Збірка п’ята 2014 ббк № Українська хвиля. Літературно-мистецький альманах



Сторінка1/8
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.76 Mb.
#65270
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8
Українська хвиля

Літературно-мистецький альманах

Збірка п’ята

2014
ББК №


Українська хвиля. Літературно-мистецький альманах.

Автори та упорядник альманаху «Українська хвиля» дякують небайдужим до українського слова людям за матеріальну підтримку: Глухівській міській раді, Голові ТОВ «Велетень» Вайло Н.О., депутату Сумської обласної ради Лисенку В.І., депутату міської ради Московченку В.В., директору ПАТ «Глухівський хлібокомбінат» Гребенику О.Г., підприємцям: Харитонову А.Є., Макаренку О.Г., Шутко Ф.А., Федорченку О.Ф.


Упорядник : Товстуха Петро Володимирович.

Альманах «Українська хвиля» містить праці талановитих літераторів Сумщини та гостей з нашої столиці. Завдяки цій збірці можна насолоджуватися поезією та прозовими творами, ознайомитися з науково-дослідними працями та відпочити читаючи дотепну сатиру та гумор.

Книга розрахована на широке коло читачів.


ISBN © П.В.Товстуха

Тарас Григорович Шевченко
Іржавець

(уривок)
…Розказали кобзарі нам

Про войни і чвари,



Про тяжкеє лихоліття…

Про лютії кари,

Що ляхи нам завдавали, –

Про все розказали.

Що ж діялось по шведчині!

То й вони злякались!

Оніміли з переляку,

Сліпі небораки.

Отак її воєводи,

Петрови собаки,

Рвали, гризли… І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будувати.

Як плакала за дітками

Старенькая мати.

Як діточки на Орелі

Лінію копали

І як у тій Фінляндії

В снігу пропадали.

Чули, чули запорожці

З далекого Криму,

Що конає Гетьманщина,

Неповинно гине.

Чули, чули небожата,

Чули, та мовчали.

Бо й їм добре на чужині

Мурзи завдавали.

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала матер божа

Сльозами святими.

Заплакала милосерда,

Неначе за сином.

І бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Вернулися запорожці,

Принесли з собою

В Гетьманщину той чудовний

Образ пресвятої.

Поставили в Іржавиці

В мурованім храмі.

Отам вона й досі плаче

Та за козаками…



Шановні українці!
Возвеличу

Малих отих рабів німих

Я на сторожі коло них

Поставлю слово…

Т. Г. Шевченко
Глухівське літературно-мистецьке об’єднання «Українська хвиля» пропонує вам п’яту збірку творів як членів об’єднання, так і симпатиків нашого міста – північно-східного форпосту української культури. Глухівська творча інтелігенція, яка згуртувалася навколо члена Національної спілки письменників України Петра Товстухи, отримала душевну підтримку від Героя України, народної артистки СРСР та народної артистки України Ади Роговцевої, народного артиста України Володимира Бурого, члена Національної спілки письменників України Гриця Гайового, Григорія Єлишевича та Леоніда Ілляшенка.

П’ята збірка «Українська хвиля» присвячена 200-річчю з дня народження геніального сина України – Тараса Григоровича Шевченка.

Бажаю авторам збірки творчого натхнення, стійкості в боротьбі за процвітання й демократію в нашій рідній Україні.
Л.Й.Мигаль, старший викладач

Глухівського педінституту

П Е Р Е Д М О В А
Всесвіт завжди допомагає

нам здійснити наші мрії,

якими б безглуздими вони

не були. Бо це наші мрії,

і тільки нам відомо, чого

варто виміряти їх. Коли ти

бажаєш чогось дуже сильно,

весь Всесвіт допомагає тобі

досягти цього.

Пауло Коельйо
Голос мрії

Народжена нами мрія – дивовижне створіння. Вона має чудові очі, що завжди в режимі макрозйомки дивляться світ, уловлюють найтендітніші мережива в наших душах. Очі мрії дивляться крізь час, набагато років уперед: за роки-кілометри щастя, наївно (й часто фатально) не рахуючись з відстанню до нього.

Мрія має пальці піаніста і грає в таких високих діапазонах серця, що воно щемить. Так грає тільки німий музикант. Музика твого серця стає мовою мрії. Ми сліпо закохуємось, а вона, забуваючи, що ти – всього-на-всього людина, стає безжально вимогливою.

Бог дає мрії пальці, щоб грало серце; далекозорі очі, щоб роздивитися щастя майбутнього; але закороткі руки, щоб важко було до нього дотягнутися. Ти, ламаючи всі закони природи, шукаєш для мрії найнеобхідніше – шукаєш для неї голос. Мрія не хоче мовчати, й коли десь в глибинах душі ти чуєш її музику – народжується поезія. Твоєю творчістю мрія розповідає про тих, ким не надихаєшся; тих, кого поруч не вистачає; тих, в кому відчуваєш потребу, але кого неможливо повернути.

Мрія вказує на деталі, які не помічають інші, яким радієш, і які доводять до відчаю. І про головне: про те, що, врешті-решт, рятує і вас, і вашу мрію; про те, до чого не дістають ваші закороткі, одні на двох (спільні!) руки. І вас чують, вашим рукам допомагають дотягнутися до щастя. Так допомогли Тарасу Шевченку.

Минуло 200 років, як почули голос мрії Великого Кобзаря. Спасибі, що вона змусила поета говорити за себе. Нехай ця книга стане маленьким пам’ятником голосу Тараса Шевченка, голосу всеперемагаючої мрії. Її частинки народжувалася всередині кожного з авторів «Української хвилі», як іменитих, так і молодих, мрія яких не так давно заговорила. Дякуємо упоряднику і співавтору альманаху – Петру Володимировичу Товстусі, який почув ці голоси. «Українська хвиля» врочисто зашуміла потоком нескінченності, зашуміла нашими голосами за сприяння Ади Роговцевої, Гриця Гайового, Григорія Єлишевича, Володимира Бурого та Леоніда Ілляшенка – тих, хто допомагає нашим голосним покликам про щастя.

Не забувайте, що очі мрії далекозорі й бачать на кілька років уперед, не в змозі роздивитися те, що діється під самісіньким носом у цю мить. А все тому, що найбільші мрії народжуються в маленьких містах. Прислухайтесь: ваша велика мрія співає разом з великою мрією авторів «Української хвилі».
Яна Махоня,

Костянтин Паращенко

Н А У К О В І

Д О С Л І Д Ж Е Н Н Я
Костянтин Паращенко
Тарас Шевченко і наш край
Чимало можна назвати міст і сіл Сумщини, в яких бував Т. Г. Шевченко, або про які він писав у своїх творах. Поет приїздив сюди після чотирнадцятирічної розлуки з Україною і десятирічного заслання. Де б не бував Шевченко, він проявляв себе як справжній краєзнавець-дослідник: вів дорожні записи, намагався змалювати місцевість, де зупинявся, чи невеличкий малярський етюд, цікавився промислами, історико-культурною спадщиною краю. На жаль, до сьогодні нам невідомі його мистецькі роботи про наш край, зате Глухів і Глухівщина описані в його поетичних та прозових творах.

Під час своєї останньої поїздки в Україну Шевченко побував у Лебедині, Сумах, Конотопі, Кролевці, Глухові, Есмані. Серед друзів і знайомих поета було багато уродженців Сумщини, зокрема, брати Лазаревські, яких він називав і своїми братами, Пантелеймон Куліш, родини Огієвських, Рудзинських, Микола Маркевич, якого поет називав Бандуристом і присвятив йому прекрасну поезію та інші. Останнім пунктом, де Шевченко назавжди прощався з Україною, була земля Глухівщини.

Здійснюючи подорожі Україною, Шевченко не лише вивчає, описує, але й популяризує історію і культуру свого народу, відтворює історичні події в своїх творах.

Яскравою сторінкою в історії нашого краю стало перебування на Глухівщині Великого Кобзаря. На початку лютого 1844 року Т. Г. Шевченко залишив Борзну і вирушив до Москви, ніде більше не зупиняючись. Шлях його пролягав через Кролевець, Глухів, Есмань. 25 березня 1845 року він знову виїхав з Петербурга до України. Шевченко кожного разу відзначав досить помітні ландшафтні та етнографічні відмінності дорогою в міру просування з півночі на південь: «Не встигнеш переїхати кордон Орловської губернії, як декорації змінилися. Замість верболозів обабіч дороги красуються високі розлогі верби. У першому селі Чернігівської губернії вже біленькі хатки, соломою покриті, з димарями, а не сірі дерев’яні хати. Одяг, мова, обличчя – все абсолютно інше. І вся ця зміна відбувається протягом двадцяти верст. Упродовж однієї години ви вже відчуваєте себе ніби в іншій атмосфері. Принаймні, я завжди так відчував, скільки разів не проїжджав би цією дорогою.

Проїхавши дві-три версти за Есмань, я побачив праворуч, недалеко від дороги, вже не сірий дерев’яний з міцними воротами постоялий двір, а білу під солом’яною покрівлею, між вербами, корчму». [5]

Справді, господар корчми Туман підтвердив спостереження Шевченка стосовно мови, звертаючись до візника Єрмолая, який підвозив поета: «Чого ж там стоїш, московська вороно, чому не заїжджаєш?» – і він пішов відкривати ворота корчми» («Капитанша»). [5]

У вищезгаданій повісті Шевченко детально описує краєвиди околиць Глухова: «Не доїжджаючи дві-три версти до міста Глухова, праворуч від великої дороги, чорніє невеличкий березовий гай, і до цього гаю в’ється тоненька доріжка…

Садиба чи хутір Віктора Олександровича (хутір Білявщина, нині в межах м. Глухів – авт.) ховався, як за скромною завісою, за цим гаєм. Наближаючись до гаю, я почув якийсь невизначений шум, шум посилювався в міру мого наближення: ще трохи, і я майже зримо міг почути, що шум цей доноситься від каскаду падаючої води. І, дійсно, я не помилився – між білими березовими стовбурами де-не-де просвічувалась прозора вода. Виїхавши з гаю, переді мною відкрився широкий ставок і гребля, майже прикрита старими величезними вербами. По той бік ставка, майже біля самого берега, визирали із-за дерев білі хатки і віддзеркалювались у воді. Між селянськими хатками біліла почорнівшою солом’яною покрівлею, з гніздом гайстра чи лелеки, велика, з чотирма вікнами, панська хата, чи будинок, а перед нею стояв величезний розкішний в’яз. За хутором по схилу розкинувся фруктовий сад, оточений старими березами. На самому схилі, на фоні блакитного неба, вимальовувався вітряк з шістьма крилами, а вліво від вітряка, за похилою лінією схилу, аж на самому горизонті у фіолетовім тумані ледве помітно вимальовувалось місто Глухів». [5]

На жаль, більшість дослідників життя і творчості Тараса Шевченка ототожнюють реальну особу поміщика В. О. Білявського з поетом Віктором Забілою, що не відповідає дійсності. Будинок пана Білявського, старезний в’яз пам’ятають старожили хутора Білявщини, а гребля і ставок, описані Шевченком, збереглися й до сьогодні.

Глухів цікавив поета своєю місією в історії України, насамперед, як однієї зі столиць. Безумовно, Шевченко добре знав історичне минуле своєї Вітчизни, ознайомившись з п’ятитомною «Історією Малоросії» нашого земляка Миколи Маркевича, уродженця села Дунайця. Тараса Григоровича, очевидно, глибоко розчарувало те, що він побачив: «Напившись чаю, ми погуторили ще трохи, одяглись і поїхали в місто, в історичний Миколаївський собор «Діяння» слухати… Погода (що досить рідко трапляється в цю пору року) була гарна, вулиці були майже сухими, і я пішов вештатись містом, шукаючи те місце, де стояла малоросійська колегія, і де стояв палац гетьмана Скоропадського…

Але де ж той майдан? Де той палац? Де колегія з її кровожерливим чудовиськом – таємною канцелярією? Де все це? І сліду не зосталось! Дивно! А все це так недавно, так відчутно! Сто років якихось майнуло, і Глухів із резиденції малоросійських гетьманів зробився звичайнісіньким повітовим містечком.

Благовіст до обідні перервав мої невеселі думки, і я, перехрестившись, пішов у Миколаївську церкву, один-єдиний пам’ятник літ минувших». [5]

Миколаївський храм (1693 р.) і до сьогоднішнього дня залишається єдиним свідком відвідування Глухова Великим Кобзарем.

У повісті «Капітанша» Шевченко називає, хоч дещо й завуальовані, але реальні особи: «Я задав собі таке питання: а що, якщо у мого приятеля у Глухові, на котрого я надіявся, як на кам’яну стіну, не трапиться грошей, що я тоді стану робити? Правда, у мене у Глухові є і інший приятель, на котрого, очевидно, можна розраховувати, тому що він однієї фарфорової глини продає тысяч на сто упродовж року, так як же на нього не понадіятись? Але справа не в тому, що він пан на всю губу, як мовиться». [4]. Називаючи промисли міста, зокрема добування високоякісної каолінової глини в його околицях (с. Полошки) та використання її для виробництва фарфору, Шевченко мав на увазі, очевидно, поміщика І. М. Скоропадського – нащадка гетьмана і фундатора Тростянецького дендропарку. Є ще одна версія краєзнавця, колишнього завідуючого Уланівським краєзнавчим музеєм П. І. Киселенка, який стверджує, що це міг бути поміщик О. О. Литвинов, власник хутора Богданова, що біля села Полошок.

Глухів став містом, де поет останній раз прощався з Україною. 26 серпня 1859 року вони разом з Федором Лазаревським, який супроводжував Тараса Григоровича до Сєвська, зупинялися у будинку Д. П. Огієвського. У своїх споминах Федір Лазаревський згадував, що Т. Г. Шевченко покидав Україну дуже сумним, передчуваючи, що більше не побачить рідного краю.

Глухів згадується у поемах Шевченка «Сон», «Іржавець». У поемі «Сон» («У всякого своя доля») поет творчо використав добре відому йому історичну пісню «У Глухові, у городі». Патріотично звучать рядки його поеми:



Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію,

А мене послали

На столицю з козаками

Наказним гетьманом!

О боже наш милосердний!

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах…. [3]

Історичні події про обрання у Глухові 1708 року з веління Петра І нового гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського зображені у поемі «Іржавець»:



Іздалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будувати.

Як плакала за дітками

Старенькая мати… [3]

У час, коли відроджується колишня Гетьманська столиця, змінюючи своє архітектурне обличчя і, відновлюючи храми і музеї, надбання творчого генія Великого Поета, який неодноразово відвідував наш благословенний древній край, допоможуть молодому дерзновенному поколінню долучитись до загальнолюдських цінностей, знайти духовну основу свого світогляду.



Література
1. Жур Петро. Дума про огонь/ Петро Жур. – К. : Дніпро, 1985.

2. Пріцяк Омелян. Рід Скоропадських/ Омелян Пріцяк // Останній гетьман. – К.: Академпрес, 1993.

3. Руденко О. Вічний як народ/ О. Руденко, Н. Петренко – К.: Либідь, 1998.

4. Терлецький Віктор. Слово про Кобзаря / Віктор Терлецький. – Суми: Собор, 2002.

5. Шевченко Тарас. Твори в п’яти томах/ Тарас Шевченко. – К.: Дніпро, 1978.

Віктор ЗАЇКА
Народився 1957 року в м. Глухів Сумської області. Закінчив середню школу №3. У 1982 році закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, і з того часу працює викладачем кафедри історії Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка.

Автор більш ніж 90 друкованих праць. Член Національної спілки журналістів України. У 1990, 1994, 2002 та 2010 роках обирався депутатом Глухівської міської ради.


Брат за брата і за Україну!

(до 125-ліття від дня народження поета Володимира Нарбута)
Було колись добре жити

на тій Україні…

А згадаймо! Може серце

хоч трохи спочине

Т. Г. Шевченко,

«Іван Підкова»
Своєрідне продовження традицій Великого Кобзаря зі вшанування української історичної минувшини здійснив уродженець Глухівщини – поет-акмеїст Володимир Нарбут.
Володимир Іванович Нарбут – поет-акмеїст, чий талант гартувався в оточені таких корифеїв слова, як Микола Гумільов, Анна Ахматова, Осип Мандельштам. Народився 2 квітня (14 за новим стилем) 1888 року на родовому хуторі Нарбутівка Глухівського повіту. У 1906 році закінчив Глухівську гімназію, де його однокласниками були старший брат Георгій Нарбут (засновник української книжкової графіки, ректор і професор Української Академії мистецтв) та Юрій Шапорін (композитор, народний артист СРСР, автор опери «Декабристи»). А молодшими друзями по гімназії були майбутній мистецтвознавець Федір Ернст та видатний історик Віктор Романовський. Життя і творчість цих великих діячів культури «срібного віку» є предметом активного дослідження студентів історичних та філологічних напрямків навчально-наукового інституту гуманітарної освіти Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка.

Після закінчення гімназії навчався у Санкт-Петербурзькому, а згодом у Київському університетах. Увійшов до літературного об’єднання «Цех поетів», а потім до гурту акмеїстів, очолюваного М. Гумільовим.

За своє життя підготував до видання п’ятнадцять поетичних збірок, встиг видати тринадцять (частина ще досі не знайдена). Збірка «Аллилуя» була вилучена з друку цензурою і автор зазнав перших переслідувань. Під час першої світової війни став займатися журналістикою. У 1916-1917 рр. на батьківщині видавав місцеву газету «Глухівськая жизнь». Пізніше у Харкові став організатором УкРОСТА (згодом – радіотелеграфне агентство України (РАТАУ)). У Москві став засновником видавництва «Земля і фабрика» (зараз – видавництво «Художня література»).

Прожив нелегке життя. У новорічну ніч 1918 року, яку Володимир Нарбут зустрічав з родичами і сусідами, на нього напали бандити, й Нарбут був тяжко поранений. Під час громадянської війни його заарештувала денікінська контррозвідка, але невдовзі Нарбута відпустили. У 1936 році був заарештований НКВС, у 1937 – засуджений до п’яти років покарання в таборах Далекого Сходу. Вірогідно у 1938 році був знищений: за свідченнями друзів, був серед інших хворих, утоплених у морі. У 1956 році Володимира Нарбута реабілітували.

Співвідношення поняття великої Батьківщини і малої батьківщини, особистого і суспільно-значущого найбільш яскраво втілено Володимиром Нарбутом у вірші «Левада». В цій поезії поетом використані складні багатовекторні образи, що в своєму поєднанні привертають увагу до небезпеки забуття суспільством рідної природи та нехтування національною історією:

Левада
Ой, левада несравненная

Украинския земли!

Что мне Рим?

И что мне Генуя,

Корольки и короли?

В косовицу (из-за заработка)

В панские пойду дома.

Спросит девушка у парубка:

Кто вы?

Брут.

А звать?

Хома.

Усмехнется темно-розовым

Ртом — и спрячется в дверях.

И уйду Хомой-философом,

Весельчак и вертопрах.

Иволга визжит средь зелени,—

Нет, не птицы так поют..

Крокодил торчит в расселине:

Ящеричный там приют.

Свинтусу расстаться с лужею

Очень, очень не легко:

Дышит грудью неуклюжею,

Набирает молоко.

Супоросая!..

Под веткою

(Глубоко от клюва птиц)

Гадом, лысою медведкою,

Сотня сложена яиц.

Пресмыкайся, земляной рак,

Созревай, яйцо-икра!

Мох — не мох, а мягкий войлок:

Яйца высидеть пора.

Сколько кочек!

Их не трогали,

Их не тронут косари:

Пусть растут, как и при Гоголе...

Ты со мной поговори,

Украина!

Конским волосом,

Бульбой был бунчук богат...

Отчего же дочка голосом

Кличет маму из-за хат,

Пробираясь наугад

Меж крапив и конопляников?

А на ярмаркеодеж

Для красуль, монист и пряников

Тоже прежних не найдешь...

Украина!

Ты не та уже,

Все кругом в тебе не то...

На тебе — очипок: замужем!

Пусто молоко: снято!..

Как же быть Хоме с левадою,

Парубку: косить траву?..

Бурсаком на горб я падаю

В лунном бреде, наяву.

Подыму полено медленно,

Стану бить по масти ведьминой От загривка до бедра...

В Глухове, в Никольской, гетмана

Отлучили от Петра...

А теперь — играй ресницами

Перед свежим женским ртом

Там, за бойней, за резиицами,

Где мелкопоместный дом.

А теперь — косою, жаркою

От песка (с водой лохань),

Парубок, по травам шаркаю.

Подле — реченька Есмань...

Ой, левада!

Супоросого

Края бульбу держишь ты...

Доведешь ты и философа

До куриной слепоты!

1910
У вірші В. Нарбута «Левада» використані складні багатовекторні образи, що в своєму поєднанні привертають увагу до небезпеки забуття суспільством рідної природи та нехтування національною історією.

Досліджуючи поетичний доробок В. Нарбута так званого періоду «військості», автори відносять образність вірша «Левада» до описання Нарбутівки, а Глухів згадують побіжно, бо у вірші фігурує Глухівський Миколаївський храм. Дату написання вірша «Левада» Нарбут визначив як 1910 рік.

У межах цього періоду (1909-1911 роки) ціла серія віршів («На хуторе», «В глуши», «Плавни», «На даче» та інші) дійсно відтворює природу навколо Нарбутівки. Дослідники враховують і той факт, що для акмеїстів символіка саду була дуже важливою.

Серед творів В. Нарбута є вірші «Сад» (1909 р.) та «Весенним днем» (1912 р.). Можна припустити, що дослідники творчості поета не бували ні в Глухові, ні в Нарбутівці, а потрапили під вплив поезії «Левади», що дійсно відповідає можливостям описання оточення Нарбутівки.

Але вірш «Левада», на відміну від поезії «Левади», значно розширений автором за текстом: до нього включені образи, що можна тлумачити як у суспільно-історичному, так і у побутово-біографічному планах.

Автор вказує об’єкт, навколо якого розгортаються події:


«Там, за бойней, за резницами,

Где мелкопоместный дом».

Це схоже з описом Глухова у спогадах М. П. Василенка (другого президента Академії Наук України): «Если пойти налево от собора, в переулок, то он выводил на большую площадь, называвшуюся Большим базаром. На ней стоит старая каменная церковь Николая. На этой площади избирали гетманом Скоропадского, Даниила Апостола и Кирилла Разумовского, здесь же, возле церкви, стояли и гетманские палаты, от которых не осталось и следа. Только в «резницах», где продавали мясо, сохранилась часовенка с крестом, на месте бывшего здания Глуховского женского монастыря».

Отже, згаданий «мелкопоместный дом» – це будинок Бєловських, що стоїть на території колишнього Дівочого монастиря. Зазначено у вірші й інші географічні параметри: «Подле – реченька Есмань...» Під валом старої глухівської фортеці, на залишках якої стоїть будинок Бєловських, протікає річка Есмань. «В Глухове, в Никольской...» – через Соборний майдан (сучасна назва) від будинку Бєловських знаходиться храм св. Миколи Мірлікійського. Саме в цей час, після завершення Глухівської гімназії, Марія Бєловська – «муза» старшого брата Володимира – Георгія (відомого пізніше художника-графіка), якій він присвятив свою книгу «Війна грибів». На його пропозицію «руки і серця» спочатку Марія дала непевну відповідь. Брат-поет вирішив помститися за брата-художника.

Володимир відносить себе до дійових образів вірша у наступних рядках: «...В панские пойду дома. Спросит девушка у парубка: «Кто вы?», – «Брут», – «А звать?» – «Хома». А далі автор дає ключ до розшифрування вірша: «Пусть растут, как и при Гоголе...» Отже, якщо В. Нарбут (за Гоголем) – Хома Брут, то Марія Біловська – «панночка-відьма».

Володимир Нарбут вживає термін «мелкопоместный дом» як іронічне приниження Бєловських («мещанин во дворянстве»), а «от ми (Нарбути) маємо «родове помістя», ще з часів самого гетьмана Івана Мазепи».

Суспільне звучання вірша виявляється з самого початку: «Что мне Рим? И что мне Генуя, корольки и короли?» – це нагадує дитячу лічилку: «На золотом крильце сиділи – цар, царевич, король, королевич...», отже, «корольки и короли», можливо, для автора – «цари и царенята»!


«Ты со мной поговори,

Украина…»
Поет раптом від описання природи та особисто-побутової тематики підіймається до рівня національної значущості.

«Украина!

Ты не та уже,

Все кругом в тебе не то…

На тебе – очипок: замужем!

Пусто молоко: снято!»
Володимир Нарбут у цей час друкує декілька етнографічних нарисів, отже, чудово знає: очіпок – ознака жінки, що одружена законно (по-християнськи). Якщо Георгій Нарбут користувався історико-графічними матеріалами з архіву глухівського краєзнавця П. Дорошенка, то можна допустити, що Володимир мав доступ і до етнографічних матеріалів цієї збірки.

Володимир Нарбут ставить проблему: «Пусто молоко: снято!» Вершки в даному випадку виступають символом чогось дуже значущого. Хто псує молоко? Відомо – відьма. Тут ми і починаємо розуміти двозначність образів Володимира Нарбута. Бо вершки з молока знімає не побутова відьма (образ – знущання над М. Біловською), а відьма-імперія, проти дій якої у повний голос звучить репліка:



«В Глухове, в Никольской, гетмана

Отлучили от Петра…»

Якого гетьмана? Вся Україна знає – ясновельможного гетьмана Івана Мазепу анафемствовали в Глухові у 1708 році. Слово «анафема» означає «переведення на вище». Церква ж цим обрядом знімає з себе відповідальність за анафемствованого. А першодіяч церкви, в руках якого ключі від раю та пекла – св. Апостол Петро, здійснює суд над душами померлих, а, отже, анафемствований знаходиться поза церковною системою. Над ним має владу лише Бог (отже, намагання критиків прив’язати це місце у вірші до московського царя Петра не має сенсу).

«Пусто молоко: снято!» Вершки любить і кіт. У рік написання вірша «Левада» брат Георгій малює ілюстрацію до казки В. Жуковського «Як миші кота ховали». Відомий і руський народний лубок з такою ж назвою – «Сатира на смерть царя Петра Першого». Отже, образність «кіт – імперія – вершки – втрата Україною суттєвого» зашифрована В. Нарбутом у цьому вірші.

Двозначним є і образ бульби – золотої кулі, що вивершувала бунчук – символ бойової звитяги гетьмана.



«Украина!

Конским волосом,

Бульбой был бунчук богат…»

Це явне посилання на славну історію України. А в кінці вірша інше використання образу бульби –



«Ой, Левада!

Супоросого

Края бульбу держишь ты…»

Супороса – свиня, що народила поросят, про яких згадано у вірші раніше: «Свинтусу расстаться с лужею очень, очень нелегко…» Поет з гірким сарказмом оцінює втрату населенням України патріотизму. І згадується нереалізоване програмне гасло А. Чехова: «Щоденно, по краплині вичавлювати із себе раба!»

Двозначним є і визначення сутності образу філософа у поезії. Спочатку від згаданого Хоми Брута:

«И дойду Хомой-философом,

Весельчак и вертопрах».

Хома Брут – філософ тільки за назвою, бо вчився у філософському класі бурси (М. Гоголь «Вій»). А в кінці вірша згаданий філософ – це, можливо, й сам Г. Сковорода:



«Доведешь ты и философа

До куриной слепоты!»

У 1920 році, тримаючи в руках книгу М. Гумільова «Огненный столп», та, вказуючи на свою, що вийшла в 1919 році – в «Огненных столбах», Володимир Нарбут сказав: «Нам всім горіти вогняними стовпами, але який вітер розвіє наш попіл?»

Тепер цей попіл стукає у наші серця!

Г У М О Р і С А Т И Р А


Каталог: Files -> downloadcenter
downloadcenter -> Здійснити контроль за дотриманням державних стандартів освіти
downloadcenter -> Сучасні здоров ’ язберігаючі технології в дошкільному навчальному закладі
downloadcenter -> Модель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
downloadcenter -> М. Тернопіль 2005 р. Методичний посібник
downloadcenter -> Профілактика шкідливих звичок серед дітей і підлітків
downloadcenter -> Уроки-дослідження з географії у 6 класі Вовчищовичі 2015
downloadcenter -> Домашнє завдання Німецька мова
downloadcenter -> Узагальнений висновок щодо результатів атестаційної експертизи Йосипівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – днз»
downloadcenter -> Коментар: поняття «публічна адміністрація» часто зустрічається у нормативно-правових актах України, дослідженнях науковців. Утім досі не сформовано єдиного підходу щодо визначення даного поняття
downloadcenter -> Доповідна записка «Про особливості реалізації нового змісту Державного стандарту початкової загальної освіти в 1-3 класах загальноосвітніх навчальних закладів»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка