Запорізький національний університет


Права та обов’язки учасників адміністративно-спортивних правовідносин



Сторінка7/11
Дата конвертації23.10.2016
Розмір2.64 Mb.
#399
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

2.3. Права та обов’язки учасників адміністративно-спортивних правовідносин

Однією з визначальних умов участі суб’єктів права у адміністративно-спортивних правовідносинах є наявність у них правосуб’єктності – одного з головних елементів правового статусу особи. Правосуб’єктність визначають як здатність особи бути носієм суб’єктивних прав та обов’язків, що передбачені нормами права у сфері спорту. На основі аналізу низки наукових праць вітчизняних та зарубіжних вчених-адміністративістів [299, с. 247–252; 300; 301] є підстави стверджувати, що правосуб’єктність може набувати галузевих ознак. Саме тому у літературі йде мова про адміністративну правосуб’єктність, кримінальну правосуб’єктність та ін. Тож одна з головних умов участі суб’єктів адміністративно-спортивного права у відповідних правовідносинах – це наявність у них адміністративно-спортивної правосуб’єктності, елементами якої є права та обов’язки відповідних суб’єктів.

Учасниками адміністративно-спортивних правовідносин, як вже зазначалося вище, є, з одного боку, публічна адміністрація та у певних випадках суб’єкти делегованих повноважень, а з іншого, – юридичні особи публічного та приватного права, а також окремі фізичні особи. З огляду на різноманітність учасників адміністративно-спортивних правовідносин, у межах даного дисертаційного дослідження складно аналізувати права та обов’язки кожного з них у сфері фізичної культури та спорту, тому ми проведемо їх узагальнене вивчення. Але перш ніж перейти до безпосереднього вирішення завдання даного підрозділу дисертаційного дослідження зазначимо, що оскільки адміністративно-спортивні правовідносини будуються здебільшого за принципом влади та підпорядкування, їх учасники володіють різним правовим статусом, доцільно здійснити окремий розгляд прав і обов’язків публічної адміністрації та суб’єктів делегованих повноважень як учасників адміністративно-спортивних відносин, і прав та обов’язків приватних (юридичних та фізичних) осіб, які виступають контрагентами перших у названих правовідносинах.

Вивчаючи права та обов’язки суб’єктів публічної адміністрації в адміністративно-спортивних відносинах, не можна не звернути увагу на питання їх формування або, інакше кажучи, причини (підстави) наділення суб’єктів публічної адміністрації певними правами та обов’язками. На наш погляд, тут простежується доволі тісний зв’язок між правами та обов’язками суб’єктів публічної адміністрації та метою їх діяльності, а також покладеними на них функціями. Адже саме мета та функції дають необхідне змістовне наповнення, підґрунтя для виокремлення, встановлення та закріплення конкретних прав та обов’язків суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин.

Цілком слушними з цього приводу виглядають слова С. М. Алфьорова, який пише, що головна мета діяльності виконавчої влади та місцевого самоврядування загалом, та, додамо, у сфері фізичної культури та спорту зокрема, зумовлена її соціальним призначенням і особливим становищем у системі розподілу влад. Вона полягає у якісному виконанні покладених завдань та функцій державного управління у вказаній сфері. Автор справедливо зауважує, що функції виконавчої влади визначаються цілями і функціями державного управління у різних сферах, а сутність функцій виконавчої влади виявляється при аналізі її результатів, які досягаються у процесі здійснення цієї ж влади [302, с. 247–248].

Зазначимо, що у науковій літературі все ще продовжуються дискусії щодо сутності категорії «функції органів виконавчої влади» [303, с. 189–190]. Найчастіше під функцією розуміється виконання, здійснення чого-небудь [304], що, на нашу думку, досить чітко відображає зміст названої категорії. Підтвердження цьому можна знайти на рівні нормативних актів, де функція визначається як діяльність, пов’язана з отриманням чітко визначеного кінцевого результату, який прямо відображає досягнення цілей та завдань органу виконавчої влади [305].

Поряд з нормативним визначенням категорії «функція» у літературі існують також і авторські підходи до її тлумачення. Так, Д. М. Овсянко зазначає, що функції органів виконавчої влади – виконувати закони і слідкувати за їх виконанням, що відображається у назві цих органів [306, с. 10]. У такий спосіб учений узагальнено визначає сутність функцій органів виконавчої влади, пояснюючи напрямок їх діяльності як будь-яку діяльність органів державної влади, відмінну від діяльності органів законодавчої або органів судової влади держави [307, с. 105]. Інші автори функцію органу виконавчої влади визначають як узагальнюючу характеристику призначення й скерованості дій органу виконавчої влади, спрямованих на досягнення об’єктивно обумовлених цілей та завдань державного управління [307, с. 106].

Отже, більшість вчених схиляється до тези, що під функціями органів виконавчої влади слід розуміти основні напрями їх діяльності, у яких відображено їх сутність та призначення у державному механізмі.

Відзначимо, що функції органів виконавчої влади доволі часто об’єднують (змішують) з функціями державного управління, розуміючи під останніми самостійні та однорідні складові частини процесу державної управлінської діяльності, в основу якої покладено цільову спрямованість, яка реалізується відповідними органами державної влади у порядку, визначеному законодавством, з метою виконання функцій держави [308]. Схожу думку висловлює і Л. В. Коваль, зазначаючи, що функції державного управління це відокремлена частина державно-управлінської діяльності, якій властива певна єдність змісту і яка здійснюється на основі закону спеціально створеними органами виконавчої влади, специфічними методами для проведення у життя завдань державного управління [309, с. 26–27].

Одразу зазначимо, що така позиція нам не здається обґрунтованою. Головна проблема у даному разі полягає у тому, що відбувається об’єднання двох принципово відмінних категорій – «орган виконавчої влади» та «державне управління». Безумовно, між ними є доволі міцні зв’язки, проте вести мову про їх збіг не можна. Подібний підхід, на наш погляд, заснований на радянській концепції державного управління, коли державне управління одночасно розглядалося і у функціональному, і в організаційному аспекті, тобто відбувалося об’єднання певної діяльності із суб’єктами її здійснення. У сучасних умовах таке об’єднання є неможливим, тому слід окремо розглядати органи виконавчої влади і окремо – державне управління. На наш погляд, державне управління є формою функціонування органів виконавчої влади. Інакше кажучи, органи виконавчої влади діють у формі державного управління, тож функції органів виконавчої влади являють собою, власне, напрямки реалізації державного управління.

У науковій літературі доведено, що правильне розуміння функцій органу виконавчої влади:

- створює можливості для чітко відмежування їх від меж повноважень та способу дії органу виконавчої влади і його посадових осіб;

- спрямовує орган виконавчої влади керуватися у своїй державно-
владній діяльності повноваженнями, а не загальною та доволі абстрактною
функцією;

- створює умови для ефективної діяльності органу виконавчої влади у дусі виконання завдань і цілей, що були перед ним поставлені [307, с. 106].

У ракурсі розмови про функції суб’єктів публічної влади варто наголосити на тому, що останні (функції) не є сталою категорією. Вони мають тенденцію як до якісних, так і кількісних змін, які викликаються до життя різними чинниками (зміною темпів економічного розвитку, адаптацією національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, зміною системи органів виконавчої влади тощо). Власне, цим і пояснюється намагання держави в особі уповноважених органів час від часу переглядати перелік та зміст функцій, які покладаються на органи виконавчої влади. Зазначені тенденції знайшли відображення, зокрема, у наказі Головного управління державної служби від 30 березня 2010 р. № 84 «Про затвердження Порядку проведення функціонального обстеження органів виконавчої влади» [310], відповідно до якого відбувається процедура проведення постійного аналізу відповідності завдань і функцій органів виконавчої влади чинному законодавству, а також відповідності внутрішньої структури органів виконавчої влади покладеним на них завданням і функціям з метою усунення з практики їх діяльності внутрішніх суперечностей, дублюючих функцій та функцій, що не належать до сфери їх повноважень. Зазначені процедури, на наш погляд, є у повній мірі обґрунтованими, оскільки вони дозволяють не тільки зробити функціонування органів виконавчої влади більш ефективним (за рахунок вивільнення їх від виконання невластивих їм функцій, виключення випадків дублювання функцій), але і скорити видатки на відповідних суб’єктів, адже оптимізація функцій неодмінно призводить до скорочення штату публічних службовців.

Більшість вітчизняних авторів ведуть мову про функції органів виконавчої влади, залишаючи поза увагою аналіз функцій інших суб’єктів, які також беруть участь у реалізації управлінської діяльності, наприклад органів місцевого самоврядування. Хоча ми не бачимо принципової різниці між функціями органів виконавчої влади та функціями органів місцевого самоврядування. Вони можуть відрізнятися лише територіальними межами їх реалізації, а також тим, що окремі функції, наприклад, функція боротьби з правопорушеннями, може бути реалізована лише органами виконавчої влади. З огляду на це, а також враховуючи спільну участь органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у реалізації управління, доцільніше було б вести мову про функції суб’єктів публічної адміністрації, виділяючи у змісті останніх, у разі потреби, функції органів виконавчої влади та функції органів місцевого самоврядування.

Принциповим є також і питання про виокремлення окремих видів функцій, які зараз виконуються суб’єктами публічної адміністрації. Сучасні автори до цього підходять з різних позицій. Доволі часто на сторінках наукової літератури, з огляду на проведений аналіз нормативних актів, які регулюють діяльність суб’єктів публічної адміністрації, формулюється узагальнений перелік названих функцій, у змісті якого виділяються:

- виконавча та правозастосовча функція, тобто функція виконання законів і юридичної кваліфікації певних дій;

- правозахисна функція, тобто функція у підґрунтя якої покладено захист законних інтересів, прав та свобод громадян;

- соціально-економічна функція, пов’язана із створенням умов для розвитку соціального та культурного управління, забезпеченням нормальних умов життя як суспільства у цілому, так і окремих громадян зокрема;

- функція забезпечення законності і дотримання конституційного ладу та порядку у державі;

- регулятивна функція, у межах якої здійснюється керівництво, контроль, координація, планування, облік, прогнозування у державі;

- нормотворча функція, у межах якої суб’єкти публічної адміністрації видають підзаконні нормативні акти;

- охоронна (юрисдикційна) функція, яка передбачає застосування суб’єктами публічної адміністрації заходів державного примусу до юридичних та фізичних осіб у випадках та межах, встановлених чинним законодавством [302, с. 248–249].

Інші автори підходять до цього питання дещо по-іншому, виділяючи такі функції суб’єктів публічної адміністрації: основні та допоміжні (інстру­ментальні); основні, регулятивні й допоміжні; загальні, спеціальні та до­поміжні (обслуговуючі); внутрішні й зовнішні, загальні й специфічні; стра­тегічні й оперативні; об’єктні й технологічні; загальнокерівні, регу­лятивні, рахунково-аналітичні, організаційно-координаційні, контрольні функції [307, с. 108; 311, с. 8–9].

Досить ґрунтовно до питання класифікації функцій суб’єктів публічної адміністрації (суб’єктів державного управління) підійшов свого часу В. Б. Авер’янов, запропонувавши поділяти всі існуючі функції на групи, які спрямовані на забезпечення:

- цілепокладаючою інформацією керованих об’єктів – функції прогнозування, планування тощо;

- необхідними для їх нормальної діяльності та розвитку ресурсами – фінансування, матеріально-технічне забезпечення, стимулювання, кадрове забезпечення та ін.;

- впорядкованості, узгодженості в їхній діяльності – керівництво, координація, організація, регулювання, контроль та інше;

- зусиль щодо первісного формування та наступного удосконалення керованих об’єктів в органічному поєднанні з такими самими заходами керівних суб’єктів – організаційне проектування, організаційний розвиток тощо [312, с. 13].

К. С. Бєльський відзначав два рівні функцій органів виконавчої влади. До першого рівня функцій виконавчої влади, «які мають глобальне значення для життя суспільства і виникають із субстанційної природи цієї влади», він відносить:

- охорону громадського порядку і забезпечення національної (державної) безпеки;

- регулятивно-управлінську функцію, яка охоплює керівництво економікою, фінансами, культурою, освітою, охороною здоров’я, обороною, внутрішніми та зовнішніми справами держави;

- забезпечення прав і свобод громадян.

До другого рівня функцій виконавчої влади, які мають допоміжний (інструментальний) характер, вчений зараховує:

- нормотворчість;

- оперативно-виконавчу функцію;

- юрисдикційну функцію [313].

У свою чергу В. М. Комарницький говорить про функції глобального рівня, тобто такі, що мають основоположне значення для життя суспільства (а саме регулятивно-управлінська функція), та допоміжного (інструментального) рівня чи характеру – нормотворча, оперативно-виконавча функції тощо [314].

Висловлюючи власне ставлення до наведених вище класифікацій функцій суб’єктів публічної адміністрації, зазначимо наступне. Доволі часто автори не проводять розмежування між так званими зовнішніми та внутрішніми функціями суб’єктів публічної адміністрації, розглядаючи їх у межах однієї класифікаційної групи. Проте такий підхід є невиправданим з огляду на особливості та специфіку названих напрямків діяльності суб’єктів публічної адміністрації. Так, наприклад, не можна об’єднувати діяльність суб’єкта публічної адміністрації, пов’язану з наданням громадянину адміністративної послуги, з діяльністю того ж самого суб’єкта, пов’язаною з його матеріально-технічним забезпеченням. Різниця між названими видами (напрямками) діяльності суб’єкта публічної адміністрації полягає у тому, що у першому випадку вона відбувається за участю приватних осіб, тоді як у другому, – обмежується внутрішніми питаннями функціонування цього суб’єкта. З огляду на це, стає зрозумілою відмінність як у суб’єктному складі учасників відповідних правовідносин, так і у їх правовому регулюванні. Розмежовувати названі напрямки діяльності суб’єктів публічної адміністрації необхідно також і з огляду на положення Конституції України, в якій зазначено (ч. 2 ст. 3), що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Інакше кажучи, основними (визначальними) функціями суб’єктів публічної адміністрації є ті, у межах яких відбувається забезпечення і реалізація прав, свобод та законних інтересів приватних осіб, тому вони мають бути відмежовані від внутрішньоорганізаційних функцій.

Необхідність розподілу зовнішніх (основних) та внутрішніх (допоміжних) функцій суб’єктів публічної адміністрації викликається також і тим, що права та обов’язки останніх формуються саме через призму зовнішніх (основних) функцій. Цей висновок випливає із загальної мети функціонування суб’єктів публічної адміністрації, яка, як відомо, полягає у задоволенні публічних інтересів, тобто тих інтересів, які виходять за межі внутрішніх питань відповідних суб’єктів. У протилежному випадку суб’єкти публічної адміністрації нічим не відрізнялися б від юридичних осіб приватного права, функціонування яких спрямовується здебільшого на задоволення приватних інтересів.

Крім того, необхідним вбачаємо проведення розмежування також і між стратегічними та тактичними (повсякденними) функціями суб’єктів публічної адміністрації. Адже на підставі стратегічних функцій відбувається формування (створення) того або іншого суб’єкта публічної адміністрації, тоді як тактичні (повсякденні) функції визначають напрямки його подальшого функціонування. Стратегічні функції суб’єктів публічної адміністрації, на наш погляд, співпадають з функціями виконавчої влади, які, у свою чергу, походять від функцій держави. Так, аналізуючи функцію підтримання та розвитку у державі фізичної культури та спорту, ми маємо визнати її, з одного боку, функцією виконавчої влади, а з іншого, – стратегічною функцією суб’єкта публічної адміністрації, утвореного для її реалізації. Такими суб’єктами сьогодні є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та Державна служба молоді та спорту. Що ж до тактичних (повсякденних) функцій названих суб’єктів у сфері фізичної культури та спорту, то до їх кола можна віднести наступні:

- забезпечення розвитку освітнього, наукового, інноваційного, інформаційного потенціалу України, інтелектуальної власності, видів спорту та фізичного виховання різних груп населення;

- встановлення порядку атестації спортивних тренерів та суддів;

- визначення системи спортивних відзнак і нагород, нормативів матеріально-технічного та кадрового забезпечення сфери фізичної культури і спорту;

- визначення порядку визнання видів спорту в Україні, включення їх до відповідного реєстру та порядок його ведення;

- розроблення порядку атестації спортивних тренерів і спортивних суддів, а також визнання видів спорту в Україні;

- надання спортивній федерації статусу національної;

- здійснення заходів з формування та утримання в установленому порядку штатних команд національних збірних команд України з олімпійських та неолімпійських видів спорту і штатної збірної команди України серед спортсменів-інвалідів, здійснення на конкурсній основі добору тренерських кадрів таких команд тощо.

Подібні функції виконуються також і іншими суб’єктами публічної адміністрації, з тією лише особливістю, що останні зовсім не у всіх випадках складають основний напрямок їх функціонування.

Отже, повертаючись до питання класифікації функцій суб’єктів публічної адміністрації зазначимо, що групуванню, на наш погляд, мають бути піддані лише зовнішні тактичні (повсякденні) функції, оскільки саме у межах реалізації останніх і відбувається виникнення, зміна та припинення адміністративно-спортивних правовідносин. З урахуванням раніше зроблених висновків пропонуємо названі функції поділити на: нормотворчі; публічно-сервісні та примусові.

Доцільність саме такої класифікації функцій суб’єктів публічної адміністрації, поміж іншим, випливає також і з сучасних уявлень про сутність публічної адміністрації та її діяльність, яка може носити нормативно встановлювальний та правозастосовний характер, у змісті останнього з яких виділяються заявні (публічно-сервісні) та втручальні (примусові) елементи [45, с. 24]. Інших напрямків діяльності публічної адміністрації не існує, а отже, не може існувати і інших функцій, які покладаються на останню.

Нормотворча функція суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних відносинах, спрямована на конкретизацію положень законодавчих актів з питань фізичної культури та спорту. Видання нормативних актів суб’єктами публічної адміністрації, з огляду на швидку зміну суспільних відносин, зокрема й у сфері фізичної культури та спорту, є необхідною передумовою належної та ефективної реалізації прав, свобод та законних інтересів приватних осіб. У межах реалізації суб’єктами публічної адміністрації публічно-сервісної функції останні надають сприяння (допомогу) юридичним та фізичним особам щодо реалізації їх прав, свобод та законних інтересів у сфері фізичної культури та спорту. У той же час реалізація примусової функції, у межах якої окремо варто виділити юрисдикційну підфункцію, пов’язується зі здійсненням правоохоронних (контрольних) заходів, які мають на меті попередження, припинення порушень встановлених правил (стандартів) у галузі фізичної культури та спорту, а також притягнення винних осіб до відповідальності.

Для реалізації названих функцій суб’єкти публічної адміністрації наділяються повноваженнями або компетенцією, тобто певним колом прав та обов’язків [84, с. 247], закріплених в адміністративно-спортивних нормах. Ці права та обов’язки є похідними від прав та обов’язків, визначених у нормах адміністративного права, відтак вони володіють усіма ознаками останніх. Так, аналізуючи права учасників адміністративно-правових відносин, науковці наголошують на тому, що останні є суб’єктивними правами, які, на їх погляд, характеризуються наступним:

- суб’єктивні права – це можливість певної поведінки;

- ця можливість надана особі, яка володіє адміністративною правоздатністю і адміністративною дієздатністю;

- ця можливість надана з метою задоволення інтересів суб’єкта у сфері публічного управління і розв’язання завдань, що стоять перед ним;

- поведінка суб’єкта реалізується в адміністративних правовідноси­нах;



- поведінка суб’єкта нормативно обмежена; порушення цих меж (міри можливої поведінки) є зловживання правом;

- ці права існують тільки у зв’язку з наявністю відповідних юридичних обов’язків з боку іншого учасника правовідносин і без виконання цих обов’язків не можуть бути реалізовані;

- реалізація прав гарантується державним примусом щодо носія кореспондуючого обов’язку;

- ці права мають юридичну природу, оскільки передбачені адміністративно-правовими нормами і гарантуються державою [307, с. 114].

Протилежністю суб’єктивних прав у сфері публічного управ­ління називаються суб’єктивні юридичні обов’язки – покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах, їх реаліза­ція забезпечена можливістю застосування державного примусу або засу­дження. Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки у сфері публічного уп­равління, як стверджують науковці, характеризуються наступними рисами:

- такі обов’язки є необхідною, належною поведінкою;

- вони можуть покладатися тільки на праводієздатну особу;

- вони покладаються в інтересах інших осіб;

- такі обов’язки реалізуються у адміністративних правовідносинах;

- вони не можуть існувати поза зв’язками із суб’єктивними правами інших учасників правовідносин у сфері публічного управління;

- реалізація таких обов’язків забезпечується державним примусом або засудженням;

- мають нормативно встановлені межі;

- мають юридичну природу, оскільки закріплені адміністратив­но-правовими нормами і гарантуються державою [307, с. 114].

Названі ознаки суб’єктивних прав та обов’язків учасників адміністративно-правових відносин дозволяють отримати доволі повне уявлення про їх особливості. Однак, слід підтримати висловлену у літературі думку, що ці ознаки не може бути одночасно поширено як на права та обов’язки суб’єктів публічної адміністрації, так і на права та обов’язки приватних осіб, які є учасниками адміністративно-спортивних відносин, оскільки між ними є суттєві відмінності, на які, однак, нечасто звертається увага у літературі. Йдеться про те, що між правами та обов’язками суб’єкта публічної адміністрації доволі складно побачити відмінності, адже певне право суб’єкта публічної адміністрації одночасно є і його обов’язком [315, с. 230]. З огляду на це, права та обов’язки суб’єктів публічної адміністрації обмежуються у межах однієї категорії, якою є «правообов’язки» [246, с. 87]. Проте, з огляду на термінологію, яка вживається у чинних нормативних актах, більш вдалим поняттям, за допомогою якого можна об’єднати права та обов’язки суб’єктів публічної адміністрації, виглядає категорія «повноваження». До речі, саме цей термін вживається і у Законі України «Про фізичну культуру та спорт», ст. 6 якого визначає повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту, та інших центральних органів виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту.

Отже, права та обов’язки (повноваження) суб’єктів публічної адміністрації є похідними від покладених на них функцій, тому їх можна згрупувати відповідно до окреслених вище функцій.

Першу групу повноважень становлять ті, що дозволяють суб’єктам публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних відносинах, видавати підзаконні нормативні акти з питань, віднесених до їх компетенції. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про фізичну культуру та спорт центральний орган виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту в межах своїх повноважень здійснює аналітичну діяльність у сфері фізичної культури і спорту, визначає тенденції розвитку, узагальнює вітчизняний та іноземний досвід, розробляє проекти програм розвитку фізичної культури і спорту; видає нормативно-правові акти у сфері фізичної культури і спорту; забезпечує реалізацію програм розвитку фізичної культури і спорту в Україні. Подібними повноваженнями наділені також і інші суб’єкти публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах.

Принагідно зазначимо, що підзаконні нормативно-правові акти, які приймаються суб’єктами публічної адміністрації, є важливим та ефективним регулятором відповідних відносин, тому має бути забезпечена та гарантована їх законність. Слід унеможливити випадки, коли у формі підзаконного нормативного акта відбувається закріплення вузьких, однобоких управлінських рішень, спрямованих на захист суто відомчих інтересів. Приймаючи подібні нормативні акти, суб’єкти публічної адміністрації, як правило, виходять за межі наданої їм компетенції, суттєво обмежуючи при цьому права та законні інтереси приватних осіб [316, с. 141–148].

Наступну групу повноважень суб’єктів публічної адміністрації, які є учасниками адміністративно-спортивних відносин, складають ті, що спрямовані на реалізацію їх публічно-сервісних функцій, які, на наш погляд, мають складати серцевину діяльності названих суб’єктів. Саме через реалізацію публічно-сервісних повноважень відбувається втілення у життя конституційної формули про пріоритет прав і свобод людини у сфері публічного управління. На відміну від нормотворчих повноважень, публічно-сервісні повноваження здійснюються не на періодичній, а на постійній основі. Значно ширшим є також і коло суб’єктів, задіяних в їх реалізації. Аналіз нормативних актів, які закріплюють правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, дозволяє зробити висновок, що переважна більшість повноважень останніх може бути зарахована саме до цієї групи. Так, наприклад, суб’єкти публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, уповноважені:

- присвоювати спортивні звання («Заслужений тренер України»; «Заслужений майстер спорту України»; «Майстер спорту України міжнародного класу»; «Гросмейстер України»; «Майстер спорту України») і спортивні розряди («Кандидат у майстри спорту України»; I, II, III розряди; I, II, III юнацькі розряди);

- брати участь у формуванні та реалізації інвестиційної, антимонопольної, регуляторної політики у сфері спорту;

- організовувати відповідно до закону у встановленому порядку проведення державної спортивної лотереї;

- брати участь у підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації кадрів у сфері фізичної культури і спорту та визначенні пріоритетних напрямів наукових досліджень і проведенні науково-дослідної роботи у цій сфері;

- здійснювати інформаційно-пропагандистську роботу з питань фізичної культури і спорту, здорового способу життя;

- здійснювати відповідно до законодавства функції з управління об’єктами державної власності;

- організовувати та забезпечувати будівництво і реконструкцію спортивних споруд;

- взаємодіяти з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості;

- взаємодіяти з центральними органами виконавчої влади, іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування у сфері спорту тощо.

Окрему групу повноважень суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, складають примусові повноваження, засновані на нормах адміністративно-спортивного права. Зазначені примусові повноваження, з огляду на те, що названі вище суб’єкти публічної адміністрації принципово нічим не відрізняються від решти суб’єктів публічної адміністрації, правовий статус яких регулюється нормами адміністративного права, зводяться до тих, які складають зміст інституту адміністративного примусу. У даному випадку мова йде про повноваження на застосування заходів адміністративного попередження, заходів адміністративного припинення та заходів адміністративної відповідальності [120, с. 247–258]. Повноваження щодо застосування заходів адміністративної відповідальності утворюють зміст юрисдикційних повноважень суб’єктів публічної адміністрації.

Аналіз джерел адміністративно-спортивного права дозволяє зробити висновок, що суб’єкти публічної адміністрації уповноважені:

- позбавляти спортсменів та тренерів спортивних звань та стипендій;

- здійснювати контроль за якістю фізкультурно-спортивних послуг;

- здійснювати контроль за технічним станом та ефективним використанням спортивних споруд, центрів (баз) олімпійської, паралімпійської та дефлімпійської підготовки, додержанням екологічних вимог під час їх використання, норм та правил безпеки на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління Державної служби молоді та спорту України;

- проводити антидопінгову діяльність;

- застосовувати дисциплінарні заходи до спортсменів тощо.

Адміністративно-спортивні відносини, як вже було наголошено вище, виникають за обов’язкової участі у них суб’єкта публічної адміністрації. Іншим учасником таких відносин у переважній більшості випадків стає приватна особа, яка може бути представлена: юридичною особою публічного права; юридичною особою приватного права; фізичною особою.

Аналіз наукової літератури, присвяченої теорії правовідносин, а також теорії адміністративних правовідносин, показує, що часто автори наголошують на тому, що їх учасники зв’язані кореспондуючими правами та обов’язками. Так, наприклад, науковці пишуть, що правовідносини це різновид особливих ідеологічних відносин, які виникають у результаті впливу права на поведінку людей, являючи собою зв’язок прав однієї особи з кореспондуючими їм обов’язками іншої особи [317, с. 19; 3, с. 348; 318, с. 17–18]. Отже, можна зробити висновок, що будь-які правовідносини, відповідно, і адміністративно-спортивні, можуть виникати лише між тими учасниками, які пов’язані кореспондуючими правами та обов’язками. Але така теза не є загальновизнаною. Деякі автори стверджують, що не всякому суб’єктивному праву кореспондує обов’язок, що є і такі суб’єктивні права, які не є елементом правовідносин. З огляду на це, пропонується розрізняти два види правовідносин: правовідносини, у яких суб’єктивні права розкриваються через обов’язки, і правовідносини, в яких суб’єктивні права розкриваються через власні дії уповноваженої особи, які викликають виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків інших осіб. Як наслідок, робиться висновок, що «таким суб’єктивним правам» не відповідає нічий обов’язок [319, с. 47]. З критикою подібної позиції свого часу виступив Ю. К. Толстой, який писав, що будь-якому суб’єктивному праву насправді відповідає обов’язок, точно так, як не може бути обов’язку без кореспондуючого йому права. Ще більш неприйнятним він вважав твердження про існування таких правовідносин, у яких суб’єктивним правам не відповідають обов’язки [317, с. 34].

Отже, з викладеного стає очевидним, що учасники будь-яких правовідносин справді пов’язані кореспондуючими правами та обов’язками. Зрозуміло, що у даному разі не йдеться про те, що кількість обов’язків одного суб’єкта повністю співпадає з кількістю прав іншого і навпаки. Скоріше мається на увазі, що права одного суб’єкта у цілому мають узгоджуватися з обов’язками іншого. Так, наприклад, праву громадянина брати участь в управлінні державними справами, закріпленому у ст. 38 Конституції України, відповідає низка обов’язків суб’єктів публічної адміністрації (обов’язок забезпечити доступ громадян до публічної інформації; обов’язок відповідати на звернення громадян; обов’язок інформувати громадян про прийняті рішення тощо).

Разом з цим, відзначимо і те, що ступінь кореспондування прав та обов’язків учасників правовідносин буде різним залежно від юридичної природи правовідносин, яка, нагадаємо, може бути приватноправовою або публічно-правовою. Приватне право, а відповідно і приватноправові відносини, будучи заснованими на засадах диспозитивності, рівності сторін, свободі волевиявлення, на наш погляд, характеризуються, у порівнянні з публічно-правовими відносинами, значно меншим рівнем кореспондування прав та обов’язків. У той же час публічно-правові відносини, виникнення, зміна та припинення яких відбувається за участю осіб, які мають протилежні інтереси (представник держави – захищає публічні інтереси, тоді як громадянин зажди турбується про приватний інтерес), за будь-яких умов мають бути засновані на чітко узгоджених між собою кореспондуючих правах та обов’язках, які є засобом самообмеження та самозобов’язання насамперед публічної адміністрації щодо приватних осіб. У протилежному випадку діяльність публічної адміністрації буде набувати неправового характеру. Приклади подібного формату відносин влади та приватних осіб вже мали місце у вітчизняній історії, зокрема за часів Російської імперії. Характеризуючи тодішню адміністрацію, науковці писали, що поліцейська опіка над приватними особами за часів абсолютизму носить характер панування. Панській владі чужим було правове зобов’язання здійснювати цю владу не інакше, як тільки в інтересах підвладних. Знищивши перед собою усі перешкоди, влада у поліцейській державі отримала «природну схильність забувати власне суспільне призначення» [118, с. 35].

Спосіб виправлення описаного ставлення влади до громадян дореволюційні вчені вбачали у тому, що влада має узяти на себе зобов’язання турбуватися про блага громадян, а останнім, у свою чергу, мають бути гарантовані права на отримання певних послуг з боку її представників [118, с. 35]. На наш погляд, у даному випадку якраз і йдеться про кореспондуючі права та обов’язки публічної адміністрації та приватних осіб.

Отже, повноваженням суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, мають відповідати (кореспондуватися) права та обов’язки приватних осіб.

Приватні особи зараз наділені розгалуженою системою прав. Закріплені в Розділі 2 Конституції України права приватних осіб знаходять свою подальшу конкретизацію у галузевих законодавчих актах, що дозволяє вести мову про наявність, умовно кажучи, адміністративних, цивільних, екологічних тощо прав приватних осіб. Як окрему групу прав можна назвати також і права приватних осіб у галузі спорту («спортивні» права), основою яких є ч. 4 ст. 49, в якій закріплено обов’язок держави дбати про розвиток фізичної культури та спорту.

Права приватних осіб у сфері фізичної культури та спорту, будучи похідними від названих вище повноважень суб’єктів публічної адміністрації, можуть бути, як наслідок, поділені на три групи:

- права на участь у нормотворчій діяльності суб’єктів публічної адміністрації;

- права на отримання адміністративних послуг від суб’єктів публічної адміністрації;

- права, які випливають з участі приватних осіб у примусових провадженнях, ініційованих суб’єктами публічної адміністрації.

Разом з цим відзначимо, що аналіз чинних нормативних актів, які регламентують участь приватних осіб в адміністративно-спортивних правовідносинах, показує, що дотепер перелік прав приватних осіб у названій сфері сконструйовано не зовсім вдало. Так, наприклад, фактично в основному законодавчому акті з питань фізичної культури та спорту – у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» – є одна стаття (ст. 3), присвячена правам приватних осіб, де лише зазначено, що громадяни мають право займатися фізичною культурою і спортом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Інші права приватних осіб у сфері фізичної культури та спорту законом не встановлено.

З цього можна зробити єдино можливий висновок, який полягає у тому, що вітчизняний законодавець конструює нормативні акти з питань фізичної культури та спорту без врахування потреб (інтересів) приватних осіб. Інакше кажучи, у даній сфері продовжує панувати суто управлінський підхід у найгіршому розумінні цього слова, який характеризується слабкою розвиненістю елементів правового статусу приватних осіб. Способом виправлення подібної ситуації, на наш погляд, знову ж таки є Адміністративно-спортивний кодекс, в якому має бути у систематизованому вигляді закріплено повний перелік прав приватних осіб у сфері фізичної культури та спорту, причому конструювання прав повинне відбуватися окремо для кожної категорії приватних осіб, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах.

Поряд з правами приватні особи, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, мають також і обов’язки, які, на наш погляд, являють собою певні вимоги, які висуваються від імені держави до приватних осіб, та мають на меті спонукати останніх до найбільш доцільної (бажаної) з точки зору дотримання публічних інтересів поведінки (бездіяльності). Інакше кажучи, обов’язки є свого роду обмеженнями, які запроваджуються державою у сфері фізичної культури та спорту. Обов’язки приватних осіб можна охарактеризувати також і як правомірний засіб обмеження прав останніх, правовий спосіб втручання держави у сферу приватного. З огляду на це, ми схильні підтримати думку Є. В. Петрова, який висловлюється за необхідність максимально повного нормативного закріплення обов’язків приватних осіб, оскільки: а) нормативне закріплення обов’язків сприяє стабілізації правового статусу приватних осіб, робить їх більш впевненими у спілкуванні із суб’єктами публічної адміністрації; б) сприяє звуженню меж дискреційних повноважень суб’єктів публічної адміністрації; в) створює перепони для необґрунтованого та безпідставного притягнення приватних осіб до юридичної відповідальності [315, с. 243–244].

Доволі важливим кроком на шляху пізнання змісту обов’язків приватних осіб, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, є з’ясування їх видів. Як показало вивчення наукової літератури, вітчизняні автори у переважній більшості випадків пропонують виділяти абсолютні та відносні обов’язки приватних осіб. Так, на думку С. Г. Стеценка, абсолютні обов’язки покладаються на кожного і не залежать від конкретних обставин (дотримання законів, сплата податків тощо). Що ж до відносних обов’язків, то останні, як зазначає автор, виникають із правомірних дій, спрямованих на набуття прав і користування ними [121, с. 95]. Подібної точки зору дотримуються і інші автори [120, с. 67]. У цілому ми схильні підтримати дану позицію, проте, на наше переконання, назва другої класифікаційної групи обов’язків приватних осіб (відносні обов’язки) виглядає дещо некоректною. Категорія «відносні обов’язки» наштовхує на думку, що мова йде про обов’язки, які є відносно обов’язковими, тобто такими, які можуть або виконуватися, або не виконуватися. З огляду на це обов’язки приватних осіб пропонуємо поділяти на загальні та спеціальні. Загальні обов’язки є у рівній мірі однаковими для усіх приватних осіб, тоді як спеціальні випливають з особливостей правового статусу відповідної приватної особи або діяльності, якою вона займається. При цьому варто наголосити також і на необхідності окремого аналізу, з одного боку, загальних та спеціальних обов’язків юридичних осіб, а з іншого, – загальних та спеціальних обов’язків фізичних осіб. Зазначимо, що фізичні особи володіють доволі різними спеціальними обов’язками. Так, наприклад, зрозумілим є той факт, що обов’язки громадянина України, який не професійно займається спортом, будуть відрізнятися від обов’язків громадянина, який є членом олімпійської збірної України.

Аналіз нормативних актів, які регулюють адміністративно-спортивні правовідносини, доводить, що обов’язки приватних осіб, які реалізують власні інтереси у галузі фізичної культури та спорту, також як і їх права, не закріплено на належному рівні. Так, наприклад, у Законі України «Про фізичну культуру та спорт» не зафіксовано жодного обов’язку приватної особи, яка бере участь в адміністративно-спортивних відносинах. Про обов’язки приватних осіб згадується лише у спеціальних нормативних актах, які стосуються окремих категорій останніх. Так, скажімо, у наказі Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 07.04.2006 р. № 1088 «Про затвердження Положення про Єдину спортивну класифікацію України» [159] встановлено, що спортсмени зобов’язані: дотримуватись вимог чинного законодавства, Олімпійської, Паралімпійської Хартій, Правил та Положень міжнародного Дефлімпійського комітету та правил і регламенту змагань міжнародних федерацій та всеукраїнських громадських об’єднань з видів спорту, загальних положень спортивної етики у стосунках із суддями, обслуговуючим персоналом, іншими учасниками змагань, глядачами; вести і пропагувати особистим прикладом здоровий спосіб життя; дотримуватись антидопінгових правил.



Проте такий вибірковий підхід до формулювання насамперед спеціальних обов’язків приватних осіб у галузі фізичної культури та спорту, на наш погляд, слід змінити. Кожен нормативний акт, що регулює правовідносини, які складаються у галузі фізичної культури та спорту, повинен містити чіткий перелік обов’язків учасників таких відносин. Цього можна досягти у Адміністративно-спортивному кодексі України.

Роблячи загальний висновок, зазначимо, що учасники адміністративно-спортивних правовідносин зараз володіють широким переліком кореспондуючих прав та обов’язків, які є необхідною умовою їх участі у названих правовідносинах. Разом з цим, як показало проведене дослідження, зазначені права та обов’язки все ще належним чином не вивчені і не закріплені на рівні нормативних актів. Такий стан справ викликає насамперед у приватних осіб, які беруть участь в адміністративно-спортивних відносинах, відчуття невпевненості у своїх можливостях, робить їх психологічно залежними від суб’єктів публічної адміністрації. Зрозуміло, що це негативно позначається як на законності, так і на ефективності дій та рішень суб’єктів публічної адміністрації, покликаних розроблювати та реалізовувати державну політику у галузі фізичної культури та спорту. З огляду на це актуальною видається систематизація адміністративно-спортивного законодавства з метою об’єднання у межах одного нормативного акта всіх прав та обов’язків учасників адміністративно-спортивних правовідносин.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка