіб публічного права;

- юридичних осіб приватного права.

Пропонуємо більш детально охарактеризувати кожного з названих вище суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин.

Поняття «фізична особа» використовується для позначення індивідуального суб’єкта права і є ідентичним поняттям «людина», «індивід» [253]. У переважній більшості випадків учасниками адміністративно-спортивних правовідносин стають громадяни України. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про фізичну культуру та спорт» [56] громадяни України визначаються суб’єктами правовідносин в значеній сфері. Так, вказані особи мають право займатися спортом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Серед суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин людина займає пріоритетне місце серед інших. Означене зумовлено тим, що одним із головних завдань реалізації державної політики у сфері фізкультури та спорту є формування здорового способу життя. Оскільки саме здоров’я та життя особи визнанні найвищою соціальною цінністю в Україні, тому, на нашу думку, й серед суб’єктів адміністративно-спортивного права фізичні особи мають посісти центральне місце. Адже діяльність не тільки суб’єктів публічної адміністрації, але й інших юридичних осіб публічного права, юридичних осіб приватного права у кінцевому результаті має бути спрямована на створення та забезпечення належних умов реалізації прав й законних інтересів фізичних осіб взагалі та у сфері фізичної культури та спорту зокрема.

Як вже було наголошено вище, самостійним суб’єктом адміністративно-спортивних відносин необхідно розглядати фізичних осіб з обмеженими можливостями. Потреба у цьому випливає також і з статистичних даних. Так, в Україні на початок XXI століття нараховується 2,6 млн інвалідів різної категорії, серед них 1,2 млн інвалідів І й II груп, 120 тис. інвалідів дитинства, 2 млн психічно хворих людей. Кожний 18 громадянин України – інвалід. Кожний рік кількість інвалідів в Україні зростає на 200-250 тис. [254, c. 42]. Зазначені особи, будучи рівними у своїх правах з іншими громадянами України, мають, відповідно, отримати також і рівний доступ до зайняття фізичною культурою та спортом, що і пояснює необхідність їх участі в адміністративно-правових відносинах. Про це, до речі, чітко наголошено у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [255], який покладає на державу обов’язок виявляти, усувати перепони і бар’єри, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб інвалідів, у тому числі стосовно доступу до об’єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу, транспорту, інформації та зв’язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів – до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту. Зазначені зобов’язання держави у повній мірі відповідають сучасним міжнародним стандартам у даній сфері [256].

Разом з цим, не можна не звернути увагу на той факт, що законодавець щодо осіб з обмеженими можливостями застосовує термін «інваліди», що, на наш погляд, є неприпустимим. Це пов’язано з наступними моментами: по-перше, поняття «інвалід» є медичною категорією, яка, як наслідок, має вживатися виключно у сфері медицини; по-друге, подібний підхід не відповідає також і сучасним вимогам толерантності, є нетактовним по відношенню до осіб даної категорії. Тому пропонуємо у всіх нормативних актах, які стосуються соціальних аспектів існування інвалідів, зазначене поняття замінити терміном «особа з обмеженими можливостями». Такий крок створить додаткові умови для більш ефективної соціальної та психологічної адаптації осіб з обмеженими фізичними можливостями у соціальне середовище.

Участь осіб із обмеженим фізичними можливостями у спортивних заходах була започаткована у 1924 р., коли у Парижі були проведені I Всесвітні ігри глухих та засновано Міжнародний спортивний комітет глухих [257]. Захід цей став основою не тільки для розвитку паралімпійського спорту, але і для «включення» держави у даний процес, що, відповідно, мало своїм наслідком спочатку розробку та прийняття спеціальних норм права (норм адміністративно-спортивного права), а потім виникнення на їх підставі відповідних правовідносин.

Фізичні особи з обмеженими можливостями на сьогоднішній день реалізують власну адміністративну правосуб’єктність у трьох головних напрямках: спорт масовий (рекреаційний); спорт вищих досягнень і спорт професійний. Кожен з названих напрямків спортивної діяльності характеризується не лише, так би мовити, технічними особливостями [258], але і різним правовим регулюванням, вагому частину якого складають норми адміністративно-спортивного права.

Наступним обов’язковим суб’єктом адміністративно-спортивних відносин є публічна адміністрація. Зазначений термін (публічна адміністрація) є відносно новим для вітчизняної науки адміністративного права, а тому ми вважаємо за необхідне висловити власне ставлення як до його змісту, так і подальших перспектив використання останнього у нормативних актах та наукових працях.

Аналіз наукової та навчальної літератури з адміністративного права [17; 100; 120; 88; 104; 42; 4; 166] показує, що сучасні автори для позначення суб’єктів адміністративно-правових відносин, які представляють у таких відносинах публічну владу, переважно вживають термін «суб’єкт державного управління» або «суб’єкт публічного управління». Такий підхід, на наш погляд, є продовженням радянських адміністративно-правових традицій, де категорія «суб’єкт державного управління» посідала центральне місце. Проте зміна державно-політичного устрою нашої країни, принципове оновлення українського законодавства, підсилене євроінтеграційними прагненнями нашої держави, все це, безумовно, не могло не вплинути на адміністративно-правову теорію, яка, так би мовити, знаходиться на передньому краї подібних реформ. Відповідно, природним можна вважати наповнення вітчизняної правової теорії поняттями та категоріями, розробленими представниками європейської правової науки. Одним з таких термінів є «публічна адміністрація», який знайшов не лише теоретичне, але і практичне (на рівні нормативних актів) застосування на теренах країн-членів Європейського Союзу.

Проведені дослідження показують, що законодавство Європейського Союзу чітко не дає визначення поняття публічної адміністрації. Однак цей термін є важливим елементом правових норм, прийнятих на рівні Європейського Союзу – в договорах, які його установлюють, в нормативно-правових актах, що є частиною правового доробку Співтовариства, так званого acquis communautaire. В установчому праві acquis поняття публічна адміністрація згадується у різних контекстах. До нього відносяться такі визначення як «публічна служба», «центральні уряди», «регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади». Європейський Суд з права людини у своїх рішеннях пішов ще далі у тлумаченні названої категорії, зазначивши, що під останньою необхідно розуміти тих суб’єктів, які виконують особливі публічні функції від імені держави, або яким делеговано виконання таких обов’язків публічного характеру, що зазвичай не можна довірити на виконання фізичним або юридичним особам [259].

У розвиток викладених положень доцільно, на наш погляд, навести ще одне визначення публічної адміністрації, сформульоване польськими вченими, які вважають, що публічна адміністрація – це сукупність організаційних дій, діяльності та заходів, які виконуються різними суб’єктами, різними органами, суб’єктами та інституціями на основі закону та у межах визначених законом для досягнення публічного інтересу [260].

Висловлюючи власне ставлення до наведених вище позицій, зазначимо наступне. Термін «публічна адміністрація», у порівнянні з категоріями «суб’єкт державного управління» та «суб’єкт публічного управління», є більш вдалим з точки зору сучасних поглядів на призначення держави, яке полягає у гарантуванні та забезпеченні публічних інтересів, тобто інтересів, які відображають узагальнені потреби усіх громадян. Водночас категорія «публічна адміністрація» не несе у собі, так би мовити, владного відтінку, який завжди супроводжує як управлінську діяльність, так і суб’єктів її реалізації. До того ж у межах поняття публічної адміністрації можуть бути «вміщені» також і ті суб’єкти, які не маючи прямого відношення до публічної влади, тим не менш беруть участь у забезпеченні реалізації публічного інтересу. У даному випадку мова йде про суб’єктів делегованих повноважень.

Переносячи зроблений висновок на предмет нашого дослідження, а також враховуючи положення Закону України «Про фізичну культуру та спорт», зазначимо, що до кола суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, необхідно віднести:



  • Президента України;

  • Кабінет Міністрів України;

  • Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України;

  • Державну службу молоді та спорту України;

  • місцеві державні адміністрації;

  • органи місцевого самоврядування (обласні, районні, сільські, селищні міські ради та їх виконавчі комітети).

Названі суб’єкти публічної адміністрації, з огляду на їх правовий статус, можуть бути поділені на суб’єктів загальної та спеціальної компетенції, а з урахуванням територіальних масштабів діяльності – на суб’єктів публічної адміністрації державного та місцевого рівнів.

Так, органами загальної компетенції, що здійснюють регулювання в галузі спорту, є Президент України та Кабінет Міністрів України. Суб’єктами спеціальної компетенції необхідно визнати Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України, Державну службу молоді та спорту України. З іншого боку названі суб’єкти є одночасно суб’єктами публічної адміністрації центрального рівня. Решта суб’єктів, відповідно, діє на місцевому рівні.

Інтенсивність участі суб’єктів публічної адміністрації в адміністративно-спортивних відносинах, так само як і її форми, визначаються тими завданнями, які покладено на останніх законодавством України. Зупинимося на даному аспекті детальніше.

Президент України, відповідно до Конституції України (ст. 102), є главою держави, гарантом додержання Конституції України і конституційного ладу, державного суверенітету, а також гарантом додержання прав і свобод громадян взагалі та у сфері фізичної культури та спорту, зокрема. Будучи главою держави Президент України шляхом використання своїх конституційних повноважень здійснює низку заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на максимально повне забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини у сфері адміністративно-спортивних правовідносин. Зазначені завдання виконуються Президентом України насамперед у формі нормотворчої діяльності, у межах якої формуються основні вектори державної політики у названій сфері. Прикладом такого нормативного акта є Указ Президента України від 28 вересня 2004 р. № 1148/2004 «Про національну доктрину розвитку фізичної культури та спорту» [152].

Згідно з його положеннями державна політика у сфері спорту спрямовується на вирішення таких завдань:

- формування у населення сталих традицій та мотивацій щодо фізичного виховання і масового спорту як важливого чинника забезпечення здорового способу життя;

- удосконалення форм залучення різних груп населення до регулярних та повноцінних занять фізичною культурою і спортом;

- удосконалення на науково обґрунтованих засадах системи дитячо-юнацького спорту;

- підвищення якості відбору обдарованих осіб до системи резервного спорту, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей спортсменів на етапах багаторічної підготовки.

Доволі активною є участь Президента України також і у правозастосовній роботі у даній сфері, яка проявляється у прийнятті рішень про нагородження спортсменів державними нагородами, наданні їм фінансової підтримки тощо. Зазначені рішення приймаються Президентом України у формі указів та розпоряджень [261; 262; 263 тощо].

Серед органів державної влади загальної компетенції особливе місце посідає Кабінет Міністрів України, оскільки він наділений переважною кількістю повноважень у сфері публічного адміністрування.

Згідно з положеннями Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [51] Кабінет Міністрів спрямовує та координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у сфері спорту. Поряд з цим Кабінет Міністрів України уповноважений на розробку та прийняття відповідних державних програм, планів тощо у названій сфері. Так, наприклад, Кабінетом Міністрів України була прийнята Концепція Державної соціальної програми розвитку в Україні спортивної інфраструктури та туристичної інфраструктури у 2011-2020 роках [264], в якій одним з основних завдань діяльності суб’єктів публічної адміністрації було названо розвиток правовідносин у сфері спорту та створення умов для отримання права на проведення в Україні зимових Олімпійських та Паралімпійських ігор 2022 року.

Принциповою та важливою є участь Кабінету Міністрів України також і у правовідносинах, пов’язаних з управлінням об’єктами спортивної інфраструктури, які небезпідставно відносяться сучасними авторами до кола адміністративно-правових відносин [199; 265], а у даному випадку, – адміністративно-спортивних. Кабінетом Міністрів України постійно вирішуються подібні питання, які знаходять юридичне оформлення у відповідних постановах та розпорядженнях Уряду [266; 267 тощо].

Важливе місце серед суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, посідає Міністерство освіти і науки, молоді та спорту [54]. Назване міністерство є, фактично, основним учасником переважної більшості адміністративно-спортивних правовідносин. Це підтверджується, зокрема, аналізом його повноважень, у переліку яких майже шістдесят позицій стосуються сфери фізичної культури та спорту. Так, міністерство:

- розробляє і подає в установленому порядку на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, що стосуються сфери спорту;

- погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять на погодження від інших міністерств та центральних органів виконавчої влади у сфері спорту;

- узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

- визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку з питань спорту та фізичної культури;

- забезпечує розвиток усіх визнаних видів спорту в Україні, а також забезпечує розвиток фізичного виховання різних груп населення тощо.

Для підвищення рівня ефективності реалізації державної політики у галузі фізичної культури та спорту Указом Президента України було створено Державну службу молоді та спорту України [268], завданнями якої є:

- надання державної підтримки дитячим, молодіжним та іншим громадським організаціям, у тому числі фізкультурно-спортивної спрямованості, залучення їх до виконання державних програм і здійснення заходів, пов’язаних із розвитком освіти, науки, молоді, фізичної культури та спорту;

- забезпечення розвитку видів спорту та фізичного виховання різних груп населення;

- координація заходів з розвитку дитячого, дитячо-юнацького спорту, спорту вищих досягнень, спорту інвалідів, спорту ветеранів;

- організація підвищення кваліфікації тренерів та інших фахівців у сфері фізичної культури і спорту тощо.

Продовжуючи аналіз суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, відзначимо, що останні діють також і на місцевому рівні, будучи, як наслідок, представленими місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Аналіз нормативних актів, які регулюють правовий статус названих суб’єктів [52; 55], дозволяє зробити висновок, що вони діють, так би мовити, у двох напрямках: загальному та спеціальному, останній з яких пов’язується з реалізацією спеціальних завдань у галузі фізичної культури та спорту. Так, наприклад, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування у сфері спорту осіб із обмеженими фізичними можливостями:

- вживають передбачених законом заходів задля розширення мережі реабілітаційних установ, у тому числі шляхом створення недержавних реабілітаційних установ;

- організують виконання державних програм у сфері реабілітації інвалідів;

- забезпечують належний контроль за діяльністю суб’єктів господарювання (незалежно від форми власності), яким відповідно до вимог ліцензування надано на це право;

- створюють умови для забезпечення осіб із обмеженими фізичними можливостями, дітей вказаної категорії відповідно до індивідуальних потреб та згідно з рекомендаціями медико-соціальних експертних комісій (лікарсько-консультативних комісій лікувально-профілактичних закладів), технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, спеціальним автотранспортом та реабілітаційними послугами;

- створюють умови для занять спортом та розвитку творчих здібностей дорослих та дітей з обмеженими фізичними можливостями, дітей з обмеженими фізичними можливостями, занять фізичною культурою і спортом інвалідів та інші [269].

Отже, як випливає з викладеного, в Україні діє чимала кількість суб’єктів публічної адміністрації, які у тій або іншій мірі розробляють та реалізують державну політику у галузі фізичної культури та спорту. Проте їх роботу важко назвати ефективною, оскільки для їх усіх названий напрямок діяльності не є основним, тому доволі часто реалізується за залишковим принципом. Подібний підхід до організації публічного адміністрування у галузі фізичної культури та спорту є у цілому можливим, але ж не на перших етапах його становлення. Сучасний стан розвитку фізичної культури та спорту в Україні вимагає створення спеціального суб’єкта публічної адміністрації, який би відповідав виключно за реалізацію названої функції. І тут варто згадати відповідний зарубіжний досвід, зокрема досвід Великої Британії, де спорт розглядається не лише як спосіб збереження здоров’я населення та його культурного виховання, але й як засіб залучення додаткових коштів до державного бюджету через активізацію туристичної діяльності. Останнє завдання виконується за рахунок спеціально створеного у складі Міністерства культури, засобів масової інформації та спорту підрозділу – Visit Britain. Одним з його головних напрямків діяльності є організація туристичної діяльності, пов’язаної з проведення різного роду спортивних заходів, які приносять державній скарбниці чималі дивіденди. Так, наприклад, офіційні прогнози планованого прибутку з 2007 до 2017 року від туристичної діяльності у зв’язку із проведенням різного роду спортивних змагань лише для Лондона становлять від 1,3 більйонів фунтів стерлінгів до 2,2 більйонів фунтів стерлінгів [270].

З огляду на викладене, доречним виглядає створення в Україні Департаменту спортивного маркетингу, який би займався:

- популяризацією фізичної культури та спорту в Україні;

- розробленням програм залучення іноземних інвестицій у сферу фізичної культури та спорту;

- рекламою спортивних змагань, що проводяться в Україні;

- сприянням розвитку, організацією національних видів спорту та їх рекламою з метою утвердження національної автентичності нації на міжнародному просторі;

- проведення різного роду ринкових досліджень, пов’язаних із спортивними заходами.

Наступний рівень суб’єктів адміністративно-спортивних відносин представлений юридичними особами публічного права, які не входять до системи суб’єктів публічної адміністрації, а також юридичними особами приватного права, останні з яких здебільшого реалізують власні (приватні) інтереси у галузі фізичної культури та спорту. Наразі мова йде про інтереси як матеріального (фінансового), так і нематеріального (підтримка та розвиток окремих спортсменів, окремих видів спорту тощо) характеру. Ще однією особливістю зазначених суб’єктів адміністративно-спортивних відносин є той факт, що у багатьох випадках вони можуть виконувати делеговані повноваження. Про це, до речі, прямо наголошено у нормативних актах. Так, наприклад, Державна служба молоді та спорту України має право делегувати всеукраїнським фізкультурно-спортивним товариствам повноваження щодо виконання державних завдань, програм розвитку фізичної культури і спорту, організації та проведення відповідних спортивних заходів згідно з укладеними договорами [268]. У разі отримання спортивним товариством делегованих повноважень останнє, фактично, автоматично перетворюється у суб’єкта публічної адміністрації. Тобто юридичні особи публічного та (або) приватного права можуть брати участь в адміністративно-спортивних відносинах у двох іпостасях: як на боці суб’єктів публічної адміністрації, представляючи у таких відносинах державу, так і на боці невладних учасників зазначених відносин.

Відзначимо, що подібні тенденції є надзвичайно позитивними та своєчасними у контексті сучасного розвитку публічного управління. Інститут делегованих повноважень, з одного боку, дозволяє суттєво заощаджувати бюджетні кошти за рахунок залучення приватних осіб до реалізації публічних функцій, у нашому випадку, у сфері фізичної культури та спорту, з іншого, – сприяє реалізації закріпленого на конституційному рівні (ст. 38 Конституції України) права громадян на участі в управлінні державними справами. Адже таким чином в Україні відбувається формування громадянського суспільства, бо приватні особи, у нашому випадку спортивні товариства, окремі спортсмени тощо, отримують можливість формувати державну політику у галузі фізичної культури та спорту, так би мовити, з середини, з позиції інтересів не суб’єктів управління (держави), а об’єктів управлінського впливу (спортсменів). За рахунок цього можна досягти максимального наближення як змісту норм права, так і способів (форм) правозастосування до реальних потреб та запитів приватних осіб, які зацікавлені у питаннях фізичної культури та спорту.

До згаданої вище групи суб’єктів адміністративно-спортивних відносин можна віднести:

- спортивні клуби;

- дитячо-юнацькі спортивні школи;

- спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю;

- школи вищої спортивної майстерності;

- центри олімпійської підготовки;

- центри студентського спорту вищих навчальних закладів;

- фізкультурно-оздоровчі заклади;

- центри фізичного здоров’я населення;

- центри фізичної культури та спорту інвалідів;

- колективи фізичної культури;

- фізкультурно-спортивні товариства;

- спортивні федерації;

- громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та студентів;

- громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту;

- Національний олімпійський комітет України;

- суб’єктів паралімпійського і дефлімпійського руху в Україні


(національні спортивні федерації інвалідів чи їх спілки, які входять до складу Міжнародного паралімпійського комітету, Міжнародного
спортивного комітету глухих, діяльність яких відповідає положенням Конституції Міжнародного паралімпійського комітету, Конституції Міжнародного спортивного комітету глухих);

- спортивні комітети України.

Як випливає з викладеного, система суб’єктів адміністративно-спортивних відносин даного рівня є надзвичайно різноплановою як за своїм правовим статусом, так і за напрямками (цілями) функціонування. З огляду на це актуальною вбачається їх класифікація, зведення до певних груп, що, на наш погляд, дозволить більш точно та повно окреслити та пізнати особливості їх участі в адміністративно-спортивних відносинах. Аналіз наукової літератури, присвяченої питанням встановлення критеріїв групування суб’єктів правовідносин, свідчить про відсутність єдності у поглядах вчених щодо цього питання [271; 272], що, відповідно, дозволяє нам запропонувати власні підстави для класифікації названих вище суб’єктів.

На нашу думку, означений перелік суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин доцільно класифікувати за метою їх створення. Так, останні утворюються:

1) для здійснення виховного впливу та формування здорового способу життя:

а) дитячо-юнацькі спортивні школи;

б) спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю;

в) школи вищої спортивної майстерності;

г) центри олімпійської підготовки;

д) центри студентського спорту вищих навчальних закладів;

е) громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та студентів;

2) для організації дозвілля та формування здорового способу життя:

а) спортивні клуби;

б) центри фізичного здоров’я населення;

в) фізкультурно-спортивні товариства;

г) центри фізичної культури та спорту інвалідів;

д) громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту;

е) колективи фізичної культури;

3) для здійснення лікувально-профілактичного впливу:

а) фізкультурно-оздоровчі заклади;

4) для забезпечення реалізації державної політики у сфері фізичної культури та спорту (проведення відповідних національних спортивних змагань, представлення України на міжнародному рівні):

а) Національний олімпійський комітет України;

б) спортивні федерації;

в) суб’єкти паралімпійського і дефлімпійського руху в Україні;

г) спортивні комітети України.

Вважаємо за необхідне зупинитися на більш детальній характеристиці названих вище суб’єктів адміністративно-спортивних відносин.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про дитячо-юнацьку спортивну школу» № 993 від 5 листопада 2008р. [273] дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ) є позашкільним навчальним закладом спортивного профілю, основним завданням якого є забезпечення розвитку здібностей усіх бажаючих осіб у обраному виді спорту, що в установленому порядку визнаний в Україні. До завдань дитячо-юнацьку спортивної школи віднесено створення необхідних умови для гармонійного виховання, фізичного розвитку, повноцінного оздоровлення, змістовного відпочинку і дозвілля дітей та молоді, самореалізації, набуття навичок здорового способу життя, підготовки спортивного резерву для збірних команд України.

На нашу думку, саме ДЮСШ доречно визнати найефективнішим закладом позашкільної освіти, який здійснює поставлені завдання. Так, наприклад, станом на 2012 р. в Україні функціонувало 1687 закладів, серед яких комплексні ДЮСШ, ДЮСШ з видів спорту, ДЮСШ для інвалідів, спеціалізовані ДЮСШ олімпійського резерву, а також спеціалізовані ДЮСШ для інвалідів паралімпійського та дефлімпійського резерву . На сьогодні в дитячо-юнацьких спортивних школах займається 615 911 вихованців, що становить приблизно 11% від загальної кількості учнів і студентської молоді України віком від 6 до 18 років. Навчально-тренувальний процес у ДЮСШ здійснюють понад 22 000 тренерів-викладачів, з яких майже 60% є штатними працівниками [274].

Засновниками спортивних шкіл можуть бути:

- центральні та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування;

- фізкультурно-спортивні товариства, інші громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості;

- підприємства, установи, організації та їх об’єднання, крім державних та комунальних;

- громадяни України [273].

Спеціалізований навчальний заклад спортивного профілю законодавець визначив як є навчальний заклад, який віднесено до системи загальної середньої чи вищої освіти – закладом фізичної культури і спорту. До основних завдань вказаної юридичної особи віднесено забезпечення відбору та спортивну підготовку обдарованих дітей та молоді, створення умови для розвитку їх


індивідуальних здібностей маючи за мету досягнення високих спортивних
результатів та поповнення національних збірних команд у поєднанні
із здобуттям учнями та студентами відповідної освіти [275].

Порядок надання навчальному закладу статусу спеціалізованого навчального закладу спортивного профілю передбачений у Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання навчальному закладу статусу спеціалізованого навчального закладу спортивного профілю» № 1354 від 28 грудня 2011 року [276].

До основних завдань спеціалізованих навчальних закладів спортивного профілю віднесено:

- пошук і відбір спортивно обдарованих дітей та молоді;

- організація інтенсивного та високоефективного навчально-тренувального процесу;

- забезпечення участі учнів і студентів у змаганнях;

- створення учням та студентам сприятливих умов для поєднання інтенсивних тренувань з навчанням, відпочинком, відновленням сил і енергії;

- підготовка спортсменів, які здатні успішно виступати на престижних міжнародних змаганнях та інші [277].

На початок 2012 р. в Україні працювало 18 спеціалізованих навчальних закладів спортивного профілю, з яких 9 вищих училищ фізичної культури, 4 спортивні ліцеї-інтернати, 2 школи-інтернати спортивного профілю та 3 училища олімпійського резерву. У цих закладах навчаються і вдосконалюють спортивну майстерність 5 445 учнів, з яких 1 351 – першорозрядник, 1 134 – кандидати в майстри спорту України, 349 – майстри спорту України, 30 – майстри спорту міжнародного класу. До складу збірних команд України належать 762 спортсмени, або 14% від усієї кількості вихованців, з яких 144 –основний склад, 125 – кандидати, 493 – резервний склад. Найбільше спортсменів означеного рівня у Львівському державному училищі фізичної культури – 94 вихованці (або 23% від контингенту училища), Дніпропетровському обласному вищому училищі фізичної культури – 76 (або 22 %), Республіканському вищому училищі фізичної культури – 83 (або 17,9 %), Харківському державному вищому училищі фізичної культури №1 – 83 спортсмени (або 14,8 %) [278].

Розглядаючи питання організації здійснення діяльності спеціалізованих навчальних закладах спортивного профілю, необхідно звернути увагу на те, що сьогодні гостро стоїть проблема їх матеріально-технічного забезпечення [279], що негативно впливає як на виховання, так і на тренування учнів. На нашу думку, подолати проблему недофінансування можливо лише шляхом зміни існуючого підходу до організації спортивної діяльності в Україні. Так, як ми вже вказували, спорт може стати не лише засобом виховання громадян України у дусі пропаганди здорового способу життя, але й додатковим джерелом прибутку до державного бюджету, який (прибуток) має спрямовуватися на фінансування відповідних державних програм у галузі фізичної культури та спорту.

Основними завданнями громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та студентів відповідно до положень ст. 21 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» є:

- залучення учнів та студентів у позанавчальний час до фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності у загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладах;

- організація і проведення спортивних змагань серед учнів та студентів;

- забезпечення участі учнів та студентів у відповідних міжнародних спортивних змаганнях.

Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та студентів діють на підставі статутів. Всеукраїнські громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів відповідно до закону можуть мати осередки в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які можуть об’єднувати осередки у загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах.

Центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки на конкурентних засадах у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку визначає всеукраїнську громадську організацію фізкультурно-спортивної спрямованості учнів, яка має право представляти Україну у відповідних міжнародних організаціях та на Всесвітній гімназіаді, якщо інше не передбачено вимогами відповідних міжнародних організацій та/або міжнародними договорами України.

На сьогодні Кабінетом Міністрів України громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості визнано наступні:

- олімпійський учбово-спортивний центр «Спартак»;

- навчально-спортивна база «Динамо»;

- Сімферопольська міська громадська організація «Сімферопольський авіаспорт клуб Товариства сприяння обороні України»;

- Вінницький авіаційно-спортивний клуб Товариства сприяння обороні України;

- Донецька обласна організація фізкультурно-спортивного товариства «Динамо»;

- Приватне акціонерне товариство «Футбольний клуб «Шахтар» тощо [280].

Вагоме місце у системі суб’єктів адміністративно-спортивних відносин займають школи вищої спортивної майстерності – позашкільні навчальні заклади, основним напрямом діяльності яких є спортивний. Він забезпечує підготовку спортсменів вищих категорій до складу національних збірних команд України з відповідних видів спорту. Школа вищої спортивної майстерності створюється за рішенням відповідних центральних, місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування або ж фізкультурно-спортивними товариствами, які мають статус всеукраїнських, за погодженням з відомчим міністерством [281].

Наступним суб’єктом адміністративно-спортивних відносин є центри олімпійської підготовки – навчальні заклади фізичної культури і спорту, основу діяльності яких становить забезпечення підготовки спортсменів національних збірних команд з олімпійських видів спорту. Вони проводять постійно діючі навчально-тренувальні збори на спортивних спорудах, де створені умови для проживання, харчування спортсменів, належного медичного та наукового забезпечення їх підготовки, та участі спортсменів у відповідних змаганнях [282].

Загальновідомо, що використання комплексного підходу до формування якісної системи підготовки, яка містить різнобічні складові частини, серед яких значне місце посідають центри олімпійської підготовки, дає можливість за кілька років (4–8) у більш ніж 2–3 рази підвищити результативність виступу національної збірної команди щодо кількості медалей та балів у неофіційному командному заліку [283]. Зазначені дані, на наш погляд, мають братися до уваги відповідними суб’єктами публічної адміністрації, які повинні приділяти максимум уваги сприянню розвитку центрів олімпійської підготовки. Адже зараз ситуація щодо діяльності центрів олімпійської підготовки в Україні є невтішною. Останні, будучи найважливішою ланкою олімпійської підготовки, вимагають комплексного і, насамперед, кадрового реформування, оскільки багато спортсменів, які тренуються у названих центрах, не мають перспектив в олімпійській підготовці [284].

На нашу думку, дана ситуація виникла через недостатнє наукове забезпечення організації спорту в України. Так, наприклад, проблематику спорту вищих досягнень у Німеччині нині розробляють більш ніж 60 наукових установ – інститути й лабораторії, які розміщені у різних регіонах країни: Німецький спортивний університет у Кельні, Інститут прикладної науки тренування в Лейпцигу й Інститут досліджень і розвитку спортивного спорядження в Берліні. Ці інститути намагаються відновити підходи й продовжувати роботу в тих напрямах, які були характерні для Німецької Демократичної Республіки. Наприклад, Інститут досліджень і розвитку спортивного спорядження проводить спільну роботу в тісному взаємозв’язку з 15 національними спортивними федераціями з питань спорядження, досліджує нові матеріали й перевіряє нові зразки в процесі тренувальної та змагальної діяльності з участю спортсменів високого класу [283, с. 128].

На нашу думку, подібний досвід має бути використано і в Україні, де при центрах олімпійської підготовки слід створити відповідні лабораторії, які сприятимуть науковому підходу до спортивної підготовки спортсменів. Основними завданнями лабораторії повинні бути:

- виявлення та розкриття скритих резервів у спортсменів;

- виявлення не перспективних (у фізичному та емоційному стані) спортсменів;

- вдосконалення уже існуючих та створення нових методик підготовки спортсменів відповідно до їх індивідуальних здібностей;

- дослідження нових видів спорядження та матеріалів тощо [283, с. 128].

Відповідно до положень Державної програми розвитку вищої освіти в Україні одним із головних завдань органів державної влади визначено створення умов для здорового способу життя студентів з урахуванням фізіологічних норм оздоровчої рухової активності, розвиток студентського спорту шляхом утворення у вищих навчальних закладах спортивних клубів та центрів студентського спорту, будівництва сучасних спортивних споруд [285].

Центри студентського спорту вищих навчальних закладів доцільно визначити як заклади фізичної культури і спорту, в основу діяльності яких покладено створення умов для поєднання навчання у вищому навчальному закладі та підготовки студентів, зокрема, до участі у чемпіонатах Європи та світу серед студентів з видів спорту, визнаних в Україні, Всесвітніх універсіадах.

Засновниками центрів студентського спорту вищих навчальних закладів можуть бути:

- центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані вищі навчальні заклади;

- вищі навчальні заклади.

В Україні частка населення з вищою освітою є вищою, ніж, наприклад, у Європі. В Євросоюзі вищу освіту має приблизно 22% населення. Відношення відсотка молоді 17-23 р., яка навчається у ВНЗ, до відсотка всієї молоді в Україні є значно вищим [286], а відтак, організація залучення студентів до спортивної діяльності вбачається досить важливою та необхідною.

Станом на 2012 р. спостерігається тенденція до зниження рівня рухової активності студентів, погіршення стану їх здоров’я, рівня фізичного розвитку й фізичної підготовленості. На думку Л. А. Петрук, означене є результатом значних недоліків у створенні певних педагогічних умов управління фізичним вихованням у вищих навчальних закладах [287]. Проте ми категорично не поділяємо таку думку. Переконані, проблема зниження рухової активності студентів пов’язана: по-перше із зниженням рівня культурного рівня розвитку молоді; по-друге, із широкою пропагандою у засобах масової інформації престижності вживання алкогольних напоїв, тютюнопаління.

Наступним суб’єктом адміністративно-спортивних відносин названого рівня є спортивні клуби – заклади фізичної культури і спорту. Спортивні клуби створюються та реєструються відповідно до вимог діючих норм закону та здійснюють свою діяльність на підставі статуту (положення). Засновниками спортивних клубів можуть бути як фізичні, так і юридичні особи [288].

На сьогодні в Україні лише 13 % населення залучено до занять спортом і за цим показником наша країна посідає одне із останніх місць в Європі [289]. У той же час тільки 9% громадян України (4,4 млн осіб) охоплено усіма видами фізкультурно-оздоровчої роботи. Це у 5-6 разів менше, ніж у Фінляндії, Швеції, Норвегії, Франції, Німеччині, Японії, США, Канаді, інших розвинутих країнах [290]. Одним із способів виправлення цієї ситуації, на наш погляд, є активізація роботи центрів фізичного здоров’я.

Центри фізичного здоров’я населення – це заклади фізичної культури і спорту, діяльність яких полягає у залученні різних груп населення, соціально незахищених у тому ж числі, до занять фізичною культурою та спортом [56].

Основною метою діяльності центрів фізичного здоров’я населення є:

- створення відповідних умов та забезпечення реалізації права громадян на заняття фізичною культурою;

- надання послуг громадянам у сфері фізкультури та спорту за місцем проживання та відпочинку;

- пропаганда здорового способу життя та впровадження відповідних принципів та зразків для наслідування [56].

Наразі в Україні доволі активно функціонує Всеукраїнський центр фізичного здоров’я населення, який:

- сприяє реалізації державної політики та програм з питань розвитку фізичної культури;

- організовує та проводить на загальнодержавному рівні фізкультурно-оздоровчу діяльність;

- проводить на загальнодержавному рівні просвітницьку роботу з питань оздоровлення населення засобами фізичної культури і спорту з метою формування у населення потреб рухової активності;

- здійснює методологічне забезпечення центрів фізичного здоров’я населення з питань, спрямованих на створення умов для занять населення фізичною культурою та масовим спортом;

- організовує та проводить всеукраїнські конкурси, показові виступи, фестивалі, спортивні свята [291].

Наступним суб’єктом адміністративно-спортивних відносин є фізкультурно-спортивні товариства. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» останні визначено громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості, основними завданнями яких є:

- сприяння реалізації державної політики у сфері фізичної культури та спорту;

- організація фізкультурно-оздоровчої діяльності, зокрема за місцем роботи громадян;

- забезпечення розвитку певних напрямів спорту.

Сьогодні в Україні діє чимала кількість фізкультурно-спортивних товариств, серед яких найбільш відомі:

1) Фізкультурно-спортивне товариство «Динамо» України − це всеукраїнська громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що об’єднує колективи фізичної культури і спорту працівників i військовослужбовців Адміністрації Президента України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства з надзвичайних ситуацій України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Генеральної прокуратури України, Державної митної служби України, Антимонопольного комітету України, Управління державної охорони України, Податкової міліції Державної податкової адміністрації України, працівників, службовців підприємств і організацій, колективних членів Товариства, студентів та курсантів вищих навчальних закладів, які готують фахівців для правоохоронних органів України, окремих громадян, а також членів їх сімей, що прагнуть займатися фізичною культурою і спортом та сприяти їх розвиткові в Україні [292];

2) Всеукраїнське фізкультурно-спортивне товариство «Колос» агропромислового комплексу України є самостійною, неприбутковою, добровільною всеукраїнською громадською організацією, яка об’єднує за спільними інтересами працівників агропромислового комплексу України, членів агроформувань всіх типів: фермерів, власників майнових та земельних паїв, працівників харчової, переробної промисловості; інших суміжних галузей, сфери обслуговування сільського населення усіх форм власності, також підприємств і організацій інших галузей народного господарства та прихильників, що підтримують і визнають статут даного товариства [293].

3) «Спартак» − це всесоюзне спортивне товариство, що об’єднувало працівників і службовців промисловості, комунального господарства, зв’язку, автомобільного транспорту і шосейних шляхів, працівників культури, освіти, торгівлі, медичних працівників СРСР. Оскільки «Спартак» – одне із перших спортивних товариств, яке було створено у колишньому Радянському Союзі, товариство об’єднало найдрібніші колективи фізкультури, в яких бурхливо почала розвиватись масова фізична культура і спорт та зростала спортивна майстерність [294] та інші.

В адміністративно-спортивних правовідносинах беруть участь також і центри фізичної культури та спорту інвалідів. Прикладом суб’єкта даної групи можна назвати Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт», який можна визначити як спеціалізований державний заклад, що підпорядкований Національному комітету спорту інвалідів України та Державній службі молоді та спорту України. Він забезпечує створення належних умов для реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту інвалідів, вживає всіх заходів з організації фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності інвалідів, а також спорту вищих досягнень, фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів [295].

Постановою Кабінету Міністрів України № 766 від 20 липня 2011 року «Деякі питання центрів з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт» визначено структуру Українського центру з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт». Так, до сфери його компетенції віднесено:

- регіональні та місцеві центри фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт»;

- дитячо-юнацькі спортивні школи для інвалідів;

- спеціалізовані дитячо-юнацькі школи для інвалідів паралімпійського та дефлімпійського резерву;

- національну команду з видів спорту осіб із обмеженими фізичними можливостями.

До основних завдань центрів з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт» слід віднести :

- створення належних умов для реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту інвалідів;

- здійснення заходів з організації фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності інвалідів, у тому числі щодо спорту вищих досягнень, фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів;

- підготовку і забезпечення разом з Комітетом та спортивними федераціями інвалідів, які є членами Міжнародного паралімпійського комітету і Міжнародного спортивного комітету глухих, участі національних збірних команд з видів спорту інвалідів у Паралімпійських і Дефлімпійських іграх, інших міжнародних змаганнях;

- розроблення в межах своїх повноважень пропозицій щодо формування державної політики у сфері фізичної культури і спорту інвалідів, пропозицій до проектів нормативно-правових актів з питань розвитку фізичної культури і спорту;

- підготовку та забезпечення участі в Паралімпійських, Дефлімпійських та Глобальних іграх, чемпіонатах світу та Європи національних збірних команд з видів спорту інвалідів, створення і забезпечення розвитку системи реабілітації інвалідів різних нозологій з використанням засобів фізичної культури і спорту;

- організацію та проведення спортивної та фізкультурно-реабілітаційної роботи серед інвалідів, координацію відповідної роботи в регіонах тощо [295].

В адміністративно-спортивних відносинах беруть участь також і громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту. Основними завданнями їх діяльності є:

- забезпечення розвитку спорту ветеранів та сприяння соціальному захисту ветеранів фізичної культури і спорту;

- залучення ветеранів спорту до фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності;

- організація і проведення спортивних змагань серед ветеранів фізичної культури і спорту;

- забезпечення участі ветеранів фізичної культури і спорту у відповідних міжнародних спортивних змаганнях.

Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту діють на підставі статуту. Створення всеукраїнської громадської організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту здійснюється шляхом проведення конкурсу в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України [296].

Окремої уваги заслуговує такий учасник адміністративно-спортивних відносин як Національний олімпійський комітет України. Згідно зі ст. 23 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» Національний олімпійський комітет України − громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, основним завданням якої є забезпечення розвитку олімпійського руху в Україні як складової частини міжнародного олімпійського руху. Конкретизація правового статусу Національного олімпійського комітету України знайшла закріплення у його статуті, де зазначено, що останній є неприбутковою всеукраїнською громадською організацією з необмеженим часом дії, яка діє згідно з Конституцією України, Олімпійською хартією [297] та чинним законодавством України. Основним завданням Національного олімпійського комітету України є сприяння розвитку олімпійського руху в Україні, що передбачає:

- пропаганду та впровадження відповідних принципів та ідеалів у сферу фізичної культури та спорту;

- сприяння розвитку фізичної культури і спорту;

- зміцнення міжнародного спортивного співробітництва;

- участь в Олімпійських іграх та інших міжнародних спортивних заходах, що проводяться Міжнародним та Європейським олімпійськими комітетами;

- виконання інших завдань і заходів, передбачених статутом Національного олімпійського комітету України, відповідно до Олімпійської хартії.

Суб’єктами адміністративно-спортивних відносин є також і спортивні федерації (асоціації, спілки, об’єднання тощо) – громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості. Їх основні завдання:

- забезпечення інтересів членів відповідних спортивних федерацій у сфері спорту, в тому числі сприяння захисту їх соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших інтересів;

- сприяння розвитку відповідного виду (видів) спорту шляхом участі у розробленні та виконанні відповідних програм;

- залучення різних груп населення до фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності;

- сприяння підготовці спортсменів національних збірних команд та забезпечення їх участі в офіційних міжнародних спортивних змаганнях;

- організація та проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів;

- участь у здійсненні кадрового забезпечення розвитку відповідного виду (видів) спорту; сприяння розвитку міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури і спорту.

Публічним визнанням престижу спортивної федерації на загальнонаціональному рівні є надання їй статусу національної, що здійснюється згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 22 від 18 січня 2012 року «Про затвердження Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу» [298]. Принагідно зазначимо, що статус національної надається лише одній спортивній федерації з відповідного виду спорту.

Отже, як випливає з викладеного, система суб’єктів адміністративно-спортивних відносин формується та функціонує щонайменше на двох рівнях: публічному та приватному. На публічному рівні суб’єктами названого виду правовідносин виступають суб’єкти публічної адміністрації, представлені органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. В окремих випадках до реалізації публічних завдань у названій сфері можуть залучатися також і юридичні особи приватного права, які у такому разі набувають статусу суб’єкта делегованих повноважень. Разом з цим відзначимо, що порядок (процедури) делегування повноважень органами публічної влади приватним особам наразі чинним законодавством не визначено, що, на наш погляд, негативно позначається на ефективності виконання таких повноважень. Тому доречною є розробка та прийняття на рівні центрального органу виконавчої влади, відповідального за реалізацію державної політики у галузі фізичної культури та спорту, Положення про процедури залучення громадськості до виконання публічних завдань у сфері фізичної культури та спорту. Такий крок, на наш погляд, надав би існуючим нині відносинам більшої юридичної визначеності, дозволив би не тільки уніфікувати відповідні процедури, але й зробити зазначену діяльність більш прозорою та відкритою.

Що стосується приватного рівня, то тут суб’єктами адміністративно-спортивних відносин доволі часто виступають різноманітні громадські об’єднання, а також приватні особи, які реалізують власні інтереси у галузі фізичної культури та спорту. Аналіз нормативних актів у цій сфері засвідчив потребу в удосконаленні правового статусу названих суб’єктів, зокрема через уніфікацію відповідних норм права. Йдеться про те, що на нормативному рівні має бути чітко визначено не лише загальний перелік можливих суб’єктів адміністративно-спортивних відносин, але й зрівняно останніх в їх можливостях (правах) у названій сфері. Це може бути досягнуто шляхом закріплення відповідних положень у Адміністративно-спортивному кодексі України.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка