Звіт про геологічне довивчення площ масштабу аркушів 1: 200 000 м-37-хііі (Бєлгород) в межах України, м-37-хіх (Харків) І східної половини аркуша м-36-xviii (Богодухів) в межах України у 3 книга



Сторінка5/11
Дата конвертації16.03.2017
Розмір1.54 Mb.
ТипЗвіт
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Еоплейстоценовий розділ (E)

Еоплейстоценові утворення плащоподібно перекривають вододіли і схили долин древньої річково-балочно-яружної мережі. Вони представлені як субаеральними відкладами - ґрунтовими, еолово-делювіальними змішаними генетичними типами, так і субаквальними – алювіальними відкладами. Характерною ознакою субаеральних утворень є сірувато-коричнювато-бурий колір, вапнистість, численні вапнисті утворення у вигляді густих дрібних та досить крупних конкрецій, як правило, сконцентрованих біля підошви ґрунтів.

Еоплейстоценові відклади в межах вододілів згідно залягають на верхньопліоценових відкладах, перекриваються повним розрізом неоплейстоценових порід. На схилах долин річково-балочної мережі еоплейстоценові відклади розташовані на палеогенових і неогенових породах, у підошві схилів часто залягають на пісках новопетрівської світи.

Потужність еоплейстоцену на вододілах - від 0,5 до 8 м, максимальна на схилах палеодолин. Абсолютні відмітки підошви коливаються від +120-140 м на схилах долин балок і річок, до +150 м - на вододілах.

Розріз еоплейстоцену розкритий багатьма свердловинами і відслоненнями на стрімких схилах річкових долин, а також глибокими боковими ярами яружно-балочної мережі.

Еоплейстоценовий розділ складається з двох ланок – нижньої і верхньої.



Нижня ланка (EI)

Нижньоеоплейстоценова ланка представлена лише верхньою частиною кизилджарського ступеня, якій відповідає березанський кліматоліт.



Березанський кліматоліт. Еолово-делювіальні відклади (vdEIbr) цього стратону у межах території аркушів поширені не повсюдно, розкриті поодинокими свердловинами і часто із розрізу випадають, особливо на плакорних ділянках. Це лесоподібні глини або важкі суглинки, іноді запісковані, жовто-сірого або бурувато-сірого кольору, змінені процесами крижанівського ґрунтоутворення. Для них характерні гнізда вапнистого матеріалу та дрібні міцні стяжіння-“журавчики”, що є ілювієм крижанівського ґрунту. Березанським глинам властива ще одна характерна риса – збільшена кількість чорних плівок і дендритів гідроксидів марганцю на поверхні окремостей.

Потужність еолово-делювіальних відкладів березанського кліматоліту складає від 0,2 до 2,4 м y св. 25, 33, 76, 87 (IV-1, 2, аркуш М-37-ХIХ) [141].

Березанські породи мають дуже збіднілий спорово-пилковий спектр лугово-степової трав’янистої рослинності.

Верхня ланка (EII)

До верхньоеоплейстоценової ланки відноситься ногайський ступінь, якому відповідають крижанівський та іллічівський кліматоліти.



Ногайський ступінь. Алювіальні відклади9EIIng) складають нижню частину дев’ятої ногайської надзаплавної тераси. Вони представлені пісками кварцовими, сірувато-білими та вохристо-жовтими, різнозернистими, з грубозернистим матеріалом у підошві. Потужність алювію – 15-21 м. Ногайська тераса часто буває об’єднана з кизилджарською терасою.

Крижанівський кліматоліт. Ґрунтові відклади (eЕIIkr) широко розповсюджені на території аркушів. Вони поширені, перш за все, на плакорах (св. 31, 39, 40, 42, 43, 781 – III-1, IV-1, 2, аркуш М-37-ХIХ) [141], де представлені глинами тонкопилуватими, тонковідсортованими, гідрослюдистого складу, з дрібною горіхуватою і горіхувато-призматичною структурною окремістю. В уламковій частині переважає кварц (80 %), є ільменіт і гідроксиди марганцю. У викопних ґрунтах низин відмічаються дрібні кристалики гіпсу і сольові вицвіти. Всі крижанівські ґрунти близькі за гранулометричним, валовим хімічним та сольовим складом. Відмінні особливості виявляються лише в кольорі, ступені збагачення напівоксидами та ступені рухливості органо-мінеральних речовин у межах профілю ґрунту, що пов’язано з різними умовами зволоження при відносно однорідному термічному режимі їх формування. На схилах крупних балок і у долинах річок вони представлені глинами світлими, коричнювато-сірими, піскуватими, на терасах – глинами бурими, червонувато–бурими, часто запіскованими, гідроморфними, з чіткими ознаками вилуговування. В будові крижанівських ґрунтів виразно простежуються характерні ознаки лісового ґрунтоутворення – значна вивітрілість, оглеєність і озалізненість.

Потужність стратону досягає 3,4 м на півночі аркуша М-37-ХIII, на площі аркуша М-37-ХIХ – максимальна потужність - 5,0 м., мінімальна - 0,4 м. В значній мірі потужність відкладів залежить від їх геоморфологічного положення.

Стратон часто має складну будову, у повному розрізі він представлений трьома, частіше двома стадіалами (викопними ґрунтами). Контакт з підстеляючими березанськими утвореннями чіткий, глибоко затьочний. Контакт з перекриваючими відкладами чіткий або розмитий, також затьочний. Затьоки представлені іллічівськими лесоподібними суглинками сірувато-палевого кольору (св. 87 – III-1, аркуш М-37-ХIХ) [141].

Іллічівський кліматоліт представлений малопотужними еолово-делювіальними відкладами (vdEIIil). Порівняно з березанськими вони більш поширені на площі, але теж невитримані за простяганням, зустрічаються у вигляді невеликих ділянок на вододілах, на терасових площадках долин річок і крупних балок. контакт між еолово-делювіальними утвореннями іллічівського кліматоліту і нижчезалягаючими відкладами ускладнюється кріогенезом у вигляді клинів і заглиблень у підстеляючий крижанівський викопний ґрунт.

У складі еолово-делювіальних відкладів іллічівського кліматоліту переважають важкі лесоподібні суглинки або глини, оглеєні, сірувато-коричневого і палево-бурого кольору. Глини ущільнені, пластичні, часто вміщують вапнисті конкреційні стяжіння, які є ілювієм широкинського грунту. Стяжіння, як правило, залягають у покрівлі стратону. Перекриваються відклади широкинським ґрунтом.

Формування іллічівських лесоподібних порід проходило у суворих степових і напівпустельних умовах. У спорово-пилкових спектрах домінує пилок трав і порід дерев досить бідного складу. Серед деревних переважає пилок берези, вільхи, дуба [279, 280].

Неоплейстоценовий розділ (P)

Неоплейстоценовий розділ складається з трьох ланок – нижньої, середньої і верхньої.



Нижня ланка (PI)

На території аркушів субаеральні і субаквальні породи нижньонеоплейстоценової ланки широко розповсюджені, за винятком ділянок ерозійних розмивів у пізніший час. У повних розрізах нижньонеоплейстоценові породи залягають згідно на еоплейстоценових відкладах з чітким або поступовим контактом, у неповних або скорочених розрізах - на більш древніх, неогенових і палеогенових породах. Потужність відкладів дуже непостійна, на вододілах вона менша, на схилах більша.

На високих вододільних просторах правобережжя р. С. Донець відклади еолового та елювіального генезису представлені лесами і викопними ґрунтами, які на пологих схилах поступово заміщуються еолово-делювіальними лесоподібними суглинками і елювіальними викопними ґрунтами, на крутих схилах – делювіальними, а у підошви схилів – колювіальними та зсувними утвореннями.

Алювіальні відклади входять до складу ступенів та є терасовими утвореннями, складеними різнозернистими пісками з прошарками гідроморфних важкосуглинистих та глинистих ґрунтів. Розповсюджені тераси широко на обох схилах долин річок та древніх балок. Як правило, вони більш розвинуті на лівих схилах, на правих в основному розташовуються їх залишки завдяки розвитку ерозійно–денудаційно–акумулятивних процесів наступних етапів. Потужність алювіальних відкладів змінюється від перших метрів до 10 м.

Алювіальні терасові відклади нижньої ланки відповідають трьом ступеням – будацькому, донецькому, крукеницькому, субаеральні – шести кліматолітам: широкинському, приазовському, мартоноському, сульському, лубенському, тилігульському

Еолово-делювіальні і елювіальні відклади нижнього неоплейстоцену (vd,еPI) представлені викопними ґрунтами та лесами і лесоподібними суглинками. Леси і лесоподібні суглинки малопотужні, рідко перевищують 1,5 м, частіше складають 0,2-0,8 м. Вони значно вилужені, оглеєні і озалізнені, часто зазнають впливу ґрунтоутворюючих процесів, тому з розрізу, як правило, випадають. Потужність і гранулометричний склад лесових порід тісно пов’язані з геоморфологічним положенням. На високих вододілах породи мають незначні потужності і представлені тонкопилуватими, легкими та середніми лесами або легкими суглинками. На схилах і на ділянках плато з меншими абсолютними відмітками потужності їх збільшуються, але з’являється запіскованість, а на терасах або вирівняних пенепленізованих ділянках вони часто заміщуються пісками. Колір лесів білясто-жовтий, білясто-сірий, білясто-палевий. Леси в основному пухкі, просадочні, слабоущільнені, макропористі, вапнисті, збіднені на полуторні оксиди.

В залежності від геоморфологічного положення та ерозійних процесів викопні ґрунти в розрізах представлені повним набором (ґрунтовою світою), або окремим ґрунтом. викопні ґрунти характеризуються переважно важкосуглинистим складом, злитістю, контрастним кольором, значною потужністю – до 2 м.



Будацький ступінь. Алювіальні відклади (a8Р1bк) представлені пісками і піщаними суглинками і складають нижню частину восьмої будацької надзаплавної тераси. Піски кварцові сірі, буро-сірі, з глинистими або різнозернистими прошарками, з базальним гравійно-щебенистим горизонтом обкатаних вапнистих стяжінь. Біля покрівлі алювіальної частини розташовуються глини сіро-бурі, запісковані, ущільнені, з тонкими верствами різнозернистих світлих пісків. Потужність алювію – 6-21 м.

Верхня частина будацької тераси представлена переважно перешаруваням піщано-глинистих порід.



Широкинський кліматоліт має досить значне розповсюдження, є реперним для нижньонеоплейстоценової ланки і представлений ґрунтовими відкладами (eРIsh). Глибина залягання не витримана, коливається в залежності від геоморфологічного положення (св. 19, 31, 45, 62, 78, 86 – III-1, IV-2, аркуш М-37-ХIХ). Це переважно важкі суглинки і глини, рівномірно забарвлені у темно-коричневий колір з сіруватим відтінком. Вони відрізняються підвищеною потужністю від 0,7 до 4,0 м, монолітною будовою профілю без видимої диференціації на генетичні прошарки, наявністю частих неупорядкованих вапнистих скупчень, мають гідрослюдисто-монтморилонітовий склад. Зрідка зустрічаються гідроксиди марганцю. Теригенна частина представлена кварцом і глинисто-вапняковими уламками, акцесорними ільменітом і лейкоксеном.

Ґрунти залягають на іллічівському кліматоліті з чітко вираженим контактом, розбитим кріогенними деформаціями у вигляді розгалужень, що глибоко проникають у нижчерозташований шар. Порівняно з нижчезалягаючими крижанівськими, всі широкинські викопні ґрунти більш темні за кольором, представлені слабовідсортованим матеріалом: вміст піщаної фракції досягає 20-30 %, глинистих частинок - 34-39 %.

Покрівля кліматоліту значно деформована процесами кріогенезу у вигляді відносно крупних полігонів, виповнених приазовським бурувато-жовтим лесоподібним суглинком, часто супіском (відс. 2 і 3 в опорному розрізі с. Охоче - III-1, аркуш М-37-ХIХ) [280]. Глибина тріщин коливається у межах 0.9-1.5 м.

Спорово-пилкові комплекси лугово-степові. У складі різнотрав’я переважали лободово-полинні асоціації, а по долинах річок - скупчення широколистих угруповань (відс. 3 біля с. Охоче - III-1; св. 86, с. Єфремівка - IV-1, аркуш М-37-ХIХ).



Приазовський кліматоліт. Еолово-делювіальні відклади (vdРIpr) мають дуже обмежене поширення. Вони не витримані по площі і за потужністю, тому збереглись епізодично у вигляді лінз та скупчень, що заповнюють кріогенні пустоти. Це спричинено перетворенням кліматоліту ґрунтоутворюючими процесами під час мартоноського етапу. Стратон представлений переважно лесоподібними суглинками сірувато-жовтого кольору. За гранулометричним складом суглинки легкі або середні до важких, гідрослюдисті, слабоущільнені, пористі, вапнисті, при стисканні розсипаються на тонколистуваті окремості. На поверхні окремостей розвиваються чорні утворення у вигляді дендритів і плям гідроксидів марганцю (відс. 3 біля с. Охоче, св. 32, 45 – III-1, IV-2, аркуш М-37-ХIХ). Лесоподібні суглинки залягають на покрівлі широкинського кліматоліту з чітким контактом, верхня границя також досить чітка, але має кріогенні клини і тріщини, виповнені червонувато-бурими мартоноськими суглинками, які перекривають його з чітким контактом.

Потужність стратону коливається у межах 0,2-1,3 м.

Спорово-пилкові комплекси характеризують кліматичні умови холодного і посушливого степу з лободово-полинним різнотрав’ям і поодинокими зернами пилку листяних порід дуба і берези. Розвиток лісових угруповань відбувався в долинах річок.

Донецький ступінь. Алювіальні відклади (a7Р1dc) представлені пісками кварцовими, сірими, бурувато-сірими, дрібнозернистими, у значній мірі глинистими. Вони складають нижню частину сьомої донецької надзаплавної тераси потужністю 8-13 м. Тераса поширена фрагментарно в долинах крупних та середніх річок. На лівих схилах долин малих річок та древніх балок алювіальні утворення восьмої, сьомої і шостої терас картуються, як об’єднані.

Мартоноський кліматоліт. Ґрунтові відклади (eРImr) широко представлені у південно-західній частині. Викопні ґрунти поширені на плакорах, на пологих схилах малих річок і древніх балок вони поступово наближаються до елювіально-делювіальних відкладів. Відсутні мартоноські породи у районах, де поширені більш молоді тераси.

Середня потужність мартоноського кліматоліту – 1-3 м.

Стратон представлений двома викопними ґрунтами, які утворились протягoм двох стадій. Ґрунти відокремлюються один від одного малопотужним прошарком лесоподібного суглинку. Ґрунти представлені суглинками червонувато-бурими або рожево-коричневими, важкими, ущільненими, оглеєними, з вапняковими утвореннями по порах і тріщинах у вигляді міцелію; загальний колір ґрунтів несе у собі слабкий “бузковий” відтінок, що є характерною ознакою тільки для відкладів ранньомартоноської стадії. Вся мартоноська ґрунтова товща пронизана чорними крапковими і дрібними розгалуженими дендритами гідроксидів марганцю, а також густою мережею павутиноподібних вапнистих утворень по тріщинах та порах. На поверхні грудкуватих структурних окремостей є слабоблискучі плівки напівоксидів, що вказують на сліди міграції органо-мінеральних речовин. Вапнисті стяжіння не утворюють чіткого прошарку, але заповнюють кріогенні деформації у вигляді кишень біля приповерхневої частини приазовського лесоподібного суглинку, або широкинського ґрунту, які розташовані нижче. Глиниста складова (45-48 %) гідрослюдиста з домішками монтморилоніту; у кластичній фракції переважають кварц, глинисто-карбонатні уламки і гідроксиди марганцю.

Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.
Активне формування долин рр. Мерла, Уди почалось наприкінці іллічівського етапу (EIIіl). У крижанівський етап (EIIkr) ерозійно-денудаційні процеси переважали над акумулятивними. Зумовлені новою хвилею неотектонічних рухів, вони почали швидше розмивати вододіли, а через те, що русла були занадто широкими, течія була спокійною. Розмитий матеріал накопичувався повільно, адже не переносився на далеку відстань. На це вказують червонувато-бурий колір, шаруватість і відсортованість матеріалу, а також будова нижньої алювіальної частини будацької тераси (a8PІbk). В цей час виникають наскрізні долини, через які води річок дніпровської і донської системи з’єднувались. Формування долин рр. Ворскла та С. Донець в межах території робіт відбувалось одночасно.

У верхів’ях рр. Мерла, Грайворонка, Мерчик добре розвинута яружно-балочна мережа. Ріка Мерла глибоко прорізає древні алювіальні накопичення верхнього міоцену (N2st-аj). При цьому відбуваються ерозійно-акумулятивні процеси, які відносно вирівнюють поверхню та утворюють залишкові останці у вигляді смуг. Яружно-балочна мережа має нахил до долини р. Мерла, одночасно створюється уява, ніби древні терасові рівні утворені її текучими водами.

В тектонічному відношенні долина р. Мерла від верхів’я біля с. Рясне до впадіння в р. Ворскла пересікає північну прибортову частину грабена ДДЗ. Вона має витриману загальну направленість по площі, лише на ділянці Богодухів-Губарівка (Гути) річка створює слабовиражений коліноподібний вигин через можливий прояв тектонічних рухів.

Удянський терасований район (В-II-10-г) займає всю долину р. Уди, від р. С. Донець на півдні до кордону з Бєлгородською областю на півночі. Загальний нахил поверхні у напрямку з півночі на південь співпадає з напрямком течії основної р. Уди.

В межах району виділяються наступні геоморфологічні типи місцевості: долинно-річковий, лесово-терасований, надзаплавний піщано-боровий, заплавний та прирічковий.

Долина основної річки та впадаючі у неї балки є одним з головних елементів долинно-річкового типу рельєфу. Правий схил долини р. Уди високий і крутий, лівий – полого-крутий, переходить у пологий терасований схил, причому тераси не завжди добре виражені в рельєфі. Ширина долини р. Уди досить значна. Вона досягає 1 км біля м. Золочів (III-1, аркуш М-37-ХIII), а нижче за течією розширюється до 7-8 км біля м. Харків (I-1, аркуш М-37-ХIХ), а вже у пригирловій частині досягає 15-25 км (II-3). Глибина долини - 85-100 м.

Лесово-терасований тип рельєфу приурочений до терасованого лівобережжя долини р. Уди. Поверхня майже плоска, ускладнена терасовими уступами, які розчленовані неглибокими балками та ярами. Виділяється 8 надзаплавних терас (з другої до дев’ятої включно), деякі з них нерозчленовані.

Надзаплавний піщано-боровий тип місцевості найбільш поширений у долині р. Уди нижче м. Харків, де він представлений першою деснянською надзаплавною терасою шириною 0,5-4,0 км. Поверхня тераси горбкувата. Пагорби, утворені еоловими процесами, представлені звіяними пісками, які закріплені розташованими на їх поверхні сосновими борами.

Заплавний або луговий тип місцевості приурочений безпосередньо до русла заплавної частини долини.

Прирічковий тип місцевості займає правий крутий схил долини р. Уди. На ньому фрагментарно виділяються нерозчленовані шоста-восьма та дев’ята-десята тераси.

В межах Харківської височини (В-II-11) виділяються 3 геоморфологічних райони: Лопансько-Харківський, Правобережно-Сіверськодонецький, Вовчанський терасований.



Лопансько-Харківський район (В-II-11-а) є найбільш підвищеним серед інших районів і часто виділяється, як Харківська лісостепова височина, або як південні відроги Серед-ньоруської височини. Абсолютні відмітки складають на півночі району +240 м, на півдні - +190 м. Глибина ерозійної розчленованості становить 50-125 м. Щільність долинної мережі досягає 0.20-0.25 км/км2.

В межах району виділяються наступні геоморфологічні типи місцевості: долинно-річковий, плакорний, лесово-терасований, надзаплавний піщано-боровий, заплавний та прирічковий.

Долини річок та балок є одними з головних елементів долинно-річкового типу поверхні, яка характеризується схожістю долин рр. Лопань, Харків та Уди, приурочених до бортової частини ДДЗ із загальним нахилом з півночі на південь. Праві схили долин високі і круті, ліві – полого-круті, переходять у пологі терасовані схили. Ширина долин досить значна (до 5 км), глибина досягає 85-100 м. Значно менше розвинені долини приток основних рік - Лозовенька, Муром, Немишля, Рогань та ін., які мають переважно балкоподібну форму.

Плакорний тип місцевості приурочений до вододільних рівнин межиріч. Розмаїтість рельєфу плакорним рівнинам надають степові блюдця, улоговини стоку, верхів’я балок та кургани, а також наскрізні долини, які чітко виражені у рельєфі між сс. Кулиничі та Мала Рогань (I-2, аркуш М-37-ХIХ).

Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.
Водоносний горизонт експлуатується, в основному, поодинокими свердловинами дрібних і середніх водоспоживачів. Експлуатаційні запаси горизонту розвідані і затверджені для водопостачання смт. Покотилівка - 3,3 тис. м3/добу [120] і поліпшення водопостачання м. Харків (Курязький водозабір) – 19,7 тис. м3/добу (I-1, аркуш М-37-ХIХ) [218]. За станом на 1.01.2004 р. водовідбір на Курязькому водозаборі складав 2,312 тис. м3/добу, водозабір в смт. Покотилівка не експлуатується [108].

8 Водоносний горизонт у тріщинуватій зоні мергельно-крейдяних відкладів верхньої крейди (K2) займає значні площі в північній і східній частинах дослідженої території. Водоносність верхньокрейдових мергельно-крейдяних порід приурочена до верхньої тріщинуватої зони, що простягається смугою уздовж долин рік. Потужність тріщинуватої зони не постійна. У межах заплав і у низинах великих балок відкрита тріщинуватість простежується, як правило, до глибини 80-100 м від поверхні землі, значно зменшуючись на вододілах. В окремих випадках на ділянках тектонічних розломів або карстових проявів тріщинуватість поширюється до глибини 130-150 м. Нижче тріщинуватість, а отже і водозбагаченість, поступово зменшується і в цілому водоносний горизонт підстеляється водотривкою товщею монолітних мергелів та крейди. У покрівлі горизонту залягає шар грузлої розрідженої крейди («кольматаційний шар») потужністю від 1,5 до 8,8 м, не витриманий по простяганню.

На більшій площі розвитку верхньокрейдовий водоносний горизонт гідравлічно пов’язаний з водоносними горизонтами палеоценових та канівсько-бучацьких відкладів, а в місцях відсутності останніх – з водоносними горизонтами алювіальних четвертинних відкладів. Глибина залягання водоносного горизонту коливається від 4 до 50 м, потужність – від 25-30 до 50-70 м.

Водоносний горизонт, як правило, напірний. Величина напору коливається від 3 до 62 м, досягаючи іноді 94 м. Абсолютні відмітки п’єзометричних рівнів змінюються від +75-85 до +100-140 м. На фоні основного напрямку потоку з півночі на південь спостерігається ухил п’єзометричної поверхні від древніх терас до заплав рік. Фільтраційні властивості водовмісних порід характеризуються коефіцієнтом водопровідності, величина якого змінюється в широких межах від 64 до 1000 м2/добу (м. Балаклiя – 1V-4, аркуш М-37-Х1Х). Дебіти свердловин на схилах плато, у межах пліоценових терас складають 0,7-3,0 л/с, збільшуючись у заплавах рік до 13-20 л/с і досягаючи в окремих випадках 35 л/с (м. Дергачі – 1V-1, аркуш М-37-ХIII). Питомі дебіти коливаються від 0,01-0,1 до 6-15 л/с.

Живлення та розвантаження водоносного горизонту відбувається за рахунок перетікання вод із суміжних водоносних горизонтів.

За хімічним складом води, в основному, гідрокарбонатні кальцієво-натрієві або сульфатно-гідрокарбонатні натрієво-кальцієві, рідше хлоридно-сульфатно-гідрокарбонатні кальцієві і гідрокарбонатно-сульфатно-хлоридні зі змішаним катіонним складом. Мінералізація вод у долинах рік складає 0,3-0,6 г/дм3, збільшуючись із глибиною залягання горизонту до 2,8 г/дм3, величина загальної жорсткості коливається від 1,7-7,6 до 15,8-20,2 ммоль/дм3. Для вод характерний підвищений вміст заліза від 0,8 до 3,3 мг/дм3.

За ступенем захищеності водоносний горизонт у тріщинуватій зоні верхньокрейдових відкладів на більшій частині поширення відноситься до незахищеного й умовно захищеного.

Незважаючи на невисоку якість води, водоносний горизонт широко використовується для водопостачання населених пунктів і окремих об'єктів. Запаси підземних вод мергельно-крейдяного водоносного горизонту розвідані і затверджені для водопостачання м. Харків - 46,8 тис. м3/добу (I-1, аркуш М-37-ХIХ) [179] і с. Леб’яже - 36,2 тис. м3/добу (II-4) [124], м. Балаклія (59,8 тис. м3/добу) (IV-4) [302], м. Вовчанськ (19,4 тис. м3/добу) (III-4, аркуш М-37-ХIII) [217] і м. Дергачі (22,1 тис. м3/добу) (IV-1) [223]. До кінця 80-х років ХХ сторіччя водоносний горизонт був одним з основних джерел централізованого водопостачання м. Харків. Наприкінці 60-х років водовідбір на території м. Харків перевищував 60 тис. м3/добу, що призвело до утворення депресійної воронки зі зниженням рівня підземних вод на 40-60 м до абсолютних відміток +40-60 м. У 2002 р. водовідбір знизився до 9,18 тис. м3/добу, що викликало значний підйом рівнів до відміток +91-101 м і сприяло підтопленню значних територій. У результаті інтенсивної експлуатації і техногенного забруднення відбулося погіршення якості підземних вод: жорсткість збільшилася з 10 до 26 ммоль/дм3, мінералізація – з 0,98 до 2 г/дм3, вміст хлоридів – з 137 до 320 мг/дм3 і сульфатів – з 280 до 620 мг/дм[105].

За станом на 1.01.2004 р. водовідбір на родовищах із затвердженими запасами складає: на водозаборах для водопостачання м. Харків – 1,459 тис. м3/добу (I-1, аркуш М-37-ХIХ), м. Балаклія – 3,863 тис. м3/добу (IV-4), м. Вовчанськ – 0,708 тис. м3/добу (III-4, аркуш M-37-XIII) [108]. Сумарний водовідбір з водоносних горизонтів у верхньокрейдових і палеоценових відкладах на дослідженій території складає 35163 м3/добу, що становить 3,75 % від прогнозних ресурсів [108, 283].



Каталог: bitstream -> 123456789 -> 11878
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка