Збірка п’ята 2014 ббк № Українська хвиля. Літературно-мистецький альманах



Сторінка5/8
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.76 Mb.
#65270
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8

У шкільних коридорах оцих.

Є ще завзяття, натхнення і сили

(Моя пам’ять тримається їх!)



Знаю, що ми вже давно дорослі,

Але серце лине в той клас, де

Веселкові вчительські очі

Спонукали навчатися нас.

І я знову згадую школу,

Серцем лину в дитинства края,

Повертаюсь до того порогу,

Од якого пішла у життя.

Грає сонце на шибках.

Мені вже пора, та ти жди:



Адже років шкільних

не забути мені ніколи.



Де б не була –

це в серці моїм назавжди.

вИстої! Я вернусь і вклонюся тобі,

Берегине моєї Отчизни,

моєї землі –

рідна, сільська моя школо!


До народу
МИ – ГЛУХІ. Ми нічого не чуємо,

Лише слухаєм чиїсь звинувачення.

Ми життя чуже не вартуємо:

Всіх засудимо, лиш собі пробачимо.

МИ – СЛІПІ.

Очевидного за собою не помічаємо,

Тільки бачим чужі прорахунки, чиїсь

провали.


Ми життя лише з «хочу» та «буду»

складаємо,

І Вкраїну на цеглинки такі давно

розібрали.

МИ – НІМІ.

І на правду оскомно кривимося.

Кричимо про чужі гріхи, але мовчимо

про свої…

Боже, чи Ти там на нас іще дивишся? –

Нерозумну паству свою просвіти!

МИ – БЕЗВОЛЬНІ.

Вердикт – не з найкращих…

Ми командувать любим, але тягнем

давно ярмо…

Україно, прости!.. Ти прости непутящих,

Що знають лиш гроші брудні та вино…

НЕРУХОМІ. Засіли в багні брехливому…

Кричимо про зросійщення, гноблення,

А самі вже

В егоїзмі, ненависті силу народу втопили

І дивуємся: як цей народ ще живе?

МИ – БЕЗДУШНІ.

Проміняли віру на мідний дірявий грош.

Роз’їжджають «церковні мужі» на крутих

машинах.

Я б спитати хотіла вас та й себе також:

Хіба ж не натура наша всьому причина?

Світлий берег. На морі сьогодні штиль,

А на пляжі відпочивальники:

Скрізь лайка й купи сміття…

Це не невихованість – це вже нації стиль.

Нації, що давно вже згубилася

І не знайшла себе до пуття.

Та чи знайдем себе?

МИ Ж СЛІПІ, ГЛУХІ І НІМІ.

Щодня скиглим, як нашу сквернять

Вкраїну.

Та ми вбили давно вже себе самі

Й проміняли на «бабки» власну совість

й родину.

МИ – СЛІПІ, ГЛУХІ І НІМІ

(В ПЕРШУ ЧЕРГУ – ДО СЕБЕ!)

То чи знайдемо правду у власній

невпинній брехні?

Та давно вже пора Богу вдарити громом

із неба


Й 11-ту заповідь випалить на «верховній»

стіні:


«ВИНУВАТЬТЕ СЕБЕ!

В першу чергу судіть свої вчинки.

Ви – вина всіх страждань, пошестей і

нещасть».

Незалежність така не варта й старої

овчинки,


Коли внук дідів орден за кухоль пива

продасть…

…Пломеніють останки не скошених в

полі хлібів,

Гасять їх сльози прадідівські пророчі:

«Мій народе! Ти ЖИТИ ПО-ПРАВДІ,

ПО-ЛЮДСЬКИ САМ НЕ СХОТІВ,

То тепер не видивлюй у вистражданім

благанні очі!!!»
Убивче кохання (монолог)

За ніч до страти

Отак… Піду в ніщо, моя кохана…

Я зупинити щастя не зумів.

Коли в душі ятриться гнійна рана

Твоїх болючих, безнадійних слів:

«Я не люблю. Ніколи не любила!»

Хіба ж так можно серце розбивать?

Й за віщо ти мене в той день простила,

Коли це маю Я тобі прощать?!

У смерті моїй будеш винувата,

Бо ти – причина всіх моїх страждань.

Як постріл пролунало слово ЗРАДА

(О, ти мені брехала без вагань!)…

За віщо ж смерть? Я мертвий однедавна.

І двічі згинуть хіба можу я?

У грудях, ні, не серце – дірка, рана,

В душі – печаль… ТИ БІЛЬШЕ НЕ МОЯ.

За годину до страти

Ні, я – не вбивця! Чому ж вирок – страта?

Я злочину вчинити б не зумів.

Була то всього-на-всього розплата

За всю брехливість її дій і слів.

Я не жорстокий. Вірив лиш у краще…

(І за що мені кара така, Боже?)

Вона ж звела любов всю на нінащо…

Ніколи я простить її не зможу!

За 10 хвилин до страти

Ревнивець? Вбивця?

Може… Ви – теж люди

Й не в праві проклинати і судить.

У мене іншого життя не буде

І вдруге я не зможу полюбить.

Я пам’ятаю зляканий і дикий погляд

І подих, що останнім змовк у горі.

Зі мною й в пеклі буде оцей спогад

Про руки мої, що зімкнулися на горлі…

Я не хотів убить… Ні, я таки хотів:

Як не моя, то вже нікому не дісталась!

Мовчіть! Я все життя її любив,

Вона в душі моїй навік зосталась.

Це – вічність. І ми будем там удвох.

Я вбив, тепер іду слідом за нею.

І це – не сповідь, це вже епілог:

Вона усе ж таки лишилася моєю.



За хвилину до страти

Прощайте... Мої руки у крові,

Та я не каюсь і вини не признаю.

Лиш одна думка в моїй голові –

Її знайду хоч в пеклі, хоч в раю.

І хай мене не стане. Все одно

Любить її не перестану й після страти.

Життя утратило для мене сенс давно,

Без нього ж мені нічого втрачати!

Яна МАХОНЯ
Вийшла з села, але село з неї – ніяк! Народилася в с. Кренидівка (С-Будський район, Сумська обл.) Зараз переймається і живе тільки Глуховом. Голосна, ніколи не знає, чого хоче. Активність дивакуватої і неординарної студентки дала свої результати: переможниця обласних і всеукраїнських мовних і літературних конкурсів, фестивалів, учасниця всеукраїнських олімпіад з педагогіки. Фахівець молодіжного центру виховного відділу Глухівського НПУ ім. О. Довженка.

Поезія Яни – щоденник, катарсис, засіб самовираження, істинне хобі і трохи більше.


Відлуння (балада)
Тихим маревом вкривались

Росяні очиці трав,

Зорі дивно посміхались,

Видивляючись на став.

По землі котились м’яко

Теплі димчасті клуби,

Розстелялась густя мряка,

Огортаючи дуби.

Зблиснув зло, як погляд відьми,

Ставковий сріблястий лан,

Різонув завісу пітьми,

Продираючи туман.

Голосним дівочим сміхом

Похитнулась ночі муть.

Розминувшись в часі з лихом,

Вийшла з ставу Каламуть:

Зграйка дивна, полохлива

Неживих блідих створінь,

Розлилась зелена злива –

Кіс сплетених густа тінь.

Регіт знявся понад ставом,

Скавуління, гострий крик,

Наполоханий кошмаром

Скам’янів в кущах кулик.

Лиш бугай, зрадівши гостям,

В очеретах загудів.

Мов обмиті дощем кості,

Місяць в небі мерехтів.

Бірюзою спалахнули

Гострі крихти кришталю.

Спіть усі, хто не поснули,

Спіть усі, кого люблю!

Без кохання здичавілі,

Ненажерливі до втіх,

Тілом з часом зачерствілі,

Полонянки душ своїх.



  • Ой, дівчата, красна рута,

Ясний папороті цвіт!

Знову грім над ставом чути,

В небі дивних птахів літ.

Знов земля дрижала всюди,

Як осики дрібний лист.

– Батько наш казав, що люди

Зводять в пекло довгий міст,

Що село вогнем палало,

Диму місця не було,

Як багаття на Купало

І свистіло, і гуло!

– І нова тепер сестриця

Он, на пагорбі, сидить,

Її тіло білолице

Там, на журавлі, висить.

Прив’язали, опустили

В глиб криничної води,

Ледве дух її вхопили,

Привели до нас сюди.

Бідолашна… Ще не звикла:

Очі бряклі, не горять,

Нагострила кігті, ікла –

Вийшла ката виглядать.

Й, нумо, мавки танцювати

Під гудіння бугая,

Пагорб м’яко колихати,

Як в колисці немовля.

Здійнялися, полетіли,

Сколихнувши верб танок.

Зупинились:



  • Ой, дивіться!

Чий це красень спочива?

Як то треба веселиться:

Замість помосту – трава!


  • Зараз я дурману-зілля

У вуста його ввіллю,

І гулятимем весілля…

Та я вже його люблю!

Регіт, писк, мов змій шипіння, –

Мавки забавку знайшли.

Не одного без жаління,

Стерви, з розуму звели.


  • Підіймайся, ой, п’янице!

  • Попід руки волочіть!

  • Зараз прийме нас водиця! –

Найзавзятіша кричить.

Підвели, а красень… мертвий.

Жах скував напівлюдей.

Понівечений, роздертий,

Серце випало з грудей.

Прірва тіло уквітчала,

Очі зорять в нікуди:

З смертю хлопця обвінчала

У бою рука біди.

Не русалчин… Не коханий…

Розірвало душу й плоть,

З-під землі і з неба гнаний

І безсилий зло збороть.

Розірвала на частини

Долю вибухова міць,–

З синім поглядом дитини

Розпростерся горілиць.

Змовк веселий щебіт мавок

(Сполотніли дужче вмить),

Стихли ігрища русалок –

Хай сердега ясний спить.

Любий, милий, юний хлопче,

Хто посмів таке зробить?

Кат твій далі землю топче, –

Цвіт знівечений лежить.

Відступила нечисть тихо

З пантелику збита всім,

Що ліпило людство злиха,

Жаху, створеного ним.

Чи давно було це з нами…

Кропивою став поріс,

Де село було з ланами –

Підроста дубовий ліс.

Мавки звідти перебрались

До нових хоромів жить:

Там, де люди не збирались

Пекло в селах ворушить;

Де жорстокість не схиляє

Їхні голови в страху;

Вітер де жита хитає,

І лелеки на даху;

Де відлуння легкі кроки

огортають зі спини;

І не витісняють роки

З пам’яті сліди війни.

***

Світанками вікон напівпрозорих

Вдираються нахабні сірі дні.

Я в ампутованих думках, тобою хворих,

Втрачаю краплями себе в самій собі.
Чекаю. Я зробила все можливе,

Підклавши душу під підошви ніг.

Хіба здогадувалась, що таке мінливе

Не зробиш вічністю, хоча ти все це міг.


Ти передумав ранки мої сірі

Розфарбувать своїм близьким теплом.

Настільки не чужий, настільки милий,

Тепер за проклятим отим стоденним склом.


Смугастий светр
Ти щез з мого життя.

Залишив після себе смугастий светр.

Я так і не дійшла до забуття,

Губами не спіймала кожен сантиметр.

Збентежений наплив схопив в обійми

мої дні.


Я – майже повна.

Ти надпив, а думала – на дні.

Минулий рік поглинув все святе,

Нова зима залопотіла, інша…

Мов здерта з тигра шкура,

Светр без твого тіла – це не те,

Порожній спомин лише…
Василена ГОЛУБ
Народилася у Вінницы. Нині проживає в Глухові.

Працює керівником художньої самодіяльності у Глухівському вищому професійному училищі.

Вірші Василени Голуб друкувались у місцевих та міжнародних альманахах.
Забути і посміхатись
– Чому даєш ти волю знову

сльозам, не втримуючи слово

забути все і посміхатись?

– Забути? Можна… Тільки, що це?!

І в день ясний, і серед ночі

в думках зі мною – не сховатись!

Жорстокий кат, моє кохання,

не мають меж його знущання.

Як жити з цим? Не уявляю…

Кричати хочеться від болю!!!

Та хто почує? Я ж з собою,

сама з собою розмовляю.


Фанатка
Він щось про дружбу говорив:

«Тебе як сонечко стрічаю!»

Смачної кави заварив…

Не знав, що я фанатка чаю.

Знов запросив і так сказав:

«Для тебе все, моя Олено!»

І чорний чай приготував,

А я йому: «Люблю зелений».

Ми розійшлись. Сама чай п’ю.

А з горя щось і поміцніше.

Та він прийшов.

Сказав: «Люблю…»



  • Скажи іще. І голосніше.

  • Навіки твій, а ти –моя!

  • Прости мене…

  • Я вибачаю.

  • З чого почати нам життя?

А він мені:

  • Звичайно, з чаю!


І себе бережи
Ось надворі й зима. Я у хаті сама.

Сніг стежки замета. Це і є самота.

Гроші треба – працюй,

Є здоров’я – танцюй,

Кличе муза – пиши.

Хочеш жити – живи. Як хочеш.



Марія ГОЛУБ
Народилася у 1992 році в м. Глухів. Навчається в медичному інституті.

З поетичними творами дебютувала в альманасі «Провінційна столиця». Можливо, колись візьме псевдонім Марія Лікар…


Повірити і врятувати
Я хочу полетіти над землею,

Як вільний птах, як думка, як пір’їнка,

Підхоплена, що вітром понесеться

Світ за очі, туди, де все інакше;

Де все так просто й зрозуміло людям;

Туди, де мир, де радощі та щастя;

Де сонце всіх своїм теплом зігріє,

Усмішки навкруги порозсипавши.

Країна мрій у кожної людини

Своя, й туди потрапить хоче кожен,

Але за неї треба поборотись і

Подолати зайві перешкоди.

Нехай нам допоможе сам Всевишній

І вселить в нас таку небесну силу,

Щоб з гордістю цю витримали битву,

Казковий світ змогли урятувати!

Тоді засяє зірка, запалає

На небосхилі знаком перемоги,

Й повірить кожен знову в те, що вірив,
І квітка справедливості розквітне.

Нехай та зірка світить, не згасає.

Хай люди зрозуміють, що надія

І віра, і любов у нашім серці!

Країна мрій існує в душах наших!

Я хочу полетіти…



* * *
В грудях пташиною серденько б’ється.

Дивні думки, та спокою нема.

Сонце ласкаве до мене сміється,

Хоч за вікном сіре небо, зима.

З думкою «ти» не лякають морози,

Бо вистачає в душі теплоти.

Біди зникають, ховаються сльози.

Хто в цьому винен?

Коханий, це ти!

Думки про тебе, розмови про тебе,

Вірші складаю про тебе усі.

Ти – моя казка, ти – вранішнє небо,

Вечір осінній у срібній росі.

Світле кохання, ти в мене єдине.

Не залишай, прошу, на самоті.

Я усім серцем до тебе полину,

Ти ж бо – найкраще в моєму житті!


Світлана ПАТРА
Народилася 24 жовтня 1981 року в селі Костичі Баштанського району Миколаївської області. З 1986 року проживає з родиною в селі Волошинівка (Баришівський район, Київська область).

У 2013 році закінчила Університет «Україна». Є редактором офіційних сайтів та членом «Імідж-Центру» університету.


Зорі
Срібні зорі в чорнім морі

Над землею сяють.

Бачать далі неозорі –

Все на світі знають.

Знають про любов прекрасну,

Про перше кохання,

Бачать даль далеку, ясну

Й ранкове світання.

Бачать зорі, ліс і поле,

Бачать гори й ріки,

Бачать радості і горе, –

Й буде так довіку!

Завжди будуть гори й ріки,

І земля, і люди,

Лиш не буде в світі горя, –

Хай завжди так буде!


Я не сама
Я в цьому світі не сама,

Зі мною поруч з рання й до темна

Три подруги – Надія, Віра і Любов, –

Мене зігріє їхніх душ тепло.

Я вірю в долю, щастя, і у себе,

Допоки ясне сонце сяє в небі,

Допоки будуть море і земля,

Без Віри вже не зможу жити я.

Коли, здавалося б, розбиті усі мрії,

Мене рятує знов сестра – Надія.

Показує дорогу в майбуття,

Крізь терни повертає до життя,

Крізь бурі та розлючені моря

Любов у серці сяє, мов зоря,

Що світить в небі з ночі до світання:

Моя Любов – це мрії, сподівання.

Я буду в цьому світі не сама,

Бо ви зі мною з рання й до темна.

Мене вже гріє ваших душ тепло,

Три подруги – Надія, Віра і Любов!



Життя – кіно
Життя – кіно, а люди – це актори,

А їхні очі схожі на екран.

Крізь цей екран проходять тисячі історій:

Коротких, довгих, як телероман.

Вони, немов комедія, веселі.

Вони, немов трагедія, сумні.

Вони захоплюють, неначе каруселі,

Ці фільми… наяву… і уві сні.

Життя, немов кіно, та все ж таки я знаю –

Кіно з життям не можна порівнять.

Хоча, здається, я живу, неначе граю

У фільмі цім, що можу я життям назвать.


Казка
«Напиши мені казку, – просила я вітер, –

Кольорову, яскраву із чарівних літер».

Посміхалася весело, щиро йому,

Та ніхто не озвався до мене чомусь.

«Напиши мені казку», – попросила я

сонце,


Що дивилось проміння у моє віконце.

Та сонце сховалось за хмару за мить…

Ні слова не каже мені, лиш мовчить.

«Напиши мені казку», – я місяць просила,

Коли зорі шатром темна ніч простелила.

Довго-довго дивилася я у вікно,

Та ні слова ніхто не сказав все одно.

Напиши мені казку, тебе я прошу

Та ні слова не кажеш мені ти… Чому?

Напишіть хоч хто-небудь, прошу!

Все дарма...

Всі мовчать…Ну, гаразд. Напишу я сама.


Люблю життя
Люблю життя таким, як воно є,

Яким його мені Всевишній дарував.

Хоч іноді воно жорстоко б’є,

Йому я вдячна за святий цей дар.

Люблю його і в щастя дні погожі,

І в дні зневіри, суму і жалю.

І навіть коли жити вже не можу,

Я щиро кожну мить його люблю.

Один лиш раз живу я в цьому світі,

Люблю своє життя таким, як є.

Я вдячна Богу за всі дні прожиті, –

Люблю життя я, бо воно моє.


Моїй Україні
Моя Україно, що сталось з тобою,

Чому не радієш ти сонцю зі мною?

Чому не стрічаєш світанки весняні,

А очі неначе застигли в благанні?

Багато терпіла моя Україна,

Та все ж ти довірлива, наче дитина:

І позичок просиш в багатих сусідів,

Терплячи покірно злиденнії біди.

Та все ж таки вірю – ти зможеш піднятись,

У злагоді, щасті цвісти і сміятись,

Смілива і горда, співуча й вродлива

Під сонячним небом – моя Україна.


Вальс осіннього листя
Осінь прямує до нас,

Погода завмерла в чеканні.

Листя танцює вальс,

Танцює вперше й востаннє.

Листя кружляє в повітрі –

Ним застелилась земля.

Птахи відлітають за вітром,

Прощаючись з нами здаля.

Літо зникає повільно,

Осінь прямує до нас,

Листя кружляє невпинно

Перший й останній свій вальс.


Живу!
А я не проміняю ні на що

Ні віру, ні надію, ні любов.

А я не проміняю ні на що

Найближчих, найрідніших душ тепло.

Свого не проміняю я життя

На животіння морок безнадійний.

В душі весни і сонця відчуття

Не проміняю на печаль осінню.

Хоч світ жорстокий часом і безжальний,

Від нього у самотність не втечу.

Коли – сміюся, а коли – страждаю,

Це значить лиш одне – що я живу!


Лесі Українці
Вона, мов гострий меч, кувала слово,

В її душі горів палкий вогонь.

Краса життя була їй за основу

(ЇЇ в Землі взяла, мов з матері долонь).

Їй стало до снаги з колін підняти,

Своїм віршем дістати душі з дна.

І вже ніхто не зможе відібрати

Те слово – крицю, що дала вона.

Хай що не принесе підступна доля,

Але не загасити їй вогонь,

Бо слово Лесі викувало Волю, –

Візьму її із сильних цих долонь!


***

Душа моя відтужить, відболить,

І знову, як колись, вона засне,

А розум знову буде вчитись жить

В реальності, де вже нема тебе.

Та все це буде потім, а в цю мить

Вирішую найважчу із задач:

Всміхаюся, коли душа кричить,

Ховаючи від світу серця плач.

Веселий усміх, впевнена хода –

Я ввесь цей світ дурити мушу…

Така розплата, ось така ціна

За збуджену від сну тобою душу.

Прасковія КАРТОФІЛОВА

(м.Путивль)
Тарасу Григоровичу Шевченку
Вклонюся низько і вшаную пам’ять

Великого поета – Кобзаря!

Він жив, а, може, і живе між нами,

Веселкою із неба промовля.


Вірші, що він писав, вже два століття

По Матінці – Землі невпинно йдуть.

Їх не сховати, не заборонити,

Вони бринять і дихають…

Живуть!
Я ці вірші з дитинства полюбила,

Іще малою часто, по ночах,

«Кобзар» читала майже до нестями

Під ковдрою з ліхтариком в рук

І нині,

Ідучи по полю,



Нашіптую рядки з «Тополі»,

Або з «Княжни»…

Яка краса! Молюся тихо небесам
За ті вірші і ту людину,

Що дарувала Україні

Свою поезію,

Думки,
Щоб не загинув у віки

Народ великої країни,

Що ніжно зветься –

«УКРАЇНА».
Слово Тараса
Палкі слова у Кобзаря,

Він тихо ними промовля.

Тим, хто почув, і чути хоче,

Чия душа іще шепоче:

«Я жити хочу і люблю,

Я землю тихо обійму

І закохаюся у слово,

Те саме миле, калинове,

Що мовою народу звуть!»
Слова Шевченкові прийдуть,

Вони заграють, зацвітуть

Росою у траві кудлатій,

Де заховався жук строкатий,

І тихим шелестом лісів,

І величчю дерев шатрів,

І горами в небесній сині.

Синам і дочкам України

Вони змалюють добру путь!


Символ України
Ой, калина червоненька

Білим зацвітає,

Як молода наречена

Голівку схиляє.

Це козак її покинув,

«…не довіз до хати..!»,

А вона біля струмочка

Стала приростати.

Важка доля у калини:

Татари рубали,

А злі турки – бусурмани

Живцем виривали.

Буйні вітри налітали,

Гіллячко ламали,

Із корінням вивертали,

Життя позбавляли.

Та не можна того вбити,

Що народом зветься,

Бо насіння у калини,

Як в людини серце.

В крові дівчат-патріоток

Деревце зростало,

І символом України

Калинонька стала.



Микола ГУРЕЦЬ

(м. Глухів)
Член Національної спілки журналістів України.
Стежкою рідного краю
Стежкою рідного краю

слідом за сонцем іду,

стомлено мене вітають

росяні вишні в саду.

Здрастуй, мій край український! –

ніби тут й зовсім не жив:

ходиш, мов серед чужинців,

в рідному краї – чужий!

Гнізда лишають лелеки,

може, й повернуть колись.

Знову за щастям далеким

рідні брати подались.

Чом похилилась калина,

никне на гострім ножі?

Все це моя Невкраїна:

храми і душі – чужі…

Тільки ж захочеться знову

раптом спитати про це:

– Краю надії й любові,

де твоє справжнє лице?

Сонце за обрій сідає,

стежка згубилась в імлі,

все-таки в світі немає

краще цієї землі.



А над Десною
А над Десною –

високі кручі,

високі сосни,

верби плакучі…

А над Десною –

спів солов’їний –

тут спочиває

син України.

Устань, Богуне,

повстань за волю,

за рідну землю,

за кращу долю.

Пани лихії

рвуть Україну,

устань, Богуне,

не дай загинуть.

А над Десною –

широкі луки,

кричать там чайки

з болю й розпуки…

Високий берег

вода розмила:

– О, дай нам, Боже,

підняти крила!

Устань, Богуне,

повстань за волю,

за рідну землю,

за кращу долю!

Щоб не топтала

орда Вкраїну,

даруй нам, Боже,

щасливу днину.


Каталог: Files -> downloadcenter
downloadcenter -> Здійснити контроль за дотриманням державних стандартів освіти
downloadcenter -> Сучасні здоров ’ язберігаючі технології в дошкільному навчальному закладі
downloadcenter -> Модель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
downloadcenter -> М. Тернопіль 2005 р. Методичний посібник
downloadcenter -> Профілактика шкідливих звичок серед дітей і підлітків
downloadcenter -> Уроки-дослідження з географії у 6 класі Вовчищовичі 2015
downloadcenter -> Домашнє завдання Німецька мова
downloadcenter -> Узагальнений висновок щодо результатів атестаційної експертизи Йосипівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – днз»
downloadcenter -> Коментар: поняття «публічна адміністрація» часто зустрічається у нормативно-правових актах України, дослідженнях науковців. Утім досі не сформовано єдиного підходу щодо визначення даного поняття
downloadcenter -> Доповідна записка «Про особливості реалізації нового змісту Державного стандарту початкової загальної освіти в 1-3 класах загальноосвітніх навчальних закладів»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка