Збірка п’ята 2014 ббк № Українська хвиля. Літературно-мистецький альманах



Сторінка7/8
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.76 Mb.
#65270
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8

Тетяна СТАРЦЕВА
Народилася в смт. Шалигіне. Закінчила юридичний факультет ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ». Працює юристом.

Любить Україну, свою сім’ю, яскраве сонце і зоряне небо, нові цікаві знайомства, позитивних людей… Вільний час присвячує літературі, народній хореографії, активному відпочинку… Мріє, любить, живе і творить із посмішкою!


Вночі

Раптом усі годинники спинилися, наче сумніваючись, що їм робити далі, і за мить пробили опівніч.

Тиха рідна ніч… Не люблю темряви, але тут навіть вона мила моєму серцю… Тут, де постукує неслухняна гілочка по склу, де краплю за краплею рахує сонна тиша, а близько-близько (чути) блукають сни найдорожчих мені людей.

Добре плинути кудись із часом, коли думки не чіпляються одна за одну, коли чуєш стук власного серця, а значить упевнений, що справді живеш. Багато життів тоді приходять у гості, лиш заплющиш очі, – майбутніх і минулих, забутих, але усвідомлених.

Сплять усі несамовиті плани й бажання, що турбували вдень. Блимає телефон, але він також відпочиває від неприйнятих дзвінків і повідомлень…

Як просто бути собою, коли кожен міліметр світу затих і задрімав; як приємно слухати тишу й відповідати їй беззвучними вібраціями своїх думок! Як можна заснути і не побачити, що найдорожчий куточок на Землі стає таким усміхненим і безтурботним?

Ми так довго й уперто шукаємо щастя. Я знайшла його! Спи, мій світе! Вранці я тобі все розповім… як завжди!
До тебе
Сніг. Легкий і безтурботний. Здіймається й летить, чіпляючись за вітер тоненькими крижаними ниточками…

– Видається холодний вечір. Зима знову прокинулася. Знаєш, давно не було такої казки, та ще й зі знаком «мінус» на термометрі! Я принесу твою теплу шапку…


…Беззвучно лягає на землю сніжинка, заворожена власним сяйвом. Прислухається…
– Не турбуйся, милий! Святковий настрій зігріває краще за будь-яку шапку! Чи не так? Цілую…

…Кожну прозору снігову клітинку, як елемент віртуозного творіння, вимальовує вечір. Снігопад веселиться…


– Вітер посилюється. Може, поїдемо? Ти точно хочеш пройтись, кохана? Час сьогодні спішить, а застудитися в такий день… Я собі цього ніколи не пробачу!

…Одна сніжинка наздоганяє іншу. Вони кружляють і, здається, ніколи не падають – завмирають у повітрі, або, обійнявшись, розчиняються…

– Ні, ми будемо йти разом зі снігом! Цікаво, а він кудись поспішає?
…Десь теплою хвилею музика огортала закоханих, безтурботних, мрійливих. Красива зала, щасливі пари, кохання в повітрі… Стрілка годинника несміливо наближалася до двадцяти, і хтось із гостей давно помітив, що за сьомим столиком два місця так і не дочекалися своїх власників. Але свято звучало вже наступним тостом…

– Як чудово просто йти… Поруч! Дорога за дорогою, вулиці, машини, люди… Все стає таким неважливим, маленьким, тихим. Мить тому кудись поспішали: ти – за ідеалами, я – за часом. А зараз таке відчуття, що все-таки ми встигли туди, де й справді повинні бути – посеред щасливого засніженого міста у День Святого Валентина! Нехай десь, неважливо де, на нас чекає столик під номером сім, бо тут, неймовірно близько калатають твоє і моє серце, а легкий і безтурботний сніг шепоче, куди й справді варто поспішати…

– До тебе, коханий!

– Цілую!
На червоному


Шумна вулиця й вечір. Коли засвічується червоний – спиняється перепочити автобус. Видно, що робиться в маленькому світі того металевого «звіра». Знайома картинка, а все-таки привертає погляд таких же байдикуючих, як я.

...Коли заходить хтось новий, він, навіть не встигнувши зачинити двері, рветься вперед і запрошує гостя провести наступні кілька годин на не м’яких, проте у цей момент часу найбажаніших, сидіннях...

Хто знає, скільки таких зустрічей він порахував! Та знову засвічується напівсвітло маленьких ліхтариків біля сидінь... Все опиняється в новому, іншому світі – дороги, шуму коліс і приємного передчуття зустрічей...

Хтось дотепний колись причепив біля входу смішний надпис: «Місце для удару головою» ...Скільки посмішок тут злітає!

Не розумію, чому ж тоді з автобусних вікон дивиться зараз так багато невеселих очей, замислених, сумних, байдужих... Люди, досить перезавантажуватись!!! У вас у руках «щасливий білет», поруч – цікавий співрозмовник, за склом – такий різноманітний світ і, безперечно, можливість у цьому всьому пересвідчитись.

Ой! Зелене світло! Ну, щасливої дороги!

Малий розбишака ще довго дивиться на мене з вікна автобуса, що від’їжджає, й про щось посміхається... Певно, ловить мої побажання. Передай усім мою усмішку...
Наснилося
Заплющюю очі.

...Бачу далекі дорогу й сад – тихі-тихі. Темне гілля зачіпається за шматки неба, наче хоче затримати круговертя ночі.

Через відстані й міста доноситься до мене тихий свист домашнього спокою: скрипить забута щілинка в підлозі, замріяно муркоче кіт... Тепло горить свічка, рівно й спокійно... Плавиться і збігає віск, застигаючи тієї ж миті.

...А вдома все таке знайоме, що мимоволі відчуваєш себе відразу в усіх часових відрізках життя, проведеного в його стінах.

Щось обривається всередині й летить туди, де спиняли раніше страхи; і де зривали все ремонтом, ховаючи спогади під шаром фарби і шпалерів; де сотні разів забували сказане не до ладу, зроблене наперекір; де не раз заколихували дивні сни, стримували думки, що рвались у невідомий світ – світ спогадів і надій. Там зараз є я... Я – вдома.

Дивно, та коли прислухатись, якась мить (майже невловима, примарна) кружляє біля скронь уривками колишніх фраз, сказаних кілька днів чи років тому... Бентежить розум відчуття незрозумілої свободи... від себе... Тепер можна бути там, де схочеш...

Все водночас існує, й ні...

...Подих, подих, подих... дихається так, як і раніше, просто тепер ніби дихаєш собою. Не повітря наповнює легені, а думки і спогади. Спочатку вони різкі й невловимі, потім –чіткіші, а згодом наче вливаєшся в їх єдиний потік, сильний і всеохоплюючий... Несешся, захоплюєшся, розправляєш руки... І, відпустивши всі страхи, по-справжньому відчуваєш життя. Я нарешті вдома!

Та гілля похитнулось і випустило небо... Пробрався ранок... Глянув на світ і осяяв його променями, затуливши собою всі маревні нічні переживання ... Закрався ранок – стрепенулись і зникли мої думки... Подих, подих, подих...


  • Знов наснилась свобода?..

  • Доброго ранку...


Один
Мене немає… Я є... Від вітру до вітру, від подиху до подиху тече світ... Лишається майже вічність, майже прожита... мною, нами – відбитками єдиного потоку життя...

Сьогодні небо повідає нову історію. Вона завжди інша, інколи картина повторюється, але для очей різних глядачів.

Дивно й легко від того, що частинка світу, де я є, схожа на місце, де інших немає... а вгорі шукають притулку найчистіші думки й птахи... Без крихти страху м’який білий небесний дим перетікає з однієї форми в іншу... Знаєш, тільки на Землі здається, що все – передбачуване, логічне, обмежене. В небі все інакше: небо – справжнє!
***

Настає момент, коли залишаєшся сам... Ні, поруч живуть мільярди інших людей, але, на жаль, серед них почуваєшся самотнім. Ми ж усі кудись прямуємо… Часто хтось так і не повертається один до одного. Буває, миттєвий спогад допомагає долати відстані. Стається, що він же й прокладає між людьми вічні дороги. Чиєсь життя міняє напрямок, цілі, цінності, а чиєсь життя завершується… На кожного чекає свій час самотності. Він триває для всіх по-різному довго…

Я дивлюся на вулицю з вікна своєї квартири, помічаю сотні дрібниць, розумію деякі з них і майже не відчуваю часу, віку, масок, ігор… Я сам… Лише тепер я починаю по-справжньому бачити…
***

Зима, голі дерева й восьмий поверх… Я бачу тебе, ти не сховаєшся від мене! Так, ти, незнайомцю! Здається, ти поспішаєш і когось шукаєш поглядом? На перехресті пусто – ніде нікого. Ти зупинився, обернувся. Хтось тебе покликав? А от же Вона! Усміхнена. Йде. Здається, злітає. Ти вчасно спіймав Її, і тримаєш за руку. Видно, що все не просто так… Ще двоє сьогодні щасливі!

…Ти з нею, і я проводжаю вас, таких дотепних, поглядом… Напевно, Ти зараз говориш щось приємне своїй милій (навіть я відчуваю, як Вона на Тебе дивиться й усміхається). Зараз мені багато чого згадалося… Було… А Вас уже не видно. Вулицею гуляє зима. У кімнаті на восьмому поверсі сидить дивак і виглядає у вікно. Якось усе застигло.

***


А, між іншим, понеділок, і вечір безлюдно горить ліхтарями. Вдень було порівняно тепло: перехожі не куталися, як раніше, і ніби дуже не поспішали. Навіть один, гарячий, йшов розхристаний, без шапки… Його гріло, напевне, щось тепліше за одяг.

***


У кімнаті стало темно… Я лежу на ліжку, а мій розум не спить... У думках продовжує жити світ по той бік цегляних стін і скла. Хтось мене колись запевняв, що сила думки неосяжна… Напевно… Я думаю зараз про життя інших людей, про сотні тих, хто щодня впускав мене до свого світу. Вони навіть не підозрювали про це, а я мовчки спостерігав за ними з вікна своєї порожньої квартири. Вони поспішали, запізнювалися, губили щось без кінця, сварилися… Майже всі були в полоні власних проблем, прямували туди, де їх хотіли бачити, де вони повинні були бути… День починався й завершувався, знову починався, знову завершувався, і я бачив уже добре знайомі обличчя й настрої: ти не виспався, а він запізнюється, хтось посварився з дружиною, а от вона сьогодні весела…

Я знову лежу в порожній кімнаті й думаю про те, що в кожного з тих моїх незнайомих друзів свої загадки і власний майстерно вибудований світ, які я навряд чи розгадаю… Проте я щосили намагаюся уявити їх у хвилини найбільшої радості, й тоді бачу їх справжніх – непередбачуваних, щирих, усміхнених, самовідданих, захоплених життям…

І тепер, вночі, коли безсоння безцеремонно вривається до мене, я подумки створюю світ щасливих людей: тих, кого бачу вже стільки днів зі свого вікна. Вони випромінюють світло й живуть у ньому, відчувають себе та інших, усміхаються один до одного, помічають і цінують дрібнички, з яких і складається справжнє життя… Я думаю про це… Вже вкотре…

У цей час моя кімната не має стін, а самотність розчиняється у щасливому людському сміхові… І кругом – небо! Лише тоді, коли навчишся цінувати щастя інших, доля пускає до тебе твоє…




Євген КАБАНОВ

(м. Глухів)
Ситуація
Перед загратованим вікном невеличкого кабінету слідчого сиділо двоє. Господар – чоловік років сорока у напіввійськовому костюмі, з округлим впевненим обличчям і невеликими очима (мов хтось зліпив сніговика з першого раннього снігу, та так поспішав, щоб не поплив від ще не остиглої землі, що на місце очей встромив перше, що потрапило до рук). Другим був, мабуть, рівня за віком, чоловік з трохи припухлим від безсоння обличчям, чисто виголений, з поглядом, повним чекання.

«Мабуть, через кілька хвилин захлюпає,» – подумав перший, підводячи очі на того, який умостився на краєчку стільця, не знаючи, чи довго його тут триматимуть. Від погляду слідчого він повів догори правим плечем, ніби відганяючи набридлу комаху. Після цього зручно сів, посміхнувся своїй думці.



  • Я б не посміхався на Вашому місці.

  • Ви не на моєму.

  • Не раджу… – кинув за звичкою, чи бажаючи від чогось застерегти, володар маленьких очей, і без паузи випалив:

  • Прізвище!

  • Вам же відоме.

  • Прізвище! – вже з притиском повторив слідчий.

  • Горох Іван Васильович.

До цього не мав великих прикрощів у житті Іван. Як усі в селі, чи принаймі більшість, чекав, коли отой не божий, а людьми створений і страшніший від небесного грім виб’є чужинців. Уже скоро.

А потім кілька місяців місив грязюку під вигуки командирів, що часто зганяли гнів на новообранцях – чи то за те, що доля вирвала з пекла, лишивши там інших, що нічим не гірші від них, а міряють життя хвилинами; чи то від того, що постійно нагадував про себе порожній шлунок та паморочилася голова від злої махорки.

Війна почалася неждано-негадано. Вже дорогою на фронт неподалік залізничного полотна втрапило кілька авіабомб.


  • Салют на нашу честь, – пожартував Сергій Мозок, жарти якого завжди були доречні. Але то було у тихому минулому, хоч і в близькому.

  • Жарт не сприйняли. Всі безпорадно дивилися в куток вагону, де від болю корчився солдат. Дістав-таки «салют».

Івана ніби хтось штовхнув у спину. Він підійшов до пораненого, розірвав гімнастерку, просив щось подати, потримати, і його всі слухали.

Через півтора роки і сам зліг поранений. Шмат заліза впився нижче коліна, відключив свідомість, і коли приходив до тями, Іван благав усіх, хто знаходився поряд, відтяти ногу. Чи на молодість зглянувся хірург, чи покровителів могутніх мав серед святих – лишився на ногах чоловік.



  • Розпишіться.

Іван, не читаючи дрібно списаних аркушів, поставав підписи.

  • Чекаю завтра о дев’ятій. До побачення.

Накульгуючи, вийшов на вулицю, примружився від яскравого світла і, як міг швидко, пішов від будинку, ніби те, що він ітиме повільно чи швидко, має якесь значення.

«Мабуть, прикриє за одними з дверей, он як учепився», – подумав Іван і дістав цигарки.

…Повернувся він з фронту ще до переможного травня. Тоскно було на душі. Скільки роботи, а він… І знову, як колись у поїзді, що віз їх на фронт, відчув чийсь вплив, потребу їхати, чим здивував матір та молодших сестер. Невдовзі став студентом-медиком, а тепер лікарює в цьому невеличкому місті.


  • Прізвище!

  • Я ж учора називав.

  • Прізвище!

Іван представився.

  • Так ви запевняєте, що хворий Граб не так зрозумів Вас? А в мене є свідчення хворих, з яких виходить, що, як не крути, ви, хоч і не прямо, але дозволили йому залишити лікарню.

Віктора Граба привезли до хірургічного відділення райлікарні опівдні. Впав з велосипеда. Іван зробив все, що в таких випадках потрібно при струсах мозку.

  • Спокій, хлопче, – це найперше, запам’ятай, –– сказав він, залишаючи палату.

Через два дні Віктор посміхався.

  • Докторе, дозвольте на побачення сходити? – зустрів він вранці лікаря.

  • Як такого козака не пустити, тільки…

І отієї другої частини настанови, коли Іван Васильович вмовляв, що відпустить, якщо хворий зовсім видужає, мабуть, через дружний сміх сусідів чи недисциплінованість, Віктор не сприйняв.

Десь о дванадцятій підняли хірурга з ліжка телефонним дзвінком. І хоч звик вже до всього, не відразу зрозумів і перепитав:



  • Хто помер?

Все-таки пішов хлопець з лікарні, а вдома відчув себе погано…

  • Іване Васильовичу, підійдіть до телефону.

Лікар Горох якось неохоче підняв слухавку.

  • Слідчий Окунь.

  • Слухаю.

  • У вас нагороди є?

Певно, слідчий у цьому не сумнівався, бо, не чекаючи відповіді, продовжив:

  • Чекаю з документами.

Вже в міліції дізнався Іван, що з нагоди Дня Перемоги оголошено амністію, і його милують непокараним.

Давно не спав Іван без снів, тривожних прокидань. Не відразу усвідомив, що його будять. За кілька хвилин Іван був у лікарні. Впадало у вічі, що біля хірургічного корпусу стоїть міліцейська машина, та він на неї майже не звернув уваги.

У приймальному відділенні лежала скривавлена людина, якій вже надали першу допомогу. На протертому обличчі Іван пізнав маленькі очі.

–Я не буду! – викрикнув раптом лікар.

–Що не будете, Іване Васильовичу? – посипались питання. Лікар мовчав. Нервово стискалися кулаки, швидко розслаблялися пальці. «А якщо найгірше? Адже я – не Бог, а лише хірург. Візьму й скажу, що погано себе почуваю. Нехай все буде без мене».

Слідчий застогнав. Він був зовсім не схожий на того, кабінетного. Іван Васильович ще раз глянув на нього, вмить заспокоївся і кинув звичне:



  • Готуйте. Я митися.


Анатолій БОЙКО
Народився 3 лютого 1950 року в місті Глухів Сумської області. Після закінчення сільськогосподарської академії працював у Глухівському професійно-технічному училищі №1. Зараз викладає у професійно-педагогічному коледжі Глухівського НПУ ім. О. Довженка

Друкувався в альманахах «Славянские колокола» та «Українська хвиля». Володар гран-прі в конкурсі на кращу поезію та пісню, присвячену 300-річчю проголошення Глухова гетьманською столицею Лівобережної України.


Малий супермен
Щороку на початку літа на шкільні канікули до села Куличівка Глухівського району N-ської області із Москви приїжджав онук Євдокії Кузьмівни і Миколи Ілліча – Руслан. Його мати за збігом обставин вийшла заміж за крутого бізнесмена Вольдемара, який при нагоді теж навідувався в гості до тещі, хоч якийсь тиждень відпочити на природі від столичного життя, подихати вільним українським повітрям, настояним на духмяних лісових травах, попити горілки на березі ставочка під плакучими вербами, погомоніти з селянами.

Вовчик завжди був бажаним гостем у селі, і зустрічали його цілим кортежем на залізничній станції Хутір-Михайлівський. Але цього року він приїхав на особистому «Хаммері» тільки-но зійшло сонце. Його вже чекали сусіди, чоловіки розвантажували і заносили у хату речі, а на березі ставочка у вранішньому тумані на росистій траві була розстелена скатертина-самобранка з усілякими наїдками і напоями. Смажився духмяний шашлик, принесли ящики з горілкою, вином, пивом.

Починався відпочинок московського гостя, де збирались майже всі чоловіки з вулиць Озерна, Лугова, Радянська, Леніна і оточуючих провулків. Усі роботи в селі тимчасово призупинились.

Через тиждень Вовчик від’їжджав із святковим ескортом, який проводжав його до самого кордону.

Син Вольдемара Руслан перейшов уже до 5-го класу. В селі він дуже різко відрізнявся від однолітків. З собою Руслан привіз багато сучасних іграшок: радіокеровані автомобіль ДАІ, катер, гелікоптер… Не говорячи вже про ноутбук, мобілу, цифровий фотік з відеокамерою.

Тільки-но розпочинався ранок, як Руся з друзяками, сидячи у вербах, радіокерованим катером лякав рибу, гусей і качок на ставочку, нервуючи рибалок на ранковому кльові. Навтішавшись такими забавками в черговий раз, хлопці сіли грати в карти, а іграшкову радіокеровану машину ДАІ, що була заввишки майже півметра, сховали у кущах на дамбі. Аж ось селяни Дьома і Гоблін під доброю «мухою» везуть віз сіна, лежачи на копичці… Вже майже проїхали водозлив, як зненацька, прямо перед конем з ревом, міліцейськими сигналами, блискавками вилітає іграшкова машина!.. Кінь з переляку рвонув так, що віз із сіном і візниками перекинувся у ставок, голоблі зламалися, і він понісся галопом вулицею, здіймаючи куряву. Спіймали його лише надвечір – забіг аж до Харівки і пасся на лісовій галявині, спітнілий та переляканий, у хомуті та збруї.

Бабця Русі владнала це непорозуміння з односельцями літрою самогону під сало з маринованими грибами, списавши все на юність бешкетника.

На свято яблучного Спаса, 19-е серпня, припав день народження Руслана. Батько прислав йому подарунки і кілька блоків феєрверків. Між сільським будинком культури і сільрадою був дуже гарний парк, танцювальний майданчик. Тут колись веселилась молодь, але зараз все було в занедбаному стані, і тут збиралися лише бездомні собаки. Були випадки нападу на людей, особливо нетутешніх. Це був головний біль голови сільради. Ніхто не знав, як від цих непроханих гостей позбутися.

Ближче до вечора Руся з друзями в місці скупчення чотириногих встановили три блоки фаєрів (по 20 штук у блоці), замаскували коробки, кинули трохи хліба і ковбаски для приманки. Як тільки стемніло, собаки зібралися на ночівлю… Спрацювали радіокеровані детонатори: над парком зі свистом, вибухами, вогнями злетіли в небо феєрверки. Село було зачароване несподіваним дійством, що припинилося так само несподівано, як і розпочалося. А селом ще хвилин 10 котився лемент: чувся гавкіт, вий собак, які розбігалися навсебіч зі страху… В парк вони більше не з’являлися.

Промайнуло літо, і Руслана проводжали до Москви однолітки майже з усього села. Він пообіцяв, що наступного року обов’язково приїде на канікули.


Оповідь про Немирів Курган
Багато століть нашим сіверянським краєм ходить легенда про таємниче кохання одного з онуків Чингісхана – Менгу (Мунке, Мункє, 1208-1259 рр., 4-й Великий хан Монгольської імперії 1251-1259 рр.) до дочки багатого вільного сіверянина Немирі та його дружини Любави – Зоряни.

Восени 1239 року, після завоювання Чернігівського князівства, на Сіверщині зупинилось численне військо Бату-хана на перепочинок, перед походом на Київ. Тисячі коней випасались на лугах і пасовиськах, пили воду з рік та джерел Глухівщини.

Якось, проїжджаючи через одне з селищ з військом, хан Менгу помітив дівчат, що несли воду з річки. Під’їхавши ближче, він був вражений красою, сіверянською гордістю і зухвалістю красуні Зоряни. Дівчата йшли повз нього, володаря майже півсвіту, несли воду на коромислах, співали пісню і не звертали ніякої уваги на хана, наче його і не було.

Звелів Менгу, щоб вранці батьки Зоряни разом з нею прийшли на поклон до нього. Перелякавшись від несподіваної звістки, батько застеріг доньку, щоб ні в чому хану не перечила, бо «…полетять наші буйні головоньки, не встигнеш і оком моргнути».

Всю ніч військо зносило калим до ханського намету. До ранку виріс великий кагат з золота, срібла, діамантів, бурштину, перлів та інших коштовностей. Приїхали сіверяни Немиря і Любава з донькою. Менгу просив дозволу бна одруження з Зоряною, але отримав відсіч:

– Ніколи я не прийму вашу бусурманську віру! – відрізала дівчина. Всі принишкли. Хан зрозумів, що йому відмовили, і без толмачів. В очах Зоряни він прочитав таку сіверянську непохитність і презирство до смерті, що на мить розгубився. Підізвавши до себе батька Зоряни, вийшов з ним з намету, сказав:

– Ось мій калим за твою доньку, але скарб буде заритий в одному з курганів і охоронятиметься моїми слугами, доки я не повернусь з походу. Міркуй, поки що…

Сім днів і ночей військо насипало кургани, що й сьогодні видно між селами Уланове, Чернєве, Слоут, Пустогород. Один з них – Немирів Курган. На ньому не ростуть дерева, тільки трави бусурманські: ковила, житняк, тонконіг, типчак, яких ніколи не було в наших краях. У Немирів Курган часто влучають блискавки, та так, що аж курява летить. Багато хто шукав ті скарби, але марно. Та ще й зараз у темні осінні ночі іноді чути з гори брязкіт зброї, перегук охорони та шум бусурманських воїнів, які несуть коштовності для калиму, насипають кургани, ховаючи та маскуючи скарб.

А Менгу так і не повернувся. Пробивши шлях до Європи, загарбав російські князівства, розбивши польську, німецьку, угорську армії, а після раптової смерті великого хана Угедея в 1242 році, Бату-хан повернув орду на схід.

Майже 800 років живе ця легенда. Багато курганів розорані, поросли лісами, але таємниця манить і манить нових шукачів пригод.



Анатолій ПЕЧЕНИЙ
Народився 5 грудня 1953 року в селі Сутиски Глухівського району Сумської області. Навчався у Сумському державному педагогічному інституті імені А. С. Макаренка. Вчителював у школах Глухівщини.

Автор книги «Листопад посеред літа».


***

До нашого села увірвалась осінь, і ті, хто колись переселився до міста, тепер приїхали на вихідні, щоб зібрати «данину»: гриби, ягоди, яблука, груші. Йду рідною вулицею, якою півстоліття тому біг, підстрибуючи, до школи. Рідне дворище… На місці, де колись стояла хата, росте бузина, а під нею вмостився кудлатий пес. Він мабуть і досі відчуває тепло, що залишилось від людей, які колись тут жили.

Вузька стежка веде мене між бур’янів до кладовища, до могили батьків. Кладу квіти матері, а батькові ставлю так звані «наркомівські» сто грамів горілки та хліб.

У пам’яті спливає барвиста осінь із далекого дитинства… Батько розбудив мене рано: «Вставай, синоню (так лагідно він називав мене), підемо сьогодні в гості до дядька Василя».



  • Та що це ти придумав? – озвалась мати. – До Слобідки чотири кілометри….

  • Хай привчається. Для козака це – не відстань. Міцні ноги – найголовніше і на війні, і в роботі, і в коханні. Якби я мав слабкі ноги, то не ходив би до тебе на побачення за десяток кілометрів у сусіднє село. А так ти маєш щастя, тобто мене, – найкрасивішого чоловіка в селі.

Мати засміялась, узяла відро й пішла доїти корову. Без материного сміху хата стала порожньою.

– Давай, сину, збирайся до дядька Василя, – мовив батько.

Ранкове повітря прогнало мій сон, і ми пішли до лісу, що вже почав роздягатися, готуючись до зими. Батько звернув зі стежини й подерся вгору, хапаючись за молоді дерева. Між двох пагорбів ми побачили провалля. Зупинилися біля ями, вкритої листям. Батько сів на пеньок, запалив цигарку. Ніщо не порушувало тишу.

– Це святе місце, синку. Тут була землянка, в якій переховувався твій дід. Він не хотів записуватись у колгосп, віддавати нажите. Бувало, казав: «Власність робить людину гордою. Власника поважають, і сам себе він поважає, бо не вкрав майно, не з неба воно впало, а заробив чесною працею. А тепер що? Візьми й віддай. Кому?». Довго дід твій опирався, а тоді… Серед ночі хтось постукав у двері. Відчинили. Зайшов Іван Горкун і каже: «Тікай, Степане Андріяновичу, з села. Завтра тебе в тюрму заберуть, а добро твоє – в колгосп… Утік батько в ліс. Викопав оцю землянку. Та недовго ховався. Впіймали – і в Сибір. Мало батько лісу порубав на своїй землі, то хай іще в тайзі порубає. Я, синку, приходжу сюди, як на могилу, бо не знаю, де мого батька поховано. Адже «ворогам народу» могили «не положено». Канава на двадцять чи тридцять чоловік – на більше не заслужили…

Запанувала мовчанка. Зашуміли верхівки дерев. Скрикнув птах. Батько встав, і ми пішли.

Коли дійшли до Ясенового, батько зупинився й показав: «Оце і є дідівська земля. А тут лежав камінь – межа із землею Івана Горкуна. Востаннє ми тут посіяли гречку. Як вона цвіла! Наче хтось молоко розлив. А бджоли…» Батько замовк і подивився в далину. Сходило сонце. Повіяв вітерець.

– А в голодовку, – продовжив тато, – тут дівчинка померла. Залізла непомітно в жито і охоронців не злякалась, бо голод – сильніший від страху. А об’їждчики були звірі: впіймають – засічуть канчуками. Найжорстокіший – Петько Гнус. На зборах усе було кричить: «соціалістіческая собствєнность», «народноє добро», «класовий враг». Це в них дитина – «класовий враг»? Наїлося дитя, й померло. Мале було – років вісім. Дівчинка не розуміла, що таке «соціалізм», «класовий ворог». Вона їсти хотіла. Тоді ж закон був «Про п’ять колосків». Якщо украв п’ять колосків – тюрма.

Перед нами розкинулось болото. Грізно зашумів очерет, і мені здалося, що це біс розсердився, бо ми зайшли в його володіння. Адже не даремно мені розказував однокласник Сашко, що біс гнався за ним… Я подивився на батька, і страх пройшов.

За болотом – сіножаті, а за ними й село. У саду дядька Василя багато дерев, але гордість – груша. Батько взяв палицю й кинув – плід упав. Я підняв і вкусив грушу – у роті розлився мед.

– А хто це мої груші краде? – почувся голос дядька Василя.

– О! Братик!

Вони обнялись. Дружина дядька розцілувала мене: «Викапаний татусь. Мабуть, теж артист?»

– А у нас у роду всі артисти. Ану, синоню, покажи себе. Заспівай нам. Або вірш розкажи. Отой, що в клубі розказував. Тобі тоді цукерок дали. Може й тепер дадуть.

– Обов’язково дамо. Он у нас і пироги є: з цукерками, з маком… – пообіцяла дядина.

– Не бійся, – шепнув батько. – Розказуй.

Коли я хвилювався на сцені, то дивився на стелю. Тоді не так страшно. Я вдихнув повітря, глянув у небесну височінь і почав декламувати вірш про війну. Завершивши, полегшено зітхнув і подивився на дядька Василя: на його очах бриніли сльози. Батько, обнявши, заспокійливо мовив:



  • Ну-ну. Не треба, братику.

Після першого гранчака дядько заговорив:

  • Гірко мені. За що мене так образили? Учора прийшов Петро Ігнатенко. Приніс пенсію, сказав, що тепер я буду отримувати не 36 рублів, а 23, бо комісія перевела мене в нижчу категорію інвалідності. «Як же це так?! – кажу йому. – Це що ж виходить? Це ж виходить, що нога в мене відросла. Не буду я брати ці гроші. Так їм і передай. І від мого імені плюнь їм в обличчя». Я думаю так: якби члени комісії побули на фронті, переночували хоч раз із мокрими ногами в лісі наприкінці грудня, посиділи голодні хоч день, побачили, як танк гусеницями розмазує тіло Григорія Коваленка по землі, то може б тоді… – дядько швидко налив склянку горілки, випив і продовжив:

  • Іду я степом. Сонце пече. На небі ні хмаринки. І раптом – німецький літак. Так низько летить. Побачив мене – і як чесоне з кулеметів. Я – тікати. А сил же нема. Біжу, а ноги не несуть. Піт заливає очі, в легені наче хто жару кинув. Біжу й кричу: «Господи, врятуй мене! Врятуй, Господи!» А льотчику цікаво. Він розвернувся… Це для нього полювання. А я біжу… Не добіг до верболозу метрів двадцять… Мене наче косою хтось… Упав я. Свідомість втратив. Спасибі санітарам… Вчасно…

Запала мовчанка. Тишу порушував лише годинник. Брати мовчки згадували кожен свою війну. Я теж задумався: чому це дорослі плачуть? Їх же й кіт не шкрябав, вони й не падали, а от плачуть…

Надворі почало сутеніти. Стали прощатися.

Повернувшись додому, ми поклали на стіл гостинці від дядька й дядини. А я, зморений подорожжю, швидко заснув, сховавши під подушку найцінніший подарунок дядька Василя – зламаний будильник. Скільки часу спливло відтоді…

Маю вже більше років, ніж прожив дядько Василь. І чим більше мені їх додається, тим частіше замислююсь над життям людей тієї страшної епохи. Частіше згадую дядька, його будильник, навіть починаю думати, що, даруючи годинник, який зупинився, дядько, вочевидь, хотів зупинити час на тому періоді, коли ще всі були живі-здорові, коли в наш край ще не прийшли розкуркулення, голод, війна, а щасливий дідусь Степан Андріянович у полі, біля Дунаєцької Слобідки, орав свою землю, яку завжди називав матір’ю.



Антон ПОПОВ

Народився 22 січня 1962 року в Києві. Працює лікарем-гомеопатом з 1984 року.

З 1992 року почав викладати. З 1995 року є головним упорядником часопису «Вісник гомеопатичної медицини». У 1999 році обраний головою правління Асоціації гомеопатів України.

В 2010 році отримав Орден Української Православної Церкви Преподобного Агапіта Печерського II ступеня.

Має більше 50 друкованих наукових праць. Є автором двох невеликих збірок поезій.

«Гомеопатія споріднена з життям, сповнена драматургії, боротьби протиріч (здоров’я і хвороба, життя і смерть). Вона, як художня література, має власних героїв – добрих та поганих, але завжди вартих співчуття. Саме про це я прагну розповісти», – зазначає автор.


Дружба народів
Темні арабські очі здалися каламутними – на денці, у самій безодні, причаївся страх. Я вхопив пульс: м’який, ледачий, з пропусками серцевих ударів. Користуючись нагодою, я впритул розглянув Саїда. Красенем його не назвеш: миловидне, майже жіноче обличчя псував горбатий, наче перебитий, ніс і короткі жорсткі вуса. Саїд розтягнувся впоперек неприбраного ліжка. З усього здавалося, що він не уявляє, де знаходиться. Він зробив відчайдушне зусилля, щоб трохи підвестися, лікоть вислизнув із сорочки.

– У мене народився…

Я нарешті впіймав запах алкоголю, змішаний з задушливими парфумами. Він поквапився і додав щось арабською.

– Дівчинка. Мені погано. Ти роби щось…

Очі Саїда знову зрадницьки закрилися, тонкі губи затремтіли, на обличчі рясно заблищали краплі поту. Я вже був трохи обізнаний зі ставленням арабського світу до жіночої статі. А що його вдієш? Сюди б крапельницю… І розум упевнено порахував бажані медикаменти, викарбовуючи назви й дозування, як на екзамені в інтернатурі. Саїд знову висловився арабською (вилаявся, скоріш за все).

– Ти мене не покинеш? Мені страшно.

– Все буде чудово, – сказав я, хоча власний голос здався мені невпевненим. – Все буде чудово… – повторив я, почуваючись як на репетиції. – Треба їхати до лікарні.

Саїд тяжко вдихнув і несподівано поманив мене пальцем. Ближче, ближче, впритул до самого обличчя… Мене відразу накрила друга хвиля алкогольного туману, цього разу з відтінком нудоти. Верхня губа вередливо поповзла вгору, як у дитини, якій відмовили у забаганці. Він раптово видихнув, за мить майже втративши свідомість і будь-яке бажання розмовляти.

– Не хочу.

Я поплентався на кухню, де розташувалися водій і охоронець, який вночі зателефонував, повідомивши, що Саїду стало зле. Що це була за квартира, і де вона в Києві, з присутніх мабуть не знав ніхто. Ми просто мчали на скаженій швидкості у передранковому просторі через майже однакові квартали багатоповерхівок. Відомим був той факт, що за три дні (до і після народження дитини) Саїд побував в усіх ресторанах і казино, не завертаючи додому. Подробиці охоронець випустив, по-військовому обмежившись назвами закладів. Також було відомо, що він перебував там і з «різними друзями», і сам (якщо не брати до уваги обслуговуючий персонал і кімнати для стриптизу).

Саїд застогнав і заворушився. З кухні відкрилася «мальовнича» обстановка: руді панчохи під ліжком, портфель з паперами, брудні склянки, безпорадно кинутий мобільний. Світло за вікном квапилося, нерішуче заповзало до кімнати тяжкою суцільною масою.

У такі моменти свого життя я не відчував вдячності за обрану медичну професію. Вся справа була в контракті, згідно якого я отримував щомісячну платню сімейного лікаря родини Саїда. Мені здавалося, що це був інтелігентний спосіб з боку Саїда віддячити мені за деякі послуги, тим більше, що гроші виплачувала фірма. Отже, я опинився в скрутному становищі. А якщо помре? Я вагався викликати «швидку» – якось соромно. Покликати допомогу з лікарні? Ні, там уже вистачало пліток про мої додаткові заробітки. Потім чомусь згадалися бандитські компаньйони Саїда. Годі, годі! Я звичним рухом натиснув на золоту застібку аптечки. Крихітні швейцарські пігулки в однакових пластикових пеналах наче питали: чого хоче хазяїн?

– Блювотний горіх. – Сказав я пошепки. Чайник задвиготів і вибухнув, сніжно-біла гранула пірнула у витерту носовою хусткою склянку. Скло заскреготіло і витримало кип’яток. Перший ковток не справив на Саїда ніякого враження. Далі його обличчя почало розгладжуватися, як у людини, до якої вертаються приємні спогади. Пульс став неспішним, пружним, він заснув.

Близько одинадцятої Саїд розплющив очі. Тепер його поза нагадувала відпочинок дикої кішки. Саїд ще випив зі склянки, він уже контролював хід подій. Пальці пірнули в кишеню піджака, що висів на стільці. За цим непримітним жестом – він рахував гроші – я відчув, що все в порядку.

– Давай, – він ще долю секунди зважав на суму, потім простягнув руку з міцною, соковито-хрусткою купюрою. Я скоріше відчув, ніж побачив портрет Бенджаміна Франкліна.

– Блювотний горіх, – подумав я, радіючи свободі, сонцю, багатству.


Бережіть колеса
Наступні пацієнти зайшли вдвох: бліда незадоволена жінка і неохайно одягнений чоловік з колючими, тривожними очима. Вони одразу вчепилися в крісла, наче готовилися до польоту у стратосферу.

– Розумієте, вона дуже хвора.

Його пальці почали нервово рухатися, оголивши протерті рукава шкіряної куртки. Жінка втупилася в свої руки, прикрашені численними перснями.

– Ми лікувалися у дуже поважних фахівців. Але навіть в солідних клініках не змогли допомогти. Навіть за кордон їздили. На аналізи витратили велику суму грошей, та ще й лікування… Й це вже не один рік…

Він простяг мені пухнасті конверти, забиті зім’ятими папірцями. Виявилося, що до всіх аналізів належним чином були пришпилені рахунки.

– В неї хронічна герпесна інфекція, і вона справді страждає. Так, люба? Скажи йому, як ти страждаєш, – він повернувся до супутниці.

– Так.

– Коли ми порахували гроші, вийшло вісім тисяч чотириста тридцять чотири долари. А в гривнях це буде…



– А що ви хочете від мене?

Тепер вони обоє свердлили мене очима.

– Ви ж не даєте гарантію на одужання?

Я похитав головою:

– Не даю.

– Нам ніхто не дає гарантії! – на щоках чоловіка проступати рум’янець, скули напружилися, на лобі з’явилися маленькі краплини поту. Жінка знову почала роздивлятися свої прикраси.

– Ви уявіть наш стан. Витратити вісім тисяч. Ви могли б таке собі дозволити?

Я сказав, що, на щастя, не хворію на герпес.

– А на ці гроші, свого часу, можна було купити однокімнатну квартиру в передмісті. Ми змушені працювати на медицину. Ніхто не бажає поставитися до нашої проблеми з розумінням. Але вони зобов’язані, адже є присяга лікаря. Про таких фахівців ми розповсюджуємо правдиву інформацію, щоб розкрити суспільству очі. Заробіток на чужих стражданнях вернеться їм сторицею.

Я вже давно збагнув, про що йдеться. Тим більше, що адміністратор попередила мене: «Вони сказали, що заплатять напркінці прийому», – зробивши миттєву, не зрозумілу оточуючим паузу. І, щоб відволіктися від подальших провокацій, я почав розмірковувати, що краще: або ввічливо відмовити у консультації, або погодитись на оплату лише у випадку одужання пацієнтки. Нарешті власна гординя взяла гору:

– Я можу лікувати її безкоштовно, незважаючи на результат. Але маю вас попередити, що за 30 років роботи для мене це буде чи не єдиний випадок. Якщо це вас не бентежить…

– Клієнти скоса переглянулися, жінка почала щось розшукувати в сумці.

– Зрозуміло, ми згодні, – чоловік нарешті витер піт з чола і переховав засмальцьований гаманець.

– Ви нас неправильно розумієте. Коли вона видужає…

Але я все розумів правильно, дивлячись на бліді, витончені жіночі пальці, на яких виблискували алмазні сполохи. Чорна вечірня сукня, яскравий макіяж у моєму кабінеті справляли дивне враження. Цей чолов’яга таки придбав коштовну річ. Але моя чоловіча солідарність не ворухнулася. З’ясувалося, що декілька малозрозумілих симптомів, свербіж у різних частинах тіла, отерплість, лихоманка, слабкість, болісні менструації були «списані на герпес». Добре, що мікроби та віруси не мають адвокатів та позбавлені презумпції невинності. В даному випадку боротьба з герпесом увінчалася депресією.


  • Я Вам випишу наші найдорожчі ліки, – почав я. – Гомеопатичну платину, – То почасти була правда, дарма, що препарат не містить жодної молекули, проте яке дорогоцінне походження! Обличчя жінки не змінилося, хоча мені здалося, що вона задоволена. Чоловік почав човгатися в кріслі.

– І це справді допоможе? Я не можу доустити, що моя люба й надалі хворітиме. Я завжди намагаюся робити для неї найкраще…

Я відповів, що найдорожчі ліки, зрозуміло, діють найліпше. А про себе подякував пізній годині – на сьогодні досить. Автоматично намалював на рецепті номер мобільного.

– Телефонуйте, якщо…

Клієнти поважно виплили з кабінету, лишивши мене в роздумах, щодо гордині й самовпевненості.

Точно за два місяці в слухавці пролунав знайомий чоловічий голос:

– Лікарю, ми записані на прийом, але приїхати не в змозі. Справа в тому, що вночі «роззули» наше авто – на цеглинах стоїть. Чому саме її обрали, я не знаю, у дворі інших чимало. Колеса далеко не нові.

І він поклав слухавку.
Користь чаклунства
Найстрашніша, наймогутніша тиша настає після третьої ночі. Дзвін хромованих інструментів вражає до болю, а світ безтіньової лампи припікає набряклі безсонням очі. Марля завжди смакує ваніллю, а дихати слід повільно: спокійніше, спокійніше. Стрілка великого настінного годинника зривається з місця і відразу гальмує: «Тр-тр». Годинник – основний предмет в операційній, облік від життя до смерті, від смерті до життя. Ще в коридорі є червона смуга – перепустка до іншого світу, до осяяного кахлем безсонячного простору.

– Ідіть в… живіт! Я вам яйця повідриваю!

Це Фаїна – висока, з чорним підфарбованим волоссям яскрава жінка-анестезіолог. У її зверненні нічого погрозливого – просто такий стиль спілкування. В емальований лоток знову спускається пульсуюча червона нитка, перетворюючись на запеклі руді кільця. Фаїна сексуальна, особливо коли ось так спирається на наркозний апарат, але думати про її груди зараз моторошно.

– Хлопчики, дівчатка, кров поганенька. Я вже наперед бачу.

Це лаборант – привітна жінка з вічним ластовинням на обличчі, яка затискує палець після проколу. Ще одна учасниця дійства непомітно з’являться в операційній, проковзуючи вздовж стінки, немов десятикласниця перед іспитом. Як і всі неонатологи, вона вже перелякана (на всякий випадок), як зараз кажуть «по умолчанію». Мені завжди було цікаво – це в педіатри йдуть перелякані дівчатка чи робота в пологових будинках робить із них переляканих жінок?

– Викликали? Дитина в інтенсивній терапії, стан середньої важкості…

– Ти не на п’ятихвилинці! – перериває Фаїна. – Не розводь соплі. Скажи оцим козлам.

«Козли» – це ми, застиглі над акушерським кріслом мовчазні постаті в спітнілих халатах. На щастя, я сьогодні не відповідальний. Ця думка проти волі підступно стукає у мозок. І не мені вирішувати. Минула вже година після пологів, а кров так і не спиняється. Трапляються такі паскудні кровотечі, що наче знущаються, випробовуючи нерви на витривалість. Чекання – найскладніша лікарська дія, бо попередньо зроблене все, чому навчила професія. А далі простягається, заповнює час і простір невідомість, до якої тільки й прислухається душа. В цю мить все закінчується: везіння, впевненість, досвід. Шкода, що не вивчив молитов. А зараз одне – треба видаляти матку, отже, ця жінка назавжди лишиться з одною дитиною. Але й дитинці треба, щоб Бог дав виходитися.

Пластиковою трубкою неспішно рухається підігріта червона рідина. Фаїна знову звішується над кріслом:

– Тож помоліться. У вас десять хвилин. Ми вже вливаємо кров.

– Ідіть в ж…

Нарешті озивається Валера. Він маленький, надмірно мускулистий, але зараз трохи мішкуватий. Я помічаю, що в нього різні очі: лівий – світло-зелений, у правому якісь темнуваті плями. Він шамкає губами через марлю:

– Закінчуйте базар! Я чаклувати не вмію.

– Я піду чаклувати.

Мій голос звучить напружено, але в той же час спокійно. Це вже і не сміливість, а, мабуть, втеча від очікування та втоми. Фаїна блиснула очима й відвернулася, Валера сповз на табуретку. Червона нитка знов спустилася в лоток, потім, уже застиглою поверхнею, задріботіли жваві яскраво-червоні крапельки.

– Через п’ять хвилин замиваємось на операцію. Ти ж нормальний хлопець!? Не займайся дурницями.

Дорога до ординаторської триває недовго – дихаєш, ходиш, вертаєшся в своє тіло. Сабіна – це ялівець, що застосовувався під час маткових кровотеч ще за часів козацтва. Білі кульки й справді виглядають комічно, особливо біля розп’ятого безпорадного тіла. Краще не дивитись в очі. Коли в породіллі страх і непорозуміння змінюється байдужістю – погана справа. Все, що вона спроможна зробити, користуючись моєю близькістю, це прошепотіти: «Де моя донечка…»

Але я ретельно виконую звичний ритуал: один, два, три, чотири, п’ять. Це вже і не пігулки, а чотки. На останній має настати катарсис. Може, у попередній реінкарнації мені довелося бути шаманом?

– Невже ти в це віриш? – Валера відтягує маску і спльовує в тазик. – Я піду митися.

Фаїна зберігає презирливий вираз обличчя:

– Відкочуй зі своїми кульками. Знайшов час гратися.

Біля біксів уже орудує Марія – старша операційна сестра. Мені ніколи не набридало спостерігати її магнетичний автоматизм. Кожен рух впевнений, досить швидкий, але поважний. Частиною цього ритуалу, незважаючи на пізню пору, є потік слів – неспинна балакучість, рясно здобрена специфічними висловами. Колись для мене було одним із найскладніших завдань, як у неповні двадцять п’ять років примусити операційних сестер виконувати накази. Особливо це стосувалося Марії – вона удвічі старша, і не рушає з місця без матюків.

Червона ниточка знову спускається, але трохи тонша, і раптом переривається, наче хтось нагорі каже, що це все. Знову чути як зривається стрілка в годиннику. «Кап-кап», – плюхає кров у крапельниці. Ллється безтіньове світло, за вікнами природа вже збирається на весняний світанок. Усе. Й інтуїтивне розуміння цього миттєво передається всім учасникам дійства. Лишається збудженість, якій на п’яти вже наступає свинцева втома. Тишу перериває голос Марії:

– Засрали всю операційну. Самі не знають, чого хочуть. Раніше такого не було. Якщо привезли, хочете оперувати – оперуйте, експерименти лаштуйте в іншому місці. Тільки ніч спаскудили.

Вона відчайдушно грюкає кришкою боксу, голосно кличе санітарку, наче у свідки неподобству:

– Рая! Операції не буде. Іди вбирайся.

Рая, літня жінка з широким засмаглим обличчям, закачаними рукавами, в кольоровому байковому халаті, оперезаному марлею, колобком вкочується в операційну. Тепер вона головна над мисками, швабрами, закривавленими інструментами.

Вже в коридорі Валера притягує мене за плечі, аж хрустить (він здоровий, колись займався боксом).

– Ну, я не особливо довіряю твоїй… – він не знаходить потрібного слова, підморгує. – Коротше, Антоне Володимировичу, на п’ятихвилинці ніяких балачок про твої горошини. Хоча ці баби язикаті все одно рознесуть, – і він щиро посміхається.

Таке воно, життя.


Мармурові сходи
Дивне відчуття перед хворобою. В тілі якась незручність, в душі – неспокій (мабуть, підсвідомість б’є на спалах, а розум ще чекає якихось доказів). Снідати не хочеться, трохи нудить.

На останньому тижні поспішав відредагувати журнал до гомеопатичної конференції. Щороку ця робота здається мені марнотратством, на кшталт видобутку самородного золота. Щоб «намити» оригінальних думок, треба добряче просіяти різношерстні дописи. Решту щосили привести у науковий вигляд, здогадуючись, що саме уявляв собі автор. Це як у річковому вранішньому тумані провести човен фарватером. Здається, що наше гомеопатичне підґрунтя дуже плодюче для невизнаних геніїв з їх особливими знаками пунктуації та жирним шрифтом. Для цього випуску з щоденників дідуся я вибрав випадок лікування гострого апендициту. Щоб невідкладну хірургічну патологію замінити гомеопатією, треба бути або закінченим дурнем, або досвідченим сміливцем. На дурня не схожий – за плечима майже десять років хірургічної практики, оперував швидко і вдало.

Сніданок не вдався, у шлунку вчинилася спекотна тяжкість, приступ нудоти збільшився, стало трохи морозити. Що за прикрість така? Витяг аптечку, трохи поміркував – блювотний корінь, іпекакуана. Крупинки здалися дуже солодкими. Нарешті покращало.

Може дідусь трохи блефував? Але ці щоденники не призначалися для сторонніх, судячи з приміток щодо особистого життя і побуту. Впевнившись у діагнозі гострого апендициту, він описав його типові симптоми. А потім призначив гомеопатію під особистим наглядом: «Хвора С., рахівник артілі. Потрапила до лікарні 10 квітня 1935 року з приводу гострого болю внизу живота з правого боку...».

Знову нудить. Язик якось дивно рухається, наче йому не вистачає слини. В животі щось потягнуло – скоріше не біль, а здуття, хочеться зігнутися. Доводиться лягти в ліжко і притиснути коліна до себе. Поза ембріона. Рука потяглася до колоцинту: це одні з кращих гомеопатичних ліків від кольок у кишечнику. Тепер треба розслабитися.

Що наштовхнуло молодого, але вже досвідченого у хірургії лікаря Попова на подібні ризиковані експерименти? На жаль, уже нема в кого запитати. Цікаво й інше: як йому це дозволялося, і як він уникнув долі української інтелігенції сталінських часів за своє вільнодумство. Тепер розумію – в НКВС траплялися різні люди. Були й такі, що радили лікарю невідкладно змінити адресу. З іншого боку маємо дякувати поштовій службі, що в лихолітні 30-ті роки, через громадянську війну та голод, доставила до Полтавської губернії посилку з ліками. З самого Ленінграду, з першої у Російській Імперії гомеопатичної аптеки, що на Невському проспекті, на щастя, не знищеної більшовиками. Згадаємо і про підручник з гомеопатії Е. Неша, що знайшовся серед книжок, придбаних у роки навчання в Одесі. Так склалося, і марно історики розмірковують над обставинами, сподіваючись знайти джерело суворих приречень та щасливих подарунків долі. Ймовірно хтось диригує випадковістю, запліднюючи наші старання.

Здуття майже минуло. Спробував розігнути ноги. У цей момент глибоко, в центрі, приблизно в районі шлунка, з’явився біль. Відразу ж у мозок блискавкою вдарив страх: що це? А біль почав потроху наростати, наче заповнюючи якусь внутрішню порожнечу. Знов підтягнув ноги – не допомагає. Швидко відкинув дерев’яну кришку аптечки. Ліки від страху… Ліки від страху… Вибрав аконіт (борець), він має впоратися із раптовим внутрішнім ворогом. Так, і справді спокійніше.

Не може бути, щоб дідусь не боявся. Про це я встиг спитати.

Страх. Юнаком він бачив, як грабують маєтки: полум’я, розпач людей, насильство, похмурі садиби, що наче відчувають власну приреченість, постріли. А страшніше за все – вогнище, складене з книг у шкіряних палітурках з золотим тисненням. Він зрозумів, що робиться не просто зло, а надзвичайне зло. Можливо, тоді й вирішив їхати подалі на південь. Точніше, у південному напрямку. Саме туди рухалися потяги зі станції, пропонуючи любителям пригод покаті, духмяні дахи товарних вагонів. Коли проженуть охоронці, чи облава – мерщій у поле, чекати наступного потяга.

Страх від аконіту і справді пом’якшав, наче розплився у підсвідомості. Біль спустився нижче, у правий бік, почав крутити невблаганним пекучим свердлом. Я відчув, що не можу розігнути праву ногу. Спробував притиснути хворе місце – біль одразу пронизав до хребта, запульсував у шиї, у голові запаморочилось. «Он як, – зашепотів я до себе, – Що ж прийняти, що робити?..» Бріонія – білий переступень. Ці ліки завжди допомагали мені при симптомах кишкових інфекцій. Гарячково відшукав літеру «Б», одночасно розуміючи: сталося щось інше. Скляночка від зайвого зусилля здригнулася, корок лишилася у руці, дрібні швейцарські крупинки розбіглися ковдрою, так само, як розбіглися думки.

Знову почало морозити, мабуть, підскочила температура. Біль не відпускав, але тепер переривався напівмаренням. Отак і Дем’ян Попов, у свої вісімнадцять років прокинувся серед теплої ночі від смутного хвилювання: чи марення, чи передчуття долі. Наче рухався не ешелон, а до нього плив назустріч ранковий степ, розсовуючи завісу світанку, за яким владно світилося безкрає і невідоме – море.

Уже потім він, з твердим рішенням стати інженером, зніме мебльовану кімнату разом з іншим абітурієнтом. Його зватимуть Степаном, і саме він почне історичну розмову:

– Ти куди вступаєш?

– На суднобудівельний.

– Ну і дурень.

– А ти куди?

– Туди, де всі нормальні люди – до медичного інституту!

Невдовзі розгублений юнак постав перед ректором. Вступні екзамени завершилися. Чи знову йому ангел-охоронець прошепотів, чи спрацювала успадкована селянська хитрість:

– Я вражений Вашими мармуровими сходами, що ведуть… у піднебесся медичної науки. І я не уявляю себе без цього…

Ректор передивився атестат комерційного училища:

– Пильнуй, щоб не посковзнутися… Ось список членів екзаменаційної комісії та їхні домашні адреси – складай іспити екстерном.

На Одесу стрімко накочувалась революційна хвиля: ректор інституту Дмитро Павлович Кишенський, професор, доктор медицини, член «Союза спасения Родины» швидко опиниться в еміграції, а йому на зміну прийде лояльний до більшовизму майбутній радянський академік Заболотний. Багато років по тому і я побачив ці сходи: влітку, коли згасла студентська маячня, піднявся ними до того самого медичного піднебесся назустріч сонячному промінню. Мармурові плити місцями стесалися, копії античних богинь та барельєфи пожовтіли, але не втратили величі – майже так виглядав медичний факультет Імператорського Новоросійського університету.

Отже, сходи… Вони, як життя: ми маємо піднятися до вершини, але потім спускатися долу… Світло зробилось каламутним і гарячим, ноги перестали тримати, і я повалився у жорстку, незручну постіль. Біль зробився наполегливим, невідв’язним – ані випростатися, ані розігнути праву ногу. Потроху, тамуючи дихання, притиснув ділянку болю: «один, два, три» – і стрімко відпустив руку. Усередині відразу вдарило гострою, розпеченою хвилею, розтеклося, хитнуло мозок, зірвалося з губ зрадницьким вигуком.

Той, другий, що у свідомості лишився лікарем, із цікавістю констатував: це симптом роздратування очеревини, Щоткіна-Блюмберга. Сам його спостерігав багато разів у пацієнтів. Внутрішній лікар забажав вхопити пульс: жвавий, стрімкий, більше сотні ударів. Дзеркало покірно відобразило сухий, коричневий язик з червоним трикутником на кінці. Через біль і нудоту я ясно відчув внутрішній голос: «Чудово, – промовив він, наче давав пояснення студентам. – Наявні всі типові симптоми гострого апендициту. Зрозуміло, що всі подібні випадки підлягають невідкладній…».

Мої пальці, що втратили гнучкість, уже набирали номер телефону.

– Костю, це я. Що, не впізнаєш? – може, щось із голосом?

Вінницький був удома, чергував минулої доби.

– Ага, – якось буденно промовив він. – Зараз телефоную, залишимо тобі місце у другій хірургії. Сам доїдеш? Давай, друже, щоб до ночі.

Я поклав слухавку, серце колотилося. Треба взяти необхідне: паспорт, гроші, одяг… Погляд упав на друкований лист: «Хвора С., рахівник артілі. Потрапила до лікарні 10 квітня 1935 року з приводу гострого болю внизу живота з правого боку...». Далі, далі… «Симптом Блюмберга ясно виражений. Стан хворої, незважаючи на занепокоєння, має характер подібної до тифу лихоманки. Прискорений пульс, температура 39,3». Далі… «Призначений сумах отруйний в краплях, 6 раз на день». Поки зберуся, можна і прийняти. На цей раз горошини здалися мало не гіркими. Я почав шукати паспорт у шухлядах, потім серед паперів на підвіконні. Нарешті потерта синя книжечка, дбайливо загорнута у целофановому файлі, опинилася в руках. Тепер одяг… Голова проясніла, зник озноб, всередині з’явився спокій. Я зрозумів, що пересуваюсь без болю. Може прилягти? Хоч на кілька хвилин... Постіль виявилася м’якою і привабливою, такою зручною, що не варто було ворушитися. Кімнату охопили затишні сутінки.

Знов вийшло сонечко, і раптом відкрився небокрай, весь у м’якому сяйві серпневих ланів. Полтавщина з її переливчастими пагорбами, зрілими опуклими соняшниками, гарячими списами стерні, спритними маленькими річками, шелесткими тополями. На цьому місці дороги ми завжди зупинялись…

Повітря розірвало вибухом, земля вийшла з-під ніг, чорноземом заліпило очі, невідпорно, пекуче штовхнуло у груди і накрило мовчанням. Під Лохвицею, у десяти кілометрах від місця свого народження, втратив свідомість військовий хірург Попов, – його накрило вибуховою хвилею німецької мінометної міни. Не здогадувався бранець нової Великої війни, що наприкінці серпня 1941 року лінія фронту мала вигляд великої закарлюки, що протяглася на північ, а на півдні повторювала вигини Дніпра. Звідки знати йому, що Гудеріан, який мріяв про Москву, 23 серпня отримав наказ повертати на південь, а Жуков, за пропозицію здати Київ і відвести 37-ю армію Власова в резерв, буде знятий Сталіним з посади начальника Генштабу і відправлений командувати Західним фронтом. Що 15 вересня в оточенні опиниться майже весь Південно-західний фронт, що серед 616 тисяч облікового складу, які не виберуться з котла, буде і він.

Дід ніколи не розповідав подробиць. Шкода, я не розпитував. Знаю, що він ніколи не їв свинину, бо повернення свідомості обернулося теплим ворсяним дотиком та рохканням. Знаю, що німці дозволили йому лікувати поранених військовополонених. Знаю, що в тифозних бараках він вдало використовував гомеопатію. Краще за все повторити слова святого Івана з об’явлень, саме їх я колись перечитував для діда: «Будь пильний і зміцнюй інших, що близькі до смерті, бо не знайшов я, щоб діла твої були скінчені перед Богом».

Блаженну тишу порушив телефонний дзвінок:

– Це Костя. Де ти є? Ти що не знаєш, що таке перитоніт? Хоч аналіз крові елементарний треба взяти. А далі грайся собі.

– Розумієш, у мене немає перитоніту. Може, і апендициту не було. Я погарячкував. Вибач.

Біль уже був майже невідчутним, думки стали прозорими і ясними. Мармурові сходи справді ведуть до медичного храму. Бережіть сімейні архіви.


Д Р А М А Т У Р Г І Я


Каталог: Files -> downloadcenter
downloadcenter -> Здійснити контроль за дотриманням державних стандартів освіти
downloadcenter -> Сучасні здоров ’ язберігаючі технології в дошкільному навчальному закладі
downloadcenter -> Модель сформованості бібліотечно-бібліографічних умінь та навичок школярів
downloadcenter -> М. Тернопіль 2005 р. Методичний посібник
downloadcenter -> Профілактика шкідливих звичок серед дітей і підлітків
downloadcenter -> Уроки-дослідження з географії у 6 класі Вовчищовичі 2015
downloadcenter -> Домашнє завдання Німецька мова
downloadcenter -> Узагальнений висновок щодо результатів атестаційної експертизи Йосипівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – днз»
downloadcenter -> Коментар: поняття «публічна адміністрація» часто зустрічається у нормативно-правових актах України, дослідженнях науковців. Утім досі не сформовано єдиного підходу щодо визначення даного поняття
downloadcenter -> Доповідна записка «Про особливості реалізації нового змісту Державного стандарту початкової загальної освіти в 1-3 класах загальноосвітніх навчальних закладів»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка