Звіт про геологічне довивчення площ масштабу аркушів 1: 200 000 м-37-хііі (Бєлгород) в межах України, м-37-хіх (Харків) І східної половини аркуша м-36-xviii (Богодухів) в межах України у 3 книга



Сторінка4/11
Дата конвертації16.03.2017
Розмір1.54 Mb.
#12023
ТипЗвіт
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Середній відділ

Московський ярус

Верхній під’ярус

Ломоватський горизонт

Товща строкатобарвних теригенних порід (C2t)



Нижній під’ярус

Лозовський горизонт

Товща вугленосно-теригенних порід (C2vt)



Башкирський ярус

Верхній під’ярус

Каяльський горизонт

Великобубнівська світа (C2vb)

Нижній під’ярус

Ольмезівський - мандрикинський горизонти

Товща вапняків (С2v)



Нижній відділ

Серпухівський ярус

Верхній під’ярус

Старобешівський горизонт

Абазівська світа (C1ab)

Нижній під’ярус

Єфремівський горизонт

Луценківська світа (C1lc)

Візейський ярус

Верхній під’ярус

Васильківська світа (C1vs ?)
Північно-східна полізона. Північна СФЗ

Девонська система

Верхній відділ

Товща кам’яної солі – D3s



Архейська і протерозойська еонотеми

Нерозчленовані утворення (AR-PR)



Архейська і протерозойська еонотеми

Нерозчленовані утворення

Породи докембрійського віку розкриті численними нафтогазорозвідувальними свердловинами. Вони пройдені переважно без керна на антиклінальних структурах в межах північної прибортової зони ДДЗ.

Нафтогазорозвідувальні свердловини розкрили породи фундаменту у відносно вузькій смузі вздовж крайового порушення. Для судження про породи за межами цієї смуги, як правило, залучаються геофізичні дані. На основі узагальнення зазначених матеріалів складена структурно-формаційна карта кристалічного фундаменту ДДЗ [76а], яка свідчить, що на більшій частині території аркушів поширена нижньоархейська мігматит-плагіогранітна формація дніпровського комплексу (Рис. 4.1). В межах бортової частини грабена вона включає незначні за площею фрагменти гнейсо-амфіболітових порід аульської (росинсько-тікицької) серії. За останньою інтерпретацією [10а], зазначені утворення відповідають обоянській серії Воронезької антеклізи і можуть бути віднесені до верхньої частини нижньоархейської еонотеми. За цими ж даними, у прибортовій частині і власне в межах грабена досить розвинута верхньоархейська залізисто-кременисто-сланцева формація конкської серії та граніт-мігматитова і гранітова формації сурсько-токовського комплексу, що відповідають михайлівській серії Воронезької антеклізи. Верхньоархейські залізисто-кременисто-сланцеві породи фрагментарно поширені також у північно-східній частині аркуша М-37-ХIII. Там, вздовж насува, частково розвинута вже нижньопротерозойська залізисто-кременисто-сланцева формація криворізької серії, що відповідає курській серії Воронезької антеклізи. Це місце добре виділяється на картах аномалій магнітного поля і залишкових аномалій гравітаційного поля. На заході аркуша М-37-ХIХ в прибортовій частині грабена передбачається невелике місце розвитку верхньопротерозойської гранітової формації східпоприазовського комплексу.
Фанерозойська еонотема

Палеозойська ератема (PZ)

Палеозойські відклади розвинуті на дослідженій площі повсюдно, заповнюючи велике коритоподібне заглиблення докембрійського фундаменту і перекриваються мезозойсько-кайнозойською товщею. Залягають вони з невеликими кутами падіння на південь, у напрямку центральної, осьової частини грабена ДДЗ. За геофізичними даними у цьому ж напрямку збільшується їх потужність від 1,5 км на борту ДДЗ приблизно до 15 км у грабені (Графічний додаток 9). Палеозойські відклади ніде в межах дослідженої площі не виходять на поверхню, тому вивчались виключно по свердловинах.

Палеозойська ератема представлена девонською, кам’яновугільною та пермською системами.
Девонська система (D)

В межах дослідженої території девонська система представлена лише верхнім відділом. Наявність нижньопалеозойських порід в найглибшій частині грабена цілком ймовірна, але досі вони не розкриті бурінням. В центральному грабені ДДЗ девонські відклади представлені нижньою соленосною товщею і верхньою товщею пісковиків у пластовому заляганні [13]. Обидві товщі фауністично охарактеризовані слабо. Потужність девонських відкладів ймовірно складає понад 2 км.



Верхнський відділ (D3)

Верхньодевонські відклади відносяться до Північної СФЗ Північно-східної полізони ДДЗ [232] і представлені товщею кам’яної солі.



Товща кам’яної солі (D3s). Верхньодевонські відклади залягають на значних глибинах в межах північно-східної частини Дніпровсько-Донецького грабена. Північна границя їх поширення контролюється крайовим розломом, що відповідає границі між прибортовою зоною і бортом грабена (Графічний додаток 21).

Вони представлені перекристалізованими брекчованими вапняками темно-сірого кольору із шарами і прошарками зеленувато-сірих вапнистих глин, рідше – пісковиків, з ангідритами в підошві. Нижче залягає кам’яна сіль, іноді з прошарками глин, пісковиків і доломітів.


Кам'яновугільна система (C)

Свердловини, що розкрили кам’яновугільні відклади, розташовані на території геологічного довивчення вкрай нерівномірно – більшість зосереджена на півдні в межах брахіантиклінальних структур, де розкрита переважно верхня частина розрізу. У зв'язку з цим, вивченість кам’яновугільних відкладів також нерівномірна, проте, наявні дані дозволяють говорити про майже повсюдне поширення їх по площі за винятком присклепінних частин Олексіївської і Єфремівської структур (IV-1, 2, аркуш М-37-ХIХ). В розрізі карбону виявлені маркуючі вапняки, у яких визначались комплекси форамініфер [92], але пошарове зіставлення їх з донбаськими аналогами поки що досить проблематичне.

В північній частині дослідженої території кам’яновугільні відклади залягають трансгресивно на розмитій поверхні кристалічного фундаменту. Там під мезозоєм на глибині 600-800 м поширені породи нижньої половини кам’яновугільного розрізу (Графічний додаток 9). У південно-західному напрямку відбувається поступове заглиблення кам’яновугільних відкладів, а їх покрівля перекривається вже пермськими відкладами на глибині понад 2-3 км. Потужність кам’яновугільних відкладів зростає у тому ж південно-західному напрямку від 1,5 км на борту ДДЗ ймовірно до кількох кілометрів в осьовій частині грабена.

У додатку Ш наводиться петрографічний опис кам’яновугільних порід із найглибших на дослідженій території св. 1184 (I-1, аркуш М-37-ХIХ) і 200 (IV-3), люб’язно наданий із своїх неопублікованих архівних матеріалів кандидатом геолого-мінералогічних наук Е.П. Шев’яковою.

Кам’яновугільна система поділяється на 3 відділи – нижній, середній і верхній, ступінь вивченості яких зростає в наведеному порядку.

Нижній відділ (C1 )

Нижній і середній відділи кам’яновугільної системи відносяться до Чернігівсько-Валківської СФЗ. Стратиграфічне обґрунтування виділених ярусів і світ нижнього карбону залишається не досить певним. Розкриті нижньокам’яновугільні відклади відносяться до єфремівського і старобешівського горизонтів, які іменуються комплексами [84]. Фактичного матеріалу для об’єднання світ у горизонти в межах дослідженої площі поки що недостатньо, тому в подальшому горизонти характеризуватись не будуть.



Візейський ярус (C1 v)

Верхній під’ярус ярус

Верхній під’ярус візейського ярусу включає середню частину єфремівського горизонту, якій здогадно відповідає васильківська (?) світа.



Васильківська світа (C1vs ?). Нижньокам`яновугільні відклади, розкриті св. 1184 (I-1, аркуш М-37-ХIХ) в інт. 3212-3342 м, умовно віднесені до васильківської світи. Представлені вони алевритами і аргілітами світло-сірими з прошарками доломітів темно-сірих, коричнюватих і пісковиків олігоміктових від дрібнозернистих до алевритистих. Світа залягає з розмивом на поверхні докембрійського фундаменту, в межах грабена – здогадно на девонських утвореннях. Тип контакту з перекриваючою луценківською світою не визначений. Максимальна розкрита потужність - 130 м. Органічних решток у цих відкладах не виявлено. Вік васильківської світи вважається пізньовізейським на підставі залягання її під фауністично визначеною перекриваючою луценківською світою і за літологічними ознаками [92].

Серпухівський ярус (C1 s)
Серпухівський ярус об’єднує верхню частину єфремівського горизонту в межах нижнього під’ярусу і повністю старобешівський горизонт, що відповідає верхньому під’ярусу. В свою чергу, нижньому під’ярусу відповідає луценківська світа, а верхньому - абазівська світа. Підставою для проведення нижньої границі серпухівського ярусу в покрівлі васильківської світи є заміна теригенних порід відкладами більш морського походження, в яких істотно зростає роль карбонатних компонентів. Ще більше значення має поява серпухівських родів серед форамініфер та інших груп організмів [92].

Нижній під’ярус

Нижньому під’ярусу серпухівського ярусу відповідає верхня частина єфремівського горизонту і рівна їй за обсягом луценківська світа.



Луценківська світа (C1lc) розкрита св. 1184 (I-1, аркуш М-37-ХIХ) на гл. 2946-3212 м. Вона представлена потужною товщею аргілітів темно-сірих, місцями вапнистих, з вуглефікованим рослинним детритом і конкреційними глинисто-сидеритовими утвореннями. Світа містить також численні прошарки світло-сірих алевролітів, рідше – пісковиків, доломітизованих вапняків і доломітів коричнево-сірого кольору. Карбонатні прошарки приурочені до низів світи, алеврити і пісковики частіше зустрічаються у верхній її частині.

Потужність луценківської світи - 270 м. Перекривається луценківська світа абазівською світою, тип контакту між ними не визначений.

За даними О.С. Турик , світа характеризується комплексом нечисленних ранньосерпухівських форамініфер

Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.
Потужність товщі дуже мінлива – від 1 до 20 м, максимальна потужність 30 м.

Підстеляється товща різними палеогеновими або неогеновими відкладами, перекривається, як правило, четвертинними відкладами з чіткими контактами.

Нині товща червоно-бурих глин і піщано-глиниста товща детально різнобічно досліджені, що дало можливість розчленувати їх на окремі ступені і пачки (кліматоліти), виділені на основі педологічного, геоморфологічного та інших методів.

Неогенова - четвертинна система (N-Q)

Пліоценовий - плейстоценовий відділи (N2-EI)

Для більш повного аналізу розповсюдження четвертинних відкладів по площі та у розрізі використано останнє їх районування на «Карті четвертинних відкладів України, 2000» [10]. Згідно з цим районуванням, площа робіт відноситься до Центральноукраїнської лесової області позальодовикової зони (В-II) Української платформної рівнини (В). Виділені підобласті і типологічні райони відрізняються за геоморфологічною та геологічною будовою, а також за генетичними типами, потужністю і глибинами залягання четвертинних відкладів.



Пліоценовий відділ еоплейстоценовий розділ нерозчленовані (N2-EI)

Еолово-делювіальні та ґрунтові відклади (vd,еN2-EII) поширені у південно-західній частині аркуша М-37-ХIХ як на вододілах, так і на їх схилах. Вони представлені переважно світло-коричневими глинами і лесоподібними суглинками, іноді з домішками піску. В основі ґрунтів часто знаходяться вапнякові стяжіння розміром до 0,1-0,15 м. Підошва відкладів фіксується на рівні абсолютних відміток від +150-190 м на вододілах до +120-140 м на схилах долин річок і циркоподібних балок. В останньому випадку вони залягають на різновікових породах, часто на пісках новопетрівської та берецької світ. Потужність в середньому становить 2,0-4,5 м. Мінімальні потужності, аж до вклинювання визначаються на вододілах, максимальні - на схилах палеодолин.

За даними спорово-пилкового аналізу для зазначених відкладів характерний комплекс лісостепового типу.



Кизилджарський та ногайський ступені нерозчленовані охоплюють алювіальні відклади девятої та десятої надзаплавних терас (a9-10N2-EIІkž-ng) на лівоберіжжі рік. Тераси звичайно нерозчленовані у зв’язку з поганими морфологічними ознаками, їх невеликими розмірами і фрагментарним виглядом. Алювіальні відклади представлені невідсортованим піщано-глинистим матеріалом сірувато-бурого та сірувато-зеленого кольору, часто вміщують гальку, уламки карбонатів, глин та пісковиків. Потужність алювіальної частини дуже мінлива – 4-24 м.


Четвертинна система

Вся площа дослідження вкрита майже суцільним чохлом континентальних четвертинних відкладів (Графічні додатоки 2, 29). Залягають четвертинні відклади на верхньокрейдових, палеогенових та неогенових породах.

В генетичному плані четвертинні відклади досить різноманітні. Вони представлені ґрунтовими, алювіальними, делювіальними, озерними, еоловими, техногенними, болотними генетичними типами, а також комплексними генетичними типами - колювіально-делювіальним, еолово-делювіально-елювіальним, алювіально-делювіальним, пролювіально-алювіально-делювіальним, еолово-делювіальним та озерно-болотним.

Більш широке розповсюдження мають субаеральні утворення, які у вигляді майже суцільного чохла вкривають вододільні ділянки та їх схили, а також схили долин. Потужність субаеральних відкладів коливається у широких межах від 0,2 до 50 м, в середньому 25 – 30 м, в залежності від форм рельєфу, геоструктурної будови району, в якому вони розповсюджені. На вододілах і у місцях неотектонічних піднять потужність субаеральних відкладів скорочена через більший розмив; на схилах і терасових утвореннях потужність збільшується. Максимальні потужності спостерігаються на ділянках акумулятивних рівнин. Абсолютні відмітки підошви четвертинних відкладів змінюються від +70 м в долині р. С. Донець до +190 м на вододілах в північній частині площі.

Для субаеральних утворень характерним є чітке перешарування еолових, еолово-делювіальних лесоподібних порід та елювіальних викопних ґрунтів. Чітка ритмічність в будові лесово-ґрунтової товщі вказує на чергування кріохронів і термохронів при формуванні четвертинного покриву. Під час зледеніння відбувалось накопичення лесів і лесоподібних суглинків, які ставали субстратом для утворення ґрунтів при зміні клімату з холодного на теплий.

Кліматоліти теплих етапів (викопні ґрунти) представлені елювіальними середніми і важкими суглинками, глинами. Доказом наступного похолодання є так звані “льодові” клини - кріогенні порушення у вигляді вертикальних крутих або похилих жилок. Описані явища присутні практично у всіх викопних ґрунтах, починаючи з пліоцену [7, 8, 279 та ін.]. Кожному теплому етапу іноді відповідає кілька ґрунтів (стадіалів). Наявність їх у розрізах зумовлена не тільки коливаннями клімату протягом палеогеографічного етапу, а також їх геоморфологічним положенням. Всі стадіали мають чітку закономірність. Полягає вона в тому, що нижні ґрунти в межах кліматоліту формувалися у більш зволожених умовах, ніж верхні.



еолово-делювіальні і ґрунтові відклади кліматолітів холодних етапів представлені легкими і середніми лесоподібними суглинками, що мають потужність 0,2-2,0 м, лише зрідка досягаючи 4,5 м. Гранулометричний склад і потужність лесоподібних порід змінюється в залежності від геоморфологічного положення розрізів (Табл. 3.24). На вододілах із найбільш високими абсолютними відмітками суглинки звичайно середні і навіть важкі, малої потужності. На схилах їх потужність збільшується завдяки акумуляції знесеного з плакорів матеріалу, відклади стають піскуватими, а на річкових терасах (нижче п’ятої) вони часто заміщуються пісками.
Таблиця 3.24 – Середні значення (%) гранулометричного складу еолово-делювіальних неоплейстоценових відкладів (за матеріалами [152, 175, 280]).

Породи

1-
0,5 мм

0,5-
0,25 мм

0,25-0,05 мм

0,05-
0,01 мм

0,01-
0,005 мм

0,005-
0,001 мм

Менше 0,001 мм

Супіски (15)

0,6

9,6

63,2

9,6

3,4

5,3

8,3

Змішані поро-ди (19)




2,6

35,1

21,2

9,8

16,7

14,6

Суглинки (15)

0,2

0,9

12,9

33,2

23,5

19,5

9,8

Внаслідок процесів ґрунтоутворення наступних етапів лесоподібні породи можуть набувати більшої глинистості та нехарактерного для них кольору – сірувато-бурого і світло-коричневого. В той же час вони зберігають низку характерних рис, притаманних лише їм. Так, молодші за віком лесоподібні суглинки відрізняються збільшеною вапнистістю, а древніші – навпаки більшим вилуговуванням карбонатів, оглеєнням, озалізненням та омарганцюванням. Глиниста складова четвертинних відкладів є переважно гідрослюдистою, лише в теплих кліматолітах з’являється домішка монтморилоніту.

В цілому хімічний склад еолово-делювіальних порід залежить від переважання в них піщаної чи глинистої складової (Табл. 3.25). Так, піскуваті породи містять найбільшу кількість SiO2 через значну частку у їх складі кварцу. Пропорційно зменшенню в породах SiO2, збільшується кількість Al2O3 і вони стають більш глинистими. Із збільшенням в суглинках кількості глинистої складової дещо зростає вміст Fe2O3, CaО, MgO, а також втрат при прожарюванні, що свідчить про більшу карбонатність глинистих порід. Приблизно на одному рівні в різних типах суглинків залишається кількість TiO2, K2O, Na2O, SO3.

Глиниста складова четвертинних відкладів є переважно гідрослюдистою, лише в теплих кліматолітах з’являється домішка монтморилоніту.


Таблиця 3.25 – Середні значення (%) хімічного складу еолово-делювіальних неоплейстоценових відкладів (за матеріалами [152])

Порода

SiO2

Al2O3

Fe2O3

TiO2

CaO

MgO

K2O

Na2O

SO3

впп

Суглинок піскуватий (4)

85,5

5,0

1,8

0,4

2,6

0,8

-

-

0,1

3,8

Супісок (9)

79,9

7,5

3,2

0,5

3,0

0,9

1,0

0,5

0,1

3,4

Суглинок (36)

70,7

10,5

4,4

0,6

4,3

1,1

1,6

0,5

0,1

6,2

Суглинок глинистий (18)

64,8

10,4

4,8

0,5

6,3

1,3

1,9

1,1

0,1

8,8

Субаквальні фації представлені відкладами переважно алювіального походження, які накопичувались протягом двох етапів, теплого і холодного, і відповідно складаються з двох частин. Нижню частину алювію річкової тераси, як правило, представляють добре розчленовані на фації піщано-глинисті утворення теплого етапу, а верхню - тонкі прошарки пісків, супісків, піскуватих суглинків холодного етапу (Табл. 3.26).


Таблиця 3.26 – Середні значення (%) гранулометричного складу алювіальних неоплейстоценових пісків (за матеріалами [152])

Породи

Понад 0,5 мм

0,5-0,25 мм

0,25-0,1 мм

Менше 0,1 мм

Пісок середньозернистий (5)

7,4

62,9

20,5

9,2

Пісок дрібнозернистий (26)

5,2

18,7

52,6

23,5

Алювіальні, озерні, озерно-болотні, болотні гідроморфні утворення теплих етапів складені супісками, глинистими пісками, суглинками з рештками значної кількості рослинності. Вони є продуктами процесів формування заплавно-старичних фацій алювію. Потужність субаквальних утворень мінлива, у межах від 5 до 30 м.

В основу детального стратиграфічного розчленування четвертинних відкладів покладена регіональна схема [232].

При характеристиці четвертинних відкладів території використані дані щодо розвитку рослинності і ґрунтів в четвертинному періоді [69а], а також палеомагнітні дані, які визначені на опорному розрізі біля с. Охоче (III-1, аркуш М-37-ХIХ) [140, 279, 280].

Певний науковий інтерес становлять археологічні знахідки у наймолодших четвертинних відкладах (Графічний додаток 28).

Четвертинні відклади на площі геологічного довивчення поділяються на еоплейстоценовий, неоплейстоценовий та голоценовий розділи.



Каталог: bitstream -> 123456789 -> 11878
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка