Зміст вступ 5 Розділ Сутність, функції та управління фінансами зарубіжних корпорацій 9


Розділ 4. Фінансове планування та контроль



Сторінка14/76
Дата конвертації05.12.2019
Розмір5.23 Mb.
#85758
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   76
Sutormina

Розділ 4. Фінансове планування
та контроль




    1. 4.1. Фінансова стратегія корпорації

      1. Стратегія розвитку корпорації


Стратегія розвитку (Development Strategy) являє собою програму досягнення економічного зростання в майбутньому. У широкому значенні слова, стратегія розвитку національної економіки передбачає гармонічне зростання традиційних галузей господарства, розвиток нових галузей, стабільність національної валюти і державних фінансів, розвиток експорту, вивіз капіталу з метою одержання прибутку, підвищення соціальної захищеності населення. Можуть бути також поставлені більш конкретні цілі економічного зростання. Наприклад, стратегія розвитку сільського господарства з метою підвищення забезпеченості країни власним продовольством і скорочення імпорту. Такі цілі були визначені в країнах Західної Європи після закінчення Другої світової війни.

Кожна корпорація визначає свою власну стратегію. Стратегія розвитку корпорації може бути визначена як ідеологія. Так, наприклад, стратегія ТНК “Кока-Кола” визначена досить ясно і чітко: “Думай так, як думають у регіонах розташування наших дочірніх компаній, і дій так, як діють у регіонах розташування наших дочірніх компаній”. Англійською це звучить більш точно і небагатослівно: “Think local, act local”. Постановка питання про стратегію відповідає тому, що корпорація має дочірні корпорації та інші підприємства, розташовані майже в 200 країнах, продукцію корпорації купують майже 6 млн жителів нашої планети1.

Корпорація може визначити свою стратегію конкретніше. Так, наприклад, інноваційні корпорації ставлять за мету освоєння виробництва нових видів продукції, аналогів котрих ще немає на світовому ринку, тобто розширення ринків збуту.

Загальна стратегія економічного розвитку узгоджується із фінансовою стратегією. Вона розглядається як чинник забезпечення нормального функціонування корпорації в майбутньому. Першочерговим завданням керівників корпорації є зміцнення конкурентної позиції, яка конкретно визначається під час розроблення інноваційного, маркетингового, цінового, збутового, організаційного та інших напрямів як стратегії, так і політики.

Важливим завданням для менеджерів, які розробляють стратегію розвитку, є узгодження загальної стратегічної програми з фінансовою. Це пояснюється тим, що вони базуються на різних, несумісних передумовах. Загальна стратегія ґрунтується на врахуванні можливостей зміцнення конкурентної позиції на ринку конкретних товарів і послуг, фінансова — на русі капіталів. Тенденції розвитку ринків різні, тому загальна стратегія часто не може бути підтримана відповідним фінансовим забезпеченням.

Під час розроблення фінансової стратегії визначаються її мета, часові межі (time frame), а також характер дій, що передбачаються. Відповідно до цих дій з’ясовується можливість досягнення мети. Фінансову стратегію порівнюють із шаховою партією, в якій учасник (корпорація) налаштований на виграш. Цілі фінансової стратегії визначати важче, ніж загальноекономічні орієнтири. Ряд досліджень показують, що менеджери корпорацій надають перевагу таким цілям, як максимізація розмірів фірми, її економічного зростання і навіть зниження ймовірності втратити власну роботу. Однак які б цілі не були поставлені, становище, що складається на фінансових ринках, наводить адміністраторів на думку, що кінцевою метою на довгі роки є підвищення добробуту акціонерів.

Накреслюючи схему дій у майбутньому, необхідно враховувати теперішні умови діяльності фірми та їх передбачувані зміни. Така схема завжди конкретна, тобто обумовлюється економічним і фінансовим станом конкретної корпорації. Згідно з сучасними фінансовими теоріями, підвищення добробуту акціонерів може бути досягнуте зменшенням ризику для цінних паперів, випущених корпорацією, або збільшенням їх дохідності без зростання ризику. Проте цю мету важко відобразити в абсолютних показниках, адже умови фінансового ринку постійно змінюються.


      1. Концепції фінансової стратегії


Економічна наукова думка багато уваги приділяє дослідженню фінансової стратегії, при цьому трактування стратегії різноманітні. Дослідник із США А. Чендлер вважає, що стратегія — це визначення основних довгострокових цілей і завдань підприємства, прийняття курсу дій і розподіл ресурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей.

Американські економісти Р. Кларк, В. Вільсон, Р. Дейнс, С. Надо дають визначення фінансової стратегії в широкому значенні й пов’язують її з фінансовою політикою і плануванням. Фінансова стратегія окреслює картину розвитку корпорації в майбутньому. Вона більшою мірою показує, якою корпорація може бути в майбутньому, ніж як цього досягти. За визначенням учених, фінансова стратегія — це основа для вибору, альтернативи, що зумовлює природу і напрям організації фінансових відносин. Відмінність фінансової політики від стратегії полягає в тому, що перша базується на детальних, конкретизованих фінансових даних. Стратегія — це мрія або передбачення.

У своїй книзі “Перетворення організації” Ф. Ж. Гуйяр і Дж. Н. Келлі ввели в науковий обіг термін “стратегічний намір”, під яким вони розуміють уявний образ кінцевої мети корпорації. Це намір, що символізує злиття аналітичних, емоційних і політичних елементів корпоративного мислення. З аналітичного погляду такий намір заснований на неупередженій оцінці конкурентного становища корпорації. Емоційний і політичний намір перетворюється в ідею, що опановує помислами всієї фірми, “навколо якої об’єднуються люди”1.

Американські теоретики, вивчаючи проблеми стратегічного фінансового планування, багато уваги приділяють дослідженню фінансового навколишнього середовища.

Як зазначають Р. Ленц, П. Лоуренс, Дж. Лорш та ін., зовнішнє середовище є головним джерелом невизначеності в економічній діяльності корпорацій. Підкреслюється багатовимірність і непередбачуваність зовнішнього середовища, неможливість простежити за всіма діями та взаємозв’язками, які в ньому складаються.

У фінансовій сфері невизначеність виявляється більшою мірою. Як уже зазначалося, ризик інвестицій у цінні папери, притаманний ринковим відносинам, проявляється у двох видах: систематичний ризик, пов’язаний з економічною системою в цілому, і ризик несистематичний, зумовлений діяльністю певної корпорації. Систематичний ризик визначається зовнішнім середовищем, несистематичний — внутрішніми відносинами, які складаються в корпорації: суб’єктивними й об’єктивними.

На підставі нелінійної парадигми (див. розділ 14) американські вчені Е. Петерс, Б. Вільямс вводять у дослідження навколишнього середовища поняття хаосу і невизначеності. Звідси вони роблять висновок про неможливість складання прогнозів на тривалий час.

Треба наголосити, що в американських теоріях помітне місце посідають питання суб’єктивного сприйняття менеджерами корпорацій невизначеності зовнішнього середовища. Прийняття рішень щодо певної фінансової стратегії в галузі прямо пов’язується з психологічними характеристиками менеджерів корпорацій. Дослідники підкреслюють, що реальність і правильність урахування всіх зовнішніх економічних, фінансових, валютних та інших обставин визначає врешті-решт якість фінансових планів, які розробляються корпорацією. Так званому особистому чиннику приділяється багато уваги. Особисті, суто психологічні властивості менеджера ретельно вивчаються під час добору кандидатів на відповідні посади. Отже, фінансові проблеми безпосередньо пов’язані з психологічними (див. розділ 14).

Як відзначають Р. Брейлі і С. Майєрс не існує ні теорії, ні моделі, які б доводили можливість вибору оптимальної фінансової стратегії. Тому фінансове планування, засноване на певній стратегії, із застосуванням статистико-математичних методів, у кінцевому підсумку здійснюється методом проб і помилок.

      1. Поняття “прогнозування” і “планування”


У теорії і практиці фінансів широко використовуються поняття “прогнозування” і “прогноз”. Прогнозування являє собою процес оцінки майбутніх можливих економічних показників, що ґрунтується на аналізі динаміки показників за минулий період. З цією метою використовуються два методи: Бокса-Дженкінса, прийнятний для короткострокового прогнозування, і побудова економетричної моделі, в якій показник, що цікавить фінансового аналітика, конкретизується як ендогенний і розглядається як частина всієї системи. Перевагою другого методу є можливість зіставлення прогнозних значень з фактично отриманими результатами1.

Прогноз — ще не план, а тільки підготовка до його складання. Для складання фінансового плану будуть потрібні всілякі прогнози. Наприклад, для визначення джерел фінансування на наступний рік складаються прогнози розвитку ринку капіталів. Прогнозування, як дія фінансових аналітиків, має вірогідний характер.

Складаючи прогнози розвитку, фінансові аналітики завжди повинні мати на увазі, що конкуренти “не сплять”, а також розробляють свої прогнози щодо розширення конкурентної позиції. Усі прогнози детально вивчаються, в них вносяться виправлення, уточнення. Прогнози всіх відділів корпорації узгоджуються між собою. Особлива увага приділяється капітальним вкладенням, спрямованим на вирішення проблем відновлення капіталу, введення інновацій у виробництво тих товарів і послуг, де позиції корпорації на ринку сильні і є можливості їх зміцнити.

Цілі, поставлені в прогнозах, можуть бути досягнуті за певних умов. Проте загальні економічні, фінансові, податкові, грошові і багато інших чинників врахувати в прогнозах неможливо.

      1. Сутність та горизонти фінансового планування


Планування являє собою процес складання програми майбутнього розвитку з визначенням конкретних економічних і фінансових цілей на майбутній період, з урахуванням можливих ризиків і заходів щодо страхування від ризиків.

Фінансове планування відіграє важливу роль у теорії й практиці господарської діяльності корпорацій. Воно розглядається як невід’ємна частина загального управління виробничо-господарською діяльністю корпорацій.

У розділі 1 ми зазначали, що одним із принципів управління фінансами корпорацій є планування. На думку Р. Брейлі і С. Майєрса, фінансове планування являє собою складний процес, що охоплює чотири стадії2:


  1. Аналіз зв’язку між інвестиційними і фінансовими можливостями.

  2. Прогнозування наслідків поточних рішень з метою запобігання диспропорцій між рішеннями, що приймаються сьогодні, і тими, які потрібно буде прийняти в майбутньому.

  3. Обґрунтування обраного варіанта рішень.

  4. Оцінювання результатів, досягнутих корпорацією, порівняно з поставленими цілями.

На кожній із стадій фінансовий менеджер ставить перед собою відповідні цілі, визначає планований період, тобто термін, на який складається план.

У сучасних умовах корпорація складає довгострокові, середньострокові і поточні фінансові плани. Довгострокове планування за своєю сутністю є прогнозуванням розвитку, воно здійснюється на період 10—15 років. Середній термін планування — п’ять років, але в літературі називають його також довгостроковим. Поточне (оперативне) планування розраховане на один рік наперед. У кожному періоді планування ставляться певні цілі, завдання, визначаються методи дослідження, будуються моделі.

В дослідженнях американських учених зазначається, що “часові межі” планування залежать від низки чинників. Наприклад, якщо корпорація намагається уникнути можливого банкрутства, період, що планується, може становити один день, тиждень, щонайбільше один місяць.

Найважчою проблемою є складання оптимального фінансового плану. Ні в теорії, ні в практиці немає моделі, яка б могла врахувати всі невизначеності майбутнього розвитку. Як зазначають прихильники ідеї хаосу і невизначеності (див. розділ 14), плани, складені на тривалу перспективу, приречені на провал. По суті, до того самого висновку приходять Р. Брейлі та С. Майєрс. На їхню думку, є дві аксіоми. Перша — набір невирішених проблем нескінченний, друга — число невирішених проблем, які окрема людина в кожен даний момент здатна тримати в голові, обмежене десятьма. На підставі цих двох аксіом виведено закон про те, що в будь-якій галузі людської діяльності завжди будуть десять проблем, які можна обговорювати, але які не мають формального вирішення1.

Практично нерозв’язаною проблемою є також організація контролю за втіленням фінансового плану в життя. Довгострокові фінансові плани застарівають вже в момент їх розроблення. Тут ми бачимо практичне підтвердження гіпотези хаосу і фракталів (див. розділ 14). Фінансові менеджери знову беруться за роботу над планом, але ця діяльність може бути плідною тільки в тому разі, якщо є впевненість у тому, що саме потрібно змінювати у зв’язку з новими несподіваними обставинами. Також важко дати оцінку діяльності корпорації на підставі показників довгострокового плану без урахування економічної кон’юнктури, яка швидко змінюється.


    1. 4.2. Джерела фінансування розвитку корпорації

      1. Коефіцієнти внутрішнього зростання і стійкого зростання


Кінцевою метою корпорації, як ми вже неодноразово зазначали, є зростання добробуту акціонерів. У фінансових планах визначаються темпи економічного зростання, необхідні для досягнення цієї основної мети.

Для визначення можливостей економічного зростання розраховуються два коефіцієнти: коефіцієнт внутрішнього зростання, коефіцієнт стійкого зростання.

Коефіцієнт внутрішнього зростання визначає можливості самофінансування, тобто забезпечення розвитку корпорації тільки за рахунок внутрішніх джерел, без залучення зовнішніх.

Коефіцієнт внутрішнього зростання складний, оскільки при його визначенні використані два коефіцієнти: прибутковості активів і реінвестування (капіталізації) чистого прибутку, формула для його розрахунку така:



.

Коефіцієнт прибутковості активів визначається за формулою:



.

Коефіцієнт реінвестування (капіталізації) чистого прибутку позначений у формулі коефіцієнта внутрішнього зростання буквою в, визначається за формулою:



,

або


1 – Коефіцієнт дивідендних виплат.

Крім коефіцієнта внутрішнього зростання, визначається також коефіцієнт стійкого зростання, що відображає максимально можливий темп економічного розвитку корпорації за рахунок внутрішніх і зовнішніх (за винятком випуску нових акцій) джерел. У розділах 7 і 8 ми ознайомимо читача з причинами, через які корпорація, вишукуючи джерела фінансування, ставить на останнє місце випуск нових акцій. Коефіцієнт стійкого зростання також складний, оскільки для його визначення використовуються два коефіцієнти: прибутковості власного капіталу і реінвестування (капіталізації) — в. Він визначається за формулою:



Розглянуті вище коефіцієнти залежать не тільки від прибутковості активів або капіталу, а й від коефіцієнта реінвестування, тобто від тієї частини чистого прибутку, що залишається в компанії після виплати дивідендів. Тому дивідендна політика є дуже важливим чинником у визначенні фінансування економічного зростання корпорації.

Звернемося до даних по корпорації Кока-Кола. Протягом 11-річного періоду коефіцієнт внутрішнього зростання підвищувався. У 1997 р. корпорація досягла максимального показника, вона могла забезпечити економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел на 19,5 %. У наступні кризові роки така можливість різко знизилася. У 2000 р. джерела самофінансування знизилася до 2,4 %. Однак завдяки економічним зусиллям менеджерів корпорації в 2001 р. показник зріс до 10,5 %.

Той самий тренд спостерігається і з коефіцієнтом стійкого зростання. У 1997 р. коефіцієнт стійкого зростання підвищився порівняно з 1990 р. більше ніж у 2 рази, досягнувши 69,2 %. З 1998 р. під впливом кризи коефіцієнт помітно зменшується, у 2000 р. він становив тільки 5,5 %, однак у 2001 р. цей показник зріс до 23,7 %.


Рис. 4.1. Динаміка коефіцієнтів зростання корпорації Кока-Кола


Проаналізуємо причину стійкості тренду в зростанні коефіцієнтів до 1998 р., тобто до економічної кризи. Насамперед потрібно вивчити динаміку коефіцієнтів, використовуваних у показниках зростання.

Рис. 4.2. Динаміка коефіцієнтів дивідендних виплат і реінвестування (капіталізації) чистого прибутку корпорації Кока-Кола

На рис. 4.2 зображено в динаміці співвідношення двох коефіцієнтів: виплати дивідендів і реінвестування. З 1992 до 1997 р. спостерігався стійкий тренд зростання коефіцієнта капіталізації, що означало накопичення власного капіталу корпорації для розвитку. Спад виробництва, що проявлявся вже в 1998 р., обірвав цей тренд, корпорація змінила розподіл чистого прибутку на користь дивідендних виплат. Зміна дивідендної політики негативно вплинула на коефіцієнти зростання в 1998—2000 рр. Однак у 2001 р. розподіл чистого прибутку знову змінюється на користь капіталізації чистого прибутку, у результаті коефіцієнт внутрішнього зростання збільшується до 10,5 %, а коефіцієнт стійкого зростання — до 23,7 %.

У фінансовому плануванні велике значення надається прибутковості корпорації. Обчислюються кілька показників прибутковості і кожний із них визначає ефективність використання фондів, що перебувають у розпорядженні корпорації. Коефіцієнти маржі прибутку визначають прибутковість продажу. Фінансові аналітики корпорації Кока-Кола використовують два коефіцієнти. Перший — коефіцієнт валової маржі прибутку (Gross Margin), що визначається за формулою:



.

У цьому коефіцієнті використовується показник валового прибутку як різниця між нетто-виторгом від реалізації (Net operating revenues) і вартістю проданих товарів (Cost of goods sold). Другий показниккоефіцієнт операційної маржі (Operating margin) визначається за формулою.



На відміну від першого показника в чисельнику використовується операційний прибуток як різниця між валовим прибутком і операційними витратами, в які входять адміністративні, загальні, а також витрати, пов’язані з продажем виробленої продукції. Обидва показники маржі прибутку (табл. 4.1) протягом 11-річного періоду змінювалися: валовий — у межах 5,9—70,4 %, операційний — у межах 18,0—26,5 %. Максимальні показники були напередодні економічної кризи, мінімальні — в 2000 р. як наслідок кризи.

Визначаючи коефіцієнт внутрішнього зростання, ми використовували показник прибутковості активів.

У роки економічного піднесення в корпорації Кока-Кола зростала ефективність використання активів. Зазначений коефіцієнт її зріс із 14,9 % у 1990 р. до 24,5 % у 1997 р., із 1998 р. починається його значне зниження, у 2000 р. він становив тільки 10,6 %, у 2001 р. відбулося зростання цього показника до 17,7 %. Зниження коефіцієнтів реінвестування і прибутковості активів призвело до істотного зниження коефіцієнта внутрішнього зростання, тобто внутрішні джерела вичерпалися. У 2000 р. вони могли забезпечити тільки 2,4 % зростання корпорації. Підвищення ефективності використання активів збільшило внутрішні джерела зростання.



Таблиця 4.1

Коефіцієнти прибутковості корпорації Кока-кола, 1990—2000 рр., %1

Рік

Коефіцієнт маржі прибутку

Коефіцієнт прибутковості капіталу

Коефіцієнт прибутковості активів
(ROA)

валового

операційного

звичайних акцій

капіталу корпорації

1990

59,0 [min]

19,0

41,4

26,8

14,9

1991

59,9

19,1

41,3

27,5

15,9

1992

61,5

20,9

46,4

29,4

15,1

1993

63,2

22,1

51,8

31,2

18,1

1994

62,1

22,4

52,1

32,8

18,4

1995

61,7

22,2

56,4

34,9

19,9

1996

63,9

21,0

60,8

36,8

21,7

1997

68,1

26,5 [max]

61,6 [max]

39,5 [max]

24,5 [max]

1998

70,4 [max]

26,4

45,1

30,2

18,5

1999

69,7

20,1

27,1

18,2

12,3

2000

69,7

18,0 [min]

23,1 [min]

16,2 [min]

10,6 [min]

2001

69,9

26,6

38,5

26,6

17,7

Необхідно зазначити, що корпорації використовують коефіцієнти прибутковості, які враховують їх облікову і фінансову специфіку. У звіті корпорації Кока-Кола використовуються два коефіцієнти прибутковості капіталу: прибутковість капіталу, вкладеного у звичайні акції (Return on common equity), і прибутковість капіталу корпорації (Return on capital):







У цих коефіцієнтах капітал корпорації визначається як сума власного капіталу плюс зобов’язання, за якими корпорація платить проценти.

При визначенні коефіцієнта стійкого зростання використовується один із показників, а саме: прибутковість капіталу корпорації. З 1990 р. до 1997 р. проявилася стійка тенденція його зростання, із 1998 р., як і інші коефіцієнти прибутковості, він знижується до мінімальної відмітки — 16,2 %. Тому коефіцієнт стійкого зростання впав із 69,2 % у 1997 р. до 5,5 % у 2000 р. Підвищення цього коефіцієнта в 2001 р. сприяло підвищенню коефіцієнтів зростання. Отже, коефіцієнти зростання визначаються ефективністю використання активів і капіталу.


      1. Планування зовнішніх джерел фінансування


Фінансування розвитку, розширення виробництва здійснюється не тільки за рахунок внутрішніх, а й зовнішніх джерел. До них належать емісія зобов’язань різної форми і термінів, випуск акцій. Розрахунок зовнішніх джерел на планований фінансовий рік здійснюється за такою формулою.

,

де А — активи базового року;



L — зобов’язання (борги) базового року;

S1 — продажі базового року;

(S) — плановий приріст продажів;



S2 — прогноз продажів на планований рік;

Р — дохідність продажів, %;

D — коефіцієнт дивідендних виплат.

Формула складається з трьох блоків. Перший — визначає суму необхідних активів у планованому році. Другий — приріст внутрішніх джерел за рахунок приросту кредиторської заборгованості. Третій — приріст нерозподіленого прибутку. З суми необхідних активів відраховуються плановані внутрішні джерела. Сума, що залишилася, являє собою зовнішні джерела. З цього слід зробити висновок, що, визначаючи нову емісію корпоративних цінних паперів, фінансовий відділ корпорації повинен старанно визначити свої можливі внутрішні ресурси.

Розглянемо ситуацію щодо визначення зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування.

Ситуація. Менеджери корпорації N повинні визначити джерела фінансування на планований рік. Корпорація планує збільшити обсяг продажів із 100 до 150 тис. дол. Передбачено також одержати прибуток у розмірі 5 % від суми продажів, із якої 40 % буде виплачено акціонерам у вигляді дивідендів. Нижче наводимо баланс корпорації Сміт на початок планованого року. Під час планування джерела фінансування враховується довгострокова політика корпорації щодо структури капіталу. З цією метою вводяться певні обмеження. Зокрема, в корпорації N введені граничні коефіцієнти боргового навантаження на капітал:

1) коефіцієнт зобов’язання/(зобов’язання + власний капітал), тобто коефіцієнт загального боргового навантаження на загальну суму капіталу, що перебуває в розпорядженні корпорації, не повинен перевищувати 55 %;

2) коефіцієнт довгострокові зобов’язання/власний капітал, тобто довгострокове боргове навантаження на власний капітал корпорації, не повинен перевищувати 25 %.

Баланс корпорації Сміт на 01.01.200_ р., тис. дол.

Активи




Зобов’язання і капітал

Кошти

6000




Кредитори

40 000

Дебітори

44 000




Нараховані суми

20 000

ТМЗ

30 000




Облігації до погашення

5000

Усього поточні активи

80 000




Усього поточні зобов’язання

65 000

Довгострокові активи (за залишковою вартістю)

60 000




Довгострокові зобов’язання

10 000

Усього активи

140 000




Усього зобов’язання

75 000










Звичайні акції

30 000










Нерозподілений прибуток

35 000










Усього капітал

65 000










Усього зобов’язання і капітал

140 000


Розв’язок.

Формула визначення суми зовнішнього фінансування:



1. Визначимо суму активів, необхідну для фінансування планованого обсягу продажів.



2. Визначимо обсяг внутрішніх джерел фінансування:



а) зобов’язання, що спонтанно зростають у разі зростання обсягу продажів, статті поточних зобов’язань: кредитори і нараховані суми:

б) приріст нерозподіленого прибутку:

0,05  150 000 (1 – 0,4) = 4500 тис. дол.

Усього з внутрішніх джерел може бути отримано:

30 000 + 4500 = 34500 тис. дол.

3. Обсяг необхідного зовнішнього фінансування становитиме:

70 000 – 30 000 – 4500 = 35 500 тис. дол.

4. Визначимо джерела зовнішнього фінансування з урахуванням обмежень, пов’язаних зі структурою капіталу. З цією метою обчислимо:

1) коефіцієнт загального боргового навантаження: зобов’язання/капітал, що перебуває в розпорядженні корпорації за минулий, базовий рік:

75 000 / 140 000 = 0,5357 · 100 = 53,6 %;

2) коефіцієнт боргового довгострокового навантаження на власний капітал корпорації:

10 000 / 65 000 = 0,1538 · 100 = 15,4 %.

Передбачається, що обидва показники в планованому році можуть зрости до певного рівня: перший — до 55 %, другий — до 25 %.

З урахуванням обмежень загальна сума зовнішнього фінансування в 35 500 тис. дол. може бути розподілена так: на 10 000 тис. дол. будуть випущені довгострокові зобов’язання, на 25 500 — звичайні акції. Співвідношення зобов’язання—акції визначається методом проб і помилок. Наприклад, якщо ми заплануємо збільшити довгострокові зобов’язання до 30 000 тис. дол., тоді загальна сума зобов’язань зросте до 125 000 тис. дол. (95 000 + 30 000), (див. табл. 4.2), а загальний коефіцієнт боргового навантаження становитиме:

125 000 / 210 000 = 0,5447 · 100 = 54,8 %;

коефіцієнт довгострокового боргового навантаження на капітал акціонерів дорівнюватиме:

30 000 / 95 000 = 0,3158 · 100 = 31,6 %.

Складемо підсумкову таблицю планування внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування розвитку корпорації.



Таблиця 4.2

ПЛАНУВАННЯ ВНУТРІШНІХ І ЗОВНІШНІХ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ

Зобов’язання і капітал

На початок планованого року, тис. дол.

Приріст відповідно до зростання продажів
на 50 000 тис. дол.

Pro forma, тис. дол.

внутрішні джерела

зовнішні джерела

Кредитори і нараховані суми

60 000

30 000




90 000

Борг до оплати

5000






5000

Усього поточні зобов’язання

65 000







95 000

Довгострокові зобов’язання

10 000



10 000

20 000

Усього зобов’язань

75 000

30 000

10 000

115 000

Звичайні акції

30 000




25 500

55 500

Нерозподілений прибуток

35 000

4500




39 500

Усього капітал

65 000

4500

25 500

95 000

Усього зобов’язання і капітал

140 000

34 500

35 500

210 000

Отже, додаткове фінансування на суму 70 000 тис. дол. на 43,3 % забезпечене за рахунок внутрішніх джерел і на 50,7 % — за рахунок зовнішніх.




    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   76




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка